#new #music #що_послухати #для_настрою
https://youtu.be/S2fSojJqyNY

Господинька🥯👩‍🍳

З розмови на евакпункті :

Кілька тижнів тому, коли були морози до -17, ми вивозили піхотинця.

Сорок років, а виглядає на всі шістдесят. Пересушене лице, тріснуті губи, очі запалі, загрубілі, чорні від крові та землі руки, знесилений та з купою поранень. Казав, що мав бути на позиції до тижня, а пробув майже місяць. Казав що там пекло, їх крили з усього, чим тільки можна, казав це і вимикався в теплій машині від знесилення. Коли приводили його до тями, просив водички постійно. Щоб тримати його в свідомості, ми говорили з ним, він розповідав про доньок і про те, як хоче додому щоб побачити їх.

Йому пощастило. Бо протягом кількох наступних днів дорога якою його вивозили, перейшла під вогневий контроль противника, а МахPro, яким вивозили, згорів.
Це справжнє диво, що його та інших хлопців, які були ще в важчому стані, встигли витягнути. Кожен такий випадок це маленька перемога, навіть якщо загальна ситуація здається безжальною.

А от уявити, що було б, якби запізнилися на ці кілька днів… Це лякає, але й підкреслює, наскільки все на війні - справа секунди.

Жаліти про минуле, так само безглуздо, як радіти майбутньому.
Те, що пролито - не вип'єш.
Те, що не налито - не відсьорбнеш.

ЧУЖІ

Вони говорять про братерський світ,
Та в кожнім слові зрада і брехня.
Їх лицемірний, загребущий рід
Не визнає нас рівними ні дня.

Вони лиш грають перед нами щось,
Вдають, що рідні ми уже ось-ось.
Тут вкоренився ніби їхній слід,
Та серце їхнє темне і як лід.

Для них ми тіні на своїй землі,
Що мовчки мають їхнім стати тлом,
Для них ми зайві та ніхто цілком,
А наші душі – надто замалі.

І хай говорять: ми єдиний від,
Та ця вся єдність має безліч бід.
Все роблять так, щоб не вони, а хтось,
Відповідати щоби не прийшлось.

Хай інші вірять в те, що ми рідня,
Я ж досхочу побачив їхній світ.
Спасибі, досить! Там тільки брехня.
Я знаю, хто я і який мій рід.

Мирослав Манюк
22.03.2025