#поезія Я зголодніла. Зроби мені хліба З маслом, будь ласка. І чаю, як завше. Березень горне, теплішає ніби. Що там з погодою? Саджанці наші, Бачиш, прокинулись, тягнуться вгору, Скоро розквітнуть яскраві нарциси. Я починаю вже марити морем. Бачиш – дерева у квіт одяглися... От я розчулилась, певно, застуда. Тістечко – ліки? Та звісно, я буду. Що? Є квитки до того узбережжя, Де ми з тобою кохали світанки? ...Хмари складали цитринові вежі, Хвилі... Ти будеш салат на сніданок? ...Хто це? Говориш, прибігла до брами, Господи, любий, нам тільки собаку... Звісно, лишаймо. Поїде із нами. Що? Так, із медом та ромом. Не дякуй, Кава гаряча – сама необхідність. Що ти вже хочеш... Ну добре, ну добре... Десять хвилин – це тобі несолідно? Та хоч годину – як вийду із моря. Може, хіба постарайся щосили. Жінко!? Нахаба? Роки не навчили Ніц, чоловіче. Підступна, зваблива, Маніпулятор. Продовжуй, я пишу. Бачиш, на небі збирається злива. Добре, лишаємось в ліжку... Тихіше. Скільки вже років? Не знаю. Дванадцять, Двадцять, дві сотні, життя нескінченне. ...Так, я поїла, зігріта і в шапці. ...Так, ця подвійна дорога – священна. Лютий 2024 р. Олександра Дорога