#поезія Минає осінь, Боже мій, як день, минає... Сполохано кричить задубле гайвороння. Цей Листопад-мовчун короткі дні латає опалим листом в пòру міжсезоння... ... А, ніби вчора, літо калатало в дзвони, поміж кущів чіпляло з вовни павутину. Ніхто не вірив в ці кумедні забобони, і не в'язав на голову хустини... Ще тішились джмелі по конюшинах, бубніли оси, крадучú п'янкі нектари. На яснім небі, мов на пýхових перинах, паслись кручéних баранців легкі отари... І так крутилось легковажно пір'ям то вереснево, то жовтнево розчинялось злотаве листя. На моїм подвір'ї безцінним крамом вікувать зосталось. ... А я і рада... Осінь прив'язала на тòнкі шворки літніх забаганок. Заговорила, заховала, замотала від всіх ворожок і докучливих циганок... Хтось одв'язав... Пустив за вітром осінь. Кричала зболено з померзлим гайворонням. Летіла слідом, а за мною — листя босе у сиву прірву, що зоветься міжсезонням... Минає осінь, Боже мій... Людмила Галінська