#поезія ... З тобою, в осінь, зовсім йти не лячно... Ти міцно обіймаєш за плече... Хай мОрозно, надворі, сиро, мрячно... Ранній мороз мене не обпече. Ти дихаєш теплом в мої долоні... Тримаєш парасольку від дощу... Пригладжуєш уже зсивілі скроні... І тихо промовляєш - все прощу. Прощу тобі, твій сум незрозумілий... Прощу сльозу, що нівідкіль взялась... Пробачу погляд, часом сполотнілий... І першу зморшку, що між брів вляглась. Пробачу все... Я вмію вибачати... Бо, в зрілості є істина краса... Не бійся свої роки утрачати... Виднішою є зірка, як згаса. Вино настояним стає лише з роками... Не треба, не соромсь прожитих літ... Твоя зоря, ще сяє між зірками... Найкрасивіший зараз той політ. І на душі враз стало веселіше... Поділась десь непрохана сльоза... Осіннє сонце вигрілось тепліше... І сіре небо стало бірюза. Грайливим здався локон посивілий... У такт заграли краплі по вікні... Світ розгодинився, зробився зрозумілий... І стало тепло й затишно мені. З тобою, в осінь, зовсім йти не лячно... Хоть знаю, що попереду зима... Спокійно йду, вклоняюся їй вдячно... І дякую, що я в ній не сама. Галина Момот