#поезія Грудень старіє. Сивíє потроху. Вчора -- хлопчисько. Сьогодні вже пан. Сипле снігами, як з торби горохом. Хутром вкриває шикарний жупан. Вже підкорив всі вершини і злети. Стишує темп. Хоче трохи тепла... Де не поглянь -- все замети, замети... Білі іллюзіїї. Щастя нема... Був молодим. Влюбував Завірюху. Вона, викрутаска, відшила його. Панна Хурделиця, мов біла муха, Не оцінила старання... Чого? Віхола-леді спокій украла. Грудень піддався. Ну, майже. Дарма... Паростком ніжним у серці зростала Квітка таємна. То, певно, весна... Втратив він спокій. Сон чи омана? Ніби ввижається зелень очей. Коси брунатні, усмíшка жадàна. Що за оаза посеред ночей? Мàбуть старіє. У мріях -- щасливий. Варить какао красуні зі снів. Мостить кубельце. До щему вразливий. Ліпить сердечка з пухнастих снігів. І виглядає. Хоч тінь того чуда. Може, зустріне її до Різдва. Люди сміються... Дивні ті люди. Кажуть, не скоро красуня-Весна. Людмила Галінська