ДІВЧИНА, ЩО ПЛАЧЕ О, як назвати тебе, дівчино... Постій на першій сходинці стежини, Схились над горщиком садовим, Вплітай, вплітай осяйне світло щохвилини, Горни до себе квіти, з болем розуміння, Кинь їх на землю й обернись раптово Зі швидкоплинною образою сумління Ти лиш вплітай, вплітай осяйне світло щохвилини. Так я хотів би, щоби він пішов в запалі, Так я хотів би, щоб вона стояла й сумувала, Так він мав би піти, Немов душа, яка лишає тіло, здерте та побите, Немов свідомість, що так хоче постать залишити. Я мав би тут знайти Легкий і вправний спосіб для мети, Якийсь той спосіб, зрозумілий без наук, Простий і вірний, як усмішка й потиск рук. Вона пішла, але осіння та погода Мою уяву повертала знов до неї, Бо довгі дні я бачив без софітів Її волосся на руках, а руки повні квітів. Дивуюсь я: яка між ними може бути згода! Я втратив би свій жест, і навіть позу. Дивують роздуми ці досі без ідеї Стривожену опівніч й спокій дня у розах. Томас Стернз Еліот Переклад: Мирослав Манюк 26.09.2026 #переклад