Муркіт і помста
Жив собі кіт. Не просто кіт, а найввічливіший і найкультурніший кіт у місті — Муркіт. Він ніколи не мурчав гучно в бібліотеці, завжди казав «мяу» замість «мяяяу!», і навіть на лоток ходив зі склянкою води для гігієни. Усі думали, що він святий. І справді, років десять Муркіт був прикладом котячої витримки та благородства.
Та кожне "мяу" має межу.
Одного ранку Муркіт прокинувся від того, що знову той самий перехожий — у кепці з написом «Ненавиджу котів» — кинув у нього каменюкою за те, що той перебіг йому дорогу.
Муркіт, лежачи в кущах, дивився в небо. Його ліве вухо тремтіло від несправедливості.
— Годі, — прошепотів він. — Досить цього цирку.
Того вечора він сів біля старого дзеркала в підвалі багатоповерхівки й згадав.
Пес Бровко — той, через кого Муркіт роками лазив по деревах, бо щоразу, побачивши його, Бровко впадав у релігійний екстаз гавкання.
Водій мотоцикла — який свистів йому вслід і кричав: "Шуруй, сарделько на лапках!"
Ветеринар Степан Степанович, який при кожному уколі сміявся: "Ой, потерпи, як справжній пацієнт!"
І Муркіт... змінився.
---
Перша жертва — Бровко.
Уночі Муркіт підкрався до його будки, взяв пляшечку валер’янки, змішав її з собачим кормом, а потім тихенько вивісив табличку з написом: «Обійми мене».
На ранок Бровко, облизуючи повітря, обіймав бетонний стовп. А потім — білборд. А потім — сусідську бабусю.
На третю добу його забрали в монастир на «вилікувати дух любові».
Муркіт вдоволено закрутив вусом.
---
Друга жертва — водій мотоцикла.
Кіт проклав на трасі тоненьку смужку... котячої шерсті. Як відомо, це — найсмертельніший дорожній реагент: мотоцикл починає сумніватись у своєму існуванні й ковзає у філософську яму.
Водій прослизнувся, перелетів через кермо, впав — прямісінько на купу подушок, які Муркіт перед тим викрав із ІКЕА. Але — принизливо.
Тепер той ходив і співав «Хто я без руля?».
---
Третя жертва — ветеринар.
Це була особлива операція. Муркіт довго вчився відкривати шприц. Навіть пройшов курс у YouTube "Ін'єкції для початківців: котяче реванше".
Уночі він вдерся до клініки і... прищепив Степана Степановича від сказу, грипу, котячого лишаю, і — наостанок — від емоцій.
На ранок лікар прокинувся абсолютно спокійним і стерильним. Він більше не сміявся.
Він говорив лише:
— Я — функція.
---
Останнім на черзі був той самий перехожий у кепці.
Муркіт ходив за ним тиждень. Вивчив його маршрут, звички, кількість зубів.
І ось — вирішальний момент.
Коли перехожий ступив на перехід — Муркіт перебіг йому дорогу.
Чоловік — автоматично — замахнувся каменем. Але раптом...
...Муркіт зупинився. Повернув голову. Подивився просто в душу.
Очі його палали тихим інтелектуальним гнівом.
— Чи ти ніколи не думав, — заговорив кіт, — що життя — це не дорога, по якій бігають коти. А лабіринт, у якому ми самі собі каменюки?
Чоловік кинув камінь собі під ноги й... заплакав.
Уперше.
За все життя.
---
Наступного ранку Муркіта знайшли сплячим у кріслі.
Його лапка лежала на книжці "Фрідріх Ніцше для котів: чому мурчання — це воля до влади".
А поруч стояла чашка кави з написом: "Я — не мстивий. Я — справедливий."
Чи все це було насправді?
Чи, може, Муркіт просто заснув після чергового уколу ветеринара, а все інше — лише сновидіння, яке прокралось у його мозок через запах валер’янки?
Хтозна.
Але десь на горищі все ще чути тихий філософський муркіт...
І кожен собака, мотоцикліст і ветеринар раптом зупиняється й нервово озирається.
Бо він десь поруч.
І він пам’ятає.🐾
Українська
English
