#поезія Кіт не вміє балакати. Просто довірливо тулиться, Ніби хоче спитати: "Ну що там, хазяйко: ти як?" Буревії в душі часом гірше за шквали на вулицях, Кіт же стиха муркоче, мов каже: "Я втіха твоя". У кота із турбот: ну хіба що від пуза наїстися. Дехто цідить скептично: "Собака не зрадить, а кіт — Незалежний нікчема, не друг, а якась нісенітниця, Дармоїдник і ледар — на біса друзяки такі?" Я не хочу перечити, просто тримаюся осторонь Цих безглуздих розмов і премудро-цинічних повчань, Бо жбурлятися здатні такою сатирою гострою Тільки ті, хто ніколи кота ні любив, ні втрачав. Я пригадую березень, довге чекання на станції, "Маріуполь — Одеса" — ранковий автобусний рейс, Дідугана-керманича, як жартував наостанці він: "Я ж то думав-гадав, хто коточка собі забере". Наполоханий погляд, ледь чутне нявчання пухнастого, Як від теплих долонь завмирала котяча душа, Бо чужі доторкання лякали, здавалися пасткою Тій малечі, яку я несла, загорнувши у шарф... Досі згадую морду над мискою з манною кашею. Перший вияв любові: прийшов на коліна й заснув. Як без жодного слова впевняв, що надія на краще є: Серед виру тривог веселив, щоб забила на сум. Я пригадую й кадри такі, що хотіла би знищити, Що для серця тягар, та вкарбовані в пам'ять, на жаль... Як нявчання в оселі зненацька змінилося тишею. Бо утративши сили, пухнастик незрушно лежав. Як хотів підвестися, та падав, неначе підстрелений, Тільки все ж, щойно гладила — втішно мурчав, попри біль. Як застиг... Як у темряві тіні кружляли під стелею До світання, що марним здалося кімнаті пустій. Буревії в душі часом гірше за шквали на вулицях... "Просто кіт...", — хтось говорить, і в цьому є правда, либонь. Тільки вдвічі складніше від того, що більше не тулиться До бентежного серця маленька пухнаста любов. Чекарьова Марія грудень 2024