#поезія ходив своїми, блукав чужими, ховався в хвою, просив ожину колоти слабше, колоти легше, родити більше. і вже не збрешеш, що більш немає з ким говорити — говориш з вітром, з росою квітів, цвіркочеш з полем, щебечеш з птахом, пливеш з мальками, снуєш з комахами це павутиння снаги до віри, що вщухне вітер і прúйдуть звірі, обступлять ватру, зігріють тіло... скажи, ти всі свої мрії втілив? скажи, ти всі вже зробив зарyбки? бери чорнóзем, розбий на грудки, просій, як жито, залиш почáтки і більш ніколи не смій мовчати, спечи чорнóземового хліба, залиш для матері і для діда, залиш для батька, залиш для баби, собі — не треба, собі з кульбаби сплети вінок, пусти за водою, нехай мандрує по свою долю. сивіє голос, зростають діти, нема ніде тобі місця в світі. скажи, коли вже пора спинитись? знайти криницю, води напитись, зробити стіни, накрити дахом, щоб гнізда вили красиві птахи, щоб жити тихо і непорушно, щоб поруч річка, а в річці мушлі — розтрощиш мушлю, дістанеш перли і пустиш корінь, і станеш деревом. feelathome