#поезія Він знає її, здається, вже безліч століть та епох. Це вже було. Це все вже точно було. У кожну з цих інкарнацій втручався напевно Бог... Він її зустрічав, викрадав, рятував, брав її у полон... Його бригантина померла на рифах акулячих берегів. Вона була з племені, що убиває чужинців-зайд. І вони прожили життя — поруч з піснями китів, На острові лавових скель та вічних кокосових пальм... Севілья. Багаття. Крики палаючих єретиків, Твердині фортець штурмує бубонна чума. Він був інквізитором, що так її й не спалив. Вона була відьмою — і його кохала вона. Святої Землі безжально гарячий пісок. Він — хрестоносець. Він тут — адже Deus vult! Та падає меч. І плащ із червоним хрестом — Перед солодким шаленством її сарацинських губ. І за примхою демонів, чи, може, за рухом комет — Перетинаються їхні шляхи у круговерті нової війни. Під звуки сирен, під виття крилатих ракет Вони знову разом — попри витівки Сатани. Нехай, ніби хмари, на сході здіймається зло. Нехай небокрай гарячим металом горить. Так буде. Так є. І так — уже точно було: Кохання — крізь вервицю війн та століть. 03.11.2023 Василь Мулік