#поезія Та що ти таке? Вирядилась. Кусаєш обвітрені губи. Палиш. Твої сірники мокрі, бери мою запальничку. В затяг. Тепер гербарій горить у твоїх грудях. Ніхто і не побачить мене в твоїй сажі. Ніхто і не почує сморід гару, крізь запах стиглих  яблук. (Руденька, не кажи, що запальничка моя) ⠀ Я б тікав від тебе стираючи ноги, але прикутий. Думав, ти вигадка, чи фантазія психічно хворого мене. Та вони всі бачили в твоїх очах небо, поки я дивився в їх пусті очниці. Не люблять твій колючий светр, а мені пишеться, поки  ворсинки лоскочуть кістки, пишеться під твої сльози, пишеться під каркання ворони... пальцями, брудними від плодів горіхового дерева. ⠀ Твоє волосся — бабине літо, мої думки — в павутинні, як в коконі, жалять мухами в пульсуючі скроні, а ти павуком підкрадаєшся диким. ⠀ Коли я вже однією ногою в грудні, металевими кайданами липнеш до гарячої шкіри. Відривати тебе знову, щоб потім ці шрами клубком в горлі до нового літа. ⠀ Хоча, кидай недопалок мені під ноги, поки я ще в літніх кросівках. Ніхто і не побачить мене в твоїй кіптяві, ніхто і не почує сморід гару, крізь запах стиглих яблук. Але, перш ніж згоріти, хочу запити тебе теплим какао, а краще — дешевим вином. Маркітний Гербарій