#поезія Ось тобі, жінко, мова. Стріляй із неї. Захищай себе до останнього подиху, і нізащо не дозволяй їм наблизитися. Використовуй вбудовану систему радіоперехоплення і прилад нічного бачення. Все це є всередині. І не бреши, що не вмієш. Пильно відстежуй дислокацію ворога і найменші його просування. Підпусти на віддаль пострілу — а тоді припадай до прицілу і вже не зволікай. Набоїв припасено вдосталь, їх не шкодуй, якщо ж скінчаться — виробляй їх зі слів, тільки тоненькі жіночі пальці здатні на цю моторику. І нізащо, нізащо не дозволяй їм наблизитися до старої межі, на якій розляглася батькова слива. Як перейдуть її — доведеться іти врукопаш. Отоді вже прохромлюй багнетом, ріж від вуха до вуха, розпанахуй, роз'юшуй та оббіловуй, поки світло перед очима остаточно не змеркне. Як отямишся — погладиш колючу потилицю синові-новобранцю, чоловікові милиці подаси, а тоді — все спочатку. Хто сказав, що кидаємо напризволяще? Ми озброїли, як могли. Катерина Калитко