#поезія «Будь-який дім ти перетворюєш на нору будь-які апартаменти — на солдатську діру. Хай так. Але залишайся — бо я від любові помру. Бо там, куди ти збираєшся багато чужих очей, і дощ розмиває дороги, і кров по броні тече. А я залишуся в полоні забутих тобою речей. Твої зелені футболки, розвішані прапори котрі назавжди всотали південно-східні вітри... Якщо ти нарешті награвся - то змінюй правила гри». Вона говорить до нього — й не вірить собі сама, і темрява огортає тих, кого поряд нема. Коли він приїде знову — напевно вже буде зима. Вона говорить, говорить. А він вже давно не тут, долає свої кілометри, завчений добре маршрут... Бог береже чоловіка загнаного у кут. Бог водить його шляхами, сотнями битих доріг. Бог розгортає вітрила і розсипає сніг. Життя прекрасне, як видих, кохання глибоке, як вдих... Він спить і йому під ранок сниться дитячий сміх. Дмитро Лазуткін