#поезія Звичайний ранок - масло, грінка, чай. Товче білизну невгамонна "пралька". Спішить життя. Не треба, постривай. Не треба так, моя рідна печалька. Ти не спіши. Я тут не набулась. Ще маю плани на весну й горОди. Ще карта ляже, ляже прямо в масть І викине всіх джокерів з колоди. Ще буде літо. Я його люблю. Ще дочекаюся заквітчаних каштанів. Ти не спіши, життя, тебе молю, Бо в мене так багато різних планів. Сказала це й пішла своє робить. Переберу, помию, поскладаю. Моя печаль на припічку сидить, Запрошує попити з нею чаю. Я п'ю сама. Смакує? Так собі. Життя мінливе, як осіння мжичка, Як вітерець, що плаче на горбі І здмухує пилюку з черевичка. І я це бачу - клени мовчазні, Береза-пава в золоті німому. Під ноги листя стелиться мені І жовтень-франт веде мене додому. І знову день, і вечір. Ще живу У цьому вирі високосних звуків. Усе старе на клаптики порву. Нехай нове веде мене за руку. А ось і ніч. Минулось, що було. Білизна сохне, вітерець гойдає. Я бачу, як осіннє джерело, Тече, тече й повільно витікає... Галина Потопляк