#поезія Фродо (Запах осені) Вітер змітає з каштанів пожовклі від кіптяви дні, і, посміхаючись, палить А серед листя згоряємо й ми, що там, потомлені, спали... Знаєш, наївні, так вірили в світло, що зникло звідси назовсім; Навіть весна, що здавалося, змінить усіх - вогко і цвіло пахне осінню... Дим від багать підіймається вище, десь над деревами - танучи; мабуть, нам це все сниться, треба лиш встати, встати зранку ще Щоб, залишивши все, поспішати на захід, від тіней міста і Хроноса; Тільки кроки свинцево- важкі - наче склом по асфальту - скронями; Вулиці сліпо торкаються ніг, і як бездомний кіт -лащаться, там де й колись, зеленіє бузок - тільки більше не чути терпких пахощів; Небо, знущаючись сипле, як в злодія, світло сонцем - прожектором; Голос, який ти так довго ховав у собі - з часом став просто шепотом… Те, в що ти вірив, всього лише сон, відблиск із інших вимірів; Досить безшумно кричати, досі, всі вже давно й непомітно вимерли. Тіні, що ходять по колу, і, спотикаючись, човгають - просто чиїсь невдалі досліди; В місті, де сотня життів не змінила нічого - завжди буде запах осені... ... І, коли вітром здує останній листок у саду, з мертвих яблунь і вишень - Ти як завжди, шепотітимеш їм у вікно "Що ж взагалі в нас залишилось?" І Той, що мовчав все життя, скаже нарешті голосно: "Віра у добро, пане Фродо. А за неї варто боротися." Федір Рудий