#поезія Пам’ятаю ту мить, як зустрілися ми в Лісабоні, Випадково минулого року у башті Белен. Велетенське парео під колір волосся легке... А за склом окулярів ховалися очі самотні Від товпи чи від сонця у той нерозбурханий день.  Пам’ятаю все так, ніби сталася зустріч сьогодні. Неспроможна забути з минулого клятого біль, Не шукала знайомств я, та все ж зізнаюся тобі, Що, коли йшла в каплицю, долаючи відстані сходів, Твій пронизливий погляд мене, наче жаром обпік. Пам’ятаю яскраві моменти у першій розмові, Як гуляли по місту і сонце світило м’яке, Та злітали птахи нескінченними парами вверх… Твій жаданий цілунок в'язким був і надто солодким, Як жінжінья вишневий у чарці на стійці в кафе. Пам'ятаю і досі долонь твоїх трепетний доторк. Не питаючи навіть, кохатимеш вічно чи ні, Я, тамуючи подих в обіймах твоїх, сміючись, Шаленіла, відчувши безмежної ніжності вдосталь. Стала свідком цього лісабонська хвилююча ніч. Пам’ятаю, на ранок побачив зіжмакану постіль І подумав: "Наснилось мені чи насправді було?" Та відчув, що білизна в собі ще тримає тепло. На тоненькій картонці чорнила від ручки засохлі: "А те áвішта, нам було добре, мій милий, удвох". Пам'ятаю, о п'ятій я поспіхом вийшла з готелю, Доки ти додивлявся останні світáнкові сни. Десь за обрієм Тáхо здіймався вже рóзсвіт ясний, Небосхил потопав у відтінках рожево-пастельних. Я пішла, втім шкодую, що час наш ніхто не спинив... Костянтин Ватульов та Марія Чекарьова