Напиши мені про день - Як ти стрічку почуттів гортаєш. Із закоханих пісень Як ти єдину обираєш? Ту єдину, що завжди Жити буде в нерві серця, Ту, яку назавжди ти Пам'ятатимеш. Озветься Думкою солодкою в тобі Її ім'я. Та ніч покличе... Напиши мені про сни Та про кохання таємниче. Оксана Павлова #мої вірші

Коли війна стала буденністю… Як навчитися жити заново? — Що робиш? — Та… вигляд, що все добре. Як часто ми кажемо це, навіть не замислюючись? Понад три роки війни. Спочатку шок. Потім біль. Потім безсилля. А далі… просто тиша, якийсь фон за вікном, але байдужість і відчай поряд. Не тому, що легше. А тому, що психіка вирішила: «Досить». Так вона нас захищає. Закриває від болю, щоб ми не зламалися. Підвищує кортизол ,адреналін , аби вижити ,щоб страх не зламав. Але разом із болем вона закриває і наші відчуття радості, натхнення, любові. Ми ніби живемо, як на автопілоті , все по схемі, робота (дім ,буденні справи ), але більше спостерігаємо, ніж відчуваємо. Чому так відбувається? Коли реальність стає надто важкою, психіка обирає «відключення», інстинктивно вона хоче просто вижити. Ми ніби функціонуємо: працюємо, спілкуємось, сміємось. Але всередині — емоційний вакуум. Тому багато хто каже: «Я ніби дивлюсь на життя через скло». Але чи є інший вибір? Так, вибір є завжди. Навчитися жити заново. Навчитися жити у цих умовах сьогодення, у хаосі , але вчитися і знаходити свої способи саморегуляції , внутрішньої особистої стабільності . Раніше ми відкладали життя «на потім». На кращі часи. На мир. На стабільність. Будували великі , довгі плани, мрії. Але зараз приходить розуміння: жити треба не тоді, коли стане легше, стабільно і тому подібне. Не стане. Просто світ змінюється , і він вже ніколи не буде таким як колись. Наша психіка любить контроль і стабільність , бо так легше ,все зрозуміло , а у хаосі нічого незрозуміло, як будуть розгортатися далі події. З'являється тривога , птср і депресія , різні порушення нормального функціонування життя , бо всі ресурси ,енергія йде на тривогу за майбутнє , страх та агресія просто поїдають енергію життя , та ніхто незнає ,що там попереду ... Варто відпустити контроль , дозволити собі просто жити у цій миті , вчитися підлаштовуватися , дихати , відчувати життя. Жити треба зараз. Мрії реалізовувати. Любити , радіти ,навіть тому ,що сьогдні пощастило прокинутися, побачити рідних, сонце, новий день, нова можливість щось принести добре у цей світ . Багато хто сьогдні не прокинувся , а хтось живе і в важчих умовах... Це нагадує, як важливо цінувати кожну мить , кожне благо яке приходить в твоє життя, і дякувати за це. Вчитися фокусуватися на хороших моментах життя. Ресурси, що повертають до життя .Збережи. Практикуй . ✨ Почни вести щоденник подяки . Щодня знаходити в кожному дні по 3-5-10 пунктів за що я вдячний собі , за що вдячний світу, за що вдячний близьким людям , і записувати . ✨ У кожній миті є сенс. Ти п’єш каву, і її тепло розливається по тілу. Її аромат , чи звертаєш увагу на те який в неї аромат ? Вона міцна , чи ніжна ? З корицею, чи сиропом ? Ти йдеш по вулиці, і вітер ніжно торкається шкіри. Ти чуєш голос близької людини, і розумієш, що вона тут, поруч, жива. ✨ Простір для бажань — що ти хочеш? Не треба грандіозного. Просто зараз. Чашку гарячого шоколаду? Пройтись босоніж по траві? Це і є справжнє «жити». ✨ Творчість і дія — роби, що наповнює. Навіть якщо це просто записати свої думки, намалювати щось чи зробити приємність іншій людині. ✨ Відчуття — це те, що повертає до реальності. Можна тікати в думки, в плани, в екрани, в роботу. А можна навчитися бути тут і зараз. Відчувати не лише війну, а й життя, яке триває. ✨ Коли починаєш жити усвідомлено, навіть прості речі набувають глибини. Теплий хліб на сніданок стає не просто їжею, а моментом затишку. Обійми друга — не просто жестом, а нагадуванням: «Я тут, я відчуваю, я з тобою». ✨ Важливо навчитися не просто функціонувати, а жити з усіма фарбами і відтінками життя. Не лише виживати. А сміятися, плакати, творити, любити, хотіти, просто жити. Війна навчила цінувати. Вона забрала ілюзію вічного завтра. Є тільки зараз. І питання не в тому, щоб вижити. А в тому, щоб жити. Повернути собі життя — це вибір. Так, війна триває. Але і ми теж. І питання не в тому, коли це все закінчиться. А в тому, чи не забудемо ми, як відчувати і яке життя на смак. Відчуй зараз. Не відкладаючи на потім. Живи! #життяпродовжується #тутізараз #цінуймомент #усвідомленість #силавсередині #психологіяжиття #ментальнездоровя #відчувайжиття #подякажиттю #емоційнийінтелект #ресурси #життяпідчасвійни #психіка #саморегуляція #балансвсередині #відчувати #пережитивійну #тривога #усвідомленежиття #психологічнастійкість #коучинг #ментальнарівновага #психологічнадопомога #психологияличности #невідкладай #поверненнядосебе #силамоменту #внутрішнягармонія #життясмакує #психоемоційнездоровя Показати менше

У львівському ТЦ "Форум" сталася стрілянина: чоловік вистрелив у підлогу та погрожує охоронцям зброєю За даними місцевих пабліків, його обурило прохання виїхати зі скутером з торгового центру.

ВОДНІ ПЕРЕГОНИ #спорт @спорт #спорт_sports #спорт_відео #Brovarysport @Brovarysport #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news

https://youtu.be/GMhharDzDEk?si=rp3eEqoxUkM--DVW

https://youtu.be/NoFfgJbkl-o

26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.