#поезія Старесенька, іде по тій дорозі. Як завжди. Як недавно. Як давно. Спинилася. Болять у неї нозі. Було здоров'я, де тепер воно? І знов іде... Зникає за деревами... Світанок стежку снігом притрусив. Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно. Горить ліхтар, ніхто не погасив, Моя бабусю, старша моя мамо! Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш! Якими я скажу тобі словами, що ти в мені повік не одболиш! Земля без тебе ні стебла не вродить, і молоді ума не добіжать. Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить, і насіння у вузликах лежать. Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни. А ті казки, те слово, ті сади, і так по крихті, крихті Україна — іде з тобою, Боже мій, куди?! Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки! Вже й час с в тебе, пізно, але є ж. Зверни додому з білої доріжки. Ось наш поріг, хіба не впізнаєш? Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла. Тоді був травень, а тепер зима. Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла. А то пішла, й нема тебе, й нема... Старесенька, іде чиясь бабуся, і навіть хтозна, як її ім'я. А я дивлюся у вікно, дивлюся, щоб думати, що, може, то моя 📝ЛінаКостенко 🎨 Ганна Хомчик