Українська
English
28 березня 1898 року народився Микола Сціборський — український державний та військовий діяч, учасник Української революції 1917 – 1921 роках, підполковник Армії УНР, теоретик українського націоналізму, один із фундаторів Організації Українських Націоналістів (ОУН).
Народився у Житомирі. Походив із родини православних українців, які мали польське коріння. Першу світову війну пройшов у складі російської армії, нагороджений орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня. Був двічі поранений.
У жовтні 1917 р. очолив українізовану «автономну національну військову частину» в 1-му лейб-гренадерському полку російської армії. Микола Сціборський (псевдо - Рокош, Житомирський, Юрій) у листопаді 1917 р. потрапив під газову атаку. Вижив, але був визнаний інвалідом із 50 відсотковою втратою працездатності.
Незважаючи на це, у період Української революції 1917 - 1921 років, включився у створення української армії. Працював у військовому міністерстві. За доби Гетьманату Павла Скоропадського був помічником повітового коменданта на Чернігівщині.
На початку 1920-х рр. змушений був емігрувати. У Празі, 12 листопада 1925 р. очолив Легію українських націоналістів.
28 січня - 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні створено Організацію Українських Націоналістів. Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН. Мав довіру Євгена Коновальця.
У Празі Микола Сціборський працював редактором офіційного видання Проводу українських націоналістів (ПУН) - журналу «Розбудова нації» з 1928 р. до його заборони у 1934 р. Пізніше жив у Парижі, де був серед засновників часопису «Українське слово». У 1938 р. перебрався до Відня, а згодом – до Кракова.
Микола Сціборський – автор низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: «Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Україна в цифрах» (1940, 1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).
На початку 1941 р. Микола Сціборський, як референт пропаганди ПУН, разом з членом Проводу Омеляном Сеником та діячем ОУН Олегом Ольжичем у складі Похідної групи повернувся в Україну для подальшої боротьби за її самостійність.
30 серпня 1941 р. у Житомирі Сціборського і Сеника за нез’ясованих обставин невідомі розстріляли на вулиці. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові. 🕯Похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору.
Народився у Житомирі. Походив із родини православних українців, які мали польське коріння. Першу світову війну пройшов у складі російської армії, нагороджений орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня. Був двічі поранений.
У жовтні 1917 р. очолив українізовану «автономну національну військову частину» в 1-му лейб-гренадерському полку російської армії. Микола Сціборський (псевдо - Рокош, Житомирський, Юрій) у листопаді 1917 р. потрапив під газову атаку. Вижив, але був визнаний інвалідом із 50 відсотковою втратою працездатності.
Незважаючи на це, у період Української революції 1917 - 1921 років, включився у створення української армії. Працював у військовому міністерстві. За доби Гетьманату Павла Скоропадського був помічником повітового коменданта на Чернігівщині.
На початку 1920-х рр. змушений був емігрувати. У Празі, 12 листопада 1925 р. очолив Легію українських націоналістів.
28 січня - 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні створено Організацію Українських Націоналістів. Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН. Мав довіру Євгена Коновальця.
У Празі Микола Сціборський працював редактором офіційного видання Проводу українських націоналістів (ПУН) - журналу «Розбудова нації» з 1928 р. до його заборони у 1934 р. Пізніше жив у Парижі, де був серед засновників часопису «Українське слово». У 1938 р. перебрався до Відня, а згодом – до Кракова.
Микола Сціборський – автор низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: «Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Україна в цифрах» (1940, 1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).
На початку 1941 р. Микола Сціборський, як референт пропаганди ПУН, разом з членом Проводу Омеляном Сеником та діячем ОУН Олегом Ольжичем у складі Похідної групи повернувся в Україну для подальшої боротьби за її самостійність.
30 серпня 1941 р. у Житомирі Сціборського і Сеника за нез’ясованих обставин невідомі розстріляли на вулиці. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові. 🕯Похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору.
28 березня 1898 року народився Микола Сціборський — український державний та військовий діяч, учасник Української революції 1917 – 1921 роках, підполковник Армії УНР, теоретик українського націоналізму, один із фундаторів Організації Українських Націоналістів (ОУН).
Народився у Житомирі. Походив із родини православних українців, які мали польське коріння. Першу світову війну пройшов у складі російської армії, нагороджений орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня. Був двічі поранений.
У жовтні 1917 р. очолив українізовану «автономну національну військову частину» в 1-му лейб-гренадерському полку російської армії. Микола Сціборський (псевдо - Рокош, Житомирський, Юрій) у листопаді 1917 р. потрапив під газову атаку. Вижив, але був визнаний інвалідом із 50 відсотковою втратою працездатності.
Незважаючи на це, у період Української революції 1917 - 1921 років, включився у створення української армії. Працював у військовому міністерстві. За доби Гетьманату Павла Скоропадського був помічником повітового коменданта на Чернігівщині.
На початку 1920-х рр. змушений був емігрувати. У Празі, 12 листопада 1925 р. очолив Легію українських націоналістів.
28 січня - 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні створено Організацію Українських Націоналістів. Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН. Мав довіру Євгена Коновальця.
У Празі Микола Сціборський працював редактором офіційного видання Проводу українських націоналістів (ПУН) - журналу «Розбудова нації» з 1928 р. до його заборони у 1934 р. Пізніше жив у Парижі, де був серед засновників часопису «Українське слово». У 1938 р. перебрався до Відня, а згодом – до Кракова.
Микола Сціборський – автор низки ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: «Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Україна в цифрах» (1940, 1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).
На початку 1941 р. Микола Сціборський, як референт пропаганди ПУН, разом з членом Проводу Омеляном Сеником та діячем ОУН Олегом Ольжичем у складі Похідної групи повернувся в Україну для подальшої боротьби за її самостійність.
30 серпня 1941 р. у Житомирі Сціборського і Сеника за нез’ясованих обставин невідомі розстріляли на вулиці. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові. 🕯Похований у Житомирі на подвір'ї Свято-Преображенського Собору.
863views
