#поезія
Я Вас ні в чому не виню.
Не дорікатиму, тим більше.
В любові випивши вогню,
Я Вам сповІда‌юсь у вірші.
Вже задихаючись в золі,
У Вашу ди‌влячись адресу,
(Колись так, ма‌буть, королі
Писали сповіді принцесам),
Насмілюсь доторкнутись лиш
До Вашого ім’я святого,
І відшумлю тим, як комиш,
На мить втішаючись від то‌го...

Напевно так мені здалось,
Напевно так я сам придумав,
Що поміж нас зродилось щось,
Що стало нині диким сумом.
Ні. Я Вас ні в чому не виню.
Так навіть думати не смію.
Коли випалюють стерню –
Лишають у думка‌х надію.
Чи про кохання маю річ?..
Собі я більше не дозволю,
Щоб навіть від любові свіч
Завдати Вам хоч краплю болю.
Хіба благатиму, як спас,
Як вірний крок благої дії,
Лишень пробачення у Вас
За все, що вдіяв. І не вдію.
А ще два слова про вогні,
Що так печуть безвольне тіло:
Коли б дозволили мені,
Я й далі йшов би з Вами сміло.
Куди завгодно. Втім... Але ж…
Вам тет-а-тет зізнатись мушу –
Якби у тім котлі пожеж
Не опалив би Вами душу…

Вже не молю для ран дощу,
За Вашим гинучи порогом, –
У Вас я дозволу прошу
За Вашу честь молитись Богу.
Щоб Вам триматись тих висот,
В яких і сам я міг літати,
І в них прожити літ п’ятсот,
Не знаючи про біль утрати.
А я радітиму за Вас.
І, в попіл спалений вогнями,
Шептатиму в останній час,
Що був щасливим поруч з Вами…

Коли ж і тінь моя майне
У той далекий тихий вирій –
Згадайте й Ви… колись… мене...
Хоча б за те, що був я щирий…

Василь Ковтун