#поезія Вона буде боятися власної ходи, Після того, як світло погасять порти, Після того, як в орендованій квартирі Скажений крик почують — їй не властивий. Засуджуй дзеркала з його ламким імʼям, Закреслюй літери, що ведуть до вівтаря, Молись, аби магістраль не вела назад — Там, де безсоння всередині шухляд, Там, де липкі обіцянки фасовані в кишені, Напхані: «завтра», «терпи», «будемо чемні». Спішити нікуди — час застигає смолою, І втомою німою — над головою. Вона буде тонути у прогірклих сльозах, Що засихатимуть на блідих губах. Холод обвітрить сліди долонь зимою. Погляд у нікуди — розчавлений самотою. Ковтни з колодязя води, моя ластівко, Нехай у тілі буде тепло, а не паніка. Набирай чистого повітря в повні груди, Дихай, дихай — я буду з тобою усюди. Svitla Beruashvili