#поезія людина, яка нікого не любить, нікого не втратить на цій війні, у цій землі не залишить вирвані клапті юності, серця, майбутнього не розсипеться, навіть не піде тріщинами, гідними золота тріщинами, крізь які мусить заходити світло, а натомість вдирається студена густа безнадія як же добре тобі не любити нікого, яке ж це благословення, який дарунок долі в темні часи не мати коріння, яке тримає, тягаря турботи, привʼязаності за плечима, туги, що всвердлюється зсередини і ламає кістки, мов у катівні йти землею, якою розсипані жовті кульбаби, почорнілі жита, стіни й дахи, уламки життів у безжальному витку історії не задихатись від співу пташки, що повторює ту саму розпачливу пісню знову і знову, від залитого кровʼю вечірнього неба просто йти без страху в незмінному напрямку — будь-куди, аби тільки вперед людино, яка нікого не любить, невмируща, бо давно вже померла, — та чи жила? Юлія Мусаковська