Українська
English
#поезія
Під ковдрами рік твоїх, рук твоїх,
років і рухів твоїх,
Всіх вироків, зречень,
приреченостей і пророцтв,
Каліцтв, апологій – згорнувся клубочком
мій вранішній сміх
І сон твій лоскоче
тоненьким пташиним пером.
З-під тебе виходять, як з-під водоспадових райдужних пліч,
З утроби гори так являють обличчя,
із вервиць дощів.
Мій шепіт в тобі проростає потужно,
мов зерна сліпі
І падає громом у тишу,
готовий її розтрощить.
Мій поспіх лишає незамкнені двері,
лахміття одеж,
На попелі полу – сонців половинки
та згорточки трав.
Під ковдрами тіла твого
починається злякана гра.
Я шкіру знімаю,
бо вірю – мене і такою приймеш.
Опісля, коли вже упала завіса,
зітерлась межа,
Літаври та бубони між постирадел,
як мідні щити.
Я каменем, врослим у нетрі прийдешнього
буду лежать,
І Вічність мене накриватиме пальцями –
ніжно, як ти.
Ірина Шувалова
Під ковдрами рік твоїх, рук твоїх,
років і рухів твоїх,
Всіх вироків, зречень,
приреченостей і пророцтв,
Каліцтв, апологій – згорнувся клубочком
мій вранішній сміх
І сон твій лоскоче
тоненьким пташиним пером.
З-під тебе виходять, як з-під водоспадових райдужних пліч,
З утроби гори так являють обличчя,
із вервиць дощів.
Мій шепіт в тобі проростає потужно,
мов зерна сліпі
І падає громом у тишу,
готовий її розтрощить.
Мій поспіх лишає незамкнені двері,
лахміття одеж,
На попелі полу – сонців половинки
та згорточки трав.
Під ковдрами тіла твого
починається злякана гра.
Я шкіру знімаю,
бо вірю – мене і такою приймеш.
Опісля, коли вже упала завіса,
зітерлась межа,
Літаври та бубони між постирадел,
як мідні щити.
Я каменем, врослим у нетрі прийдешнього
буду лежать,
І Вічність мене накриватиме пальцями –
ніжно, як ти.
Ірина Шувалова
#поезія
Під ковдрами рік твоїх, рук твоїх,
років і рухів твоїх,
Всіх вироків, зречень,
приреченостей і пророцтв,
Каліцтв, апологій – згорнувся клубочком
мій вранішній сміх
І сон твій лоскоче
тоненьким пташиним пером.
З-під тебе виходять, як з-під водоспадових райдужних пліч,
З утроби гори так являють обличчя,
із вервиць дощів.
Мій шепіт в тобі проростає потужно,
мов зерна сліпі
І падає громом у тишу,
готовий її розтрощить.
Мій поспіх лишає незамкнені двері,
лахміття одеж,
На попелі полу – сонців половинки
та згорточки трав.
Під ковдрами тіла твого
починається злякана гра.
Я шкіру знімаю,
бо вірю – мене і такою приймеш.
Опісля, коли вже упала завіса,
зітерлась межа,
Літаври та бубони між постирадел,
як мідні щити.
Я каменем, врослим у нетрі прийдешнього
буду лежать,
І Вічність мене накриватиме пальцями –
ніжно, як ти.
Ірина Шувалова
74переглядів