• В інтернеті вже почали зʼявлятися перші відгуки від тих хто переглянув фільм «Капітан Америка: чудесний новий світ» і судячи з деяких оглядів, якщо ви затятий фанат(-ка) кіновсесвіту Marvel, то вам варто звернути увагу на цей фільм. Особливо, якщо вам припали до душі «Капітан Америка: громадянська війна», «Месники: Endgame» та «Чорна пантера». Деякі люди відзначають, що фільм більш політизований, і доволі плаский, не дивлячись на свою динамічність. Загалом не шедевр, але і не та стрічка, яку треба проігнорувати. 

    Доволі цікаві відгуки виходять, а адмін все ж планує найближчим часом сходити в кінотеатр і принести вам більш детальний відгук.

    Нагадуємо: дивитись фільм чи ні, то виключно ваше рішення ми не можемо ні змусити вас дивитись, ні відмовити від перегляду. 

    Тож ділиться у коментарях, а чи плануєте ви дивитись цей фільм? Чи може чекаєте чогось особливого від Marvel окрім цього фільму?

    #sci_fi_не_нудно 
    В інтернеті вже почали зʼявлятися перші відгуки від тих хто переглянув фільм «Капітан Америка: чудесний новий світ» і судячи з деяких оглядів, якщо ви затятий фанат(-ка) кіновсесвіту Marvel, то вам варто звернути увагу на цей фільм. Особливо, якщо вам припали до душі «Капітан Америка: громадянська війна», «Месники: Endgame» та «Чорна пантера». Деякі люди відзначають, що фільм більш політизований, і доволі плаский, не дивлячись на свою динамічність. Загалом не шедевр, але і не та стрічка, яку треба проігнорувати.  Доволі цікаві відгуки виходять, а адмін все ж планує найближчим часом сходити в кінотеатр і принести вам більш детальний відгук. Нагадуємо: дивитись фільм чи ні, то виключно ваше рішення ми не можемо ні змусити вас дивитись, ні відмовити від перегляду.  Тож ділиться у коментарях, а чи плануєте ви дивитись цей фільм? Чи може чекаєте чогось особливого від Marvel окрім цього фільму? #sci_fi_не_нудно 
    Like
    Love
    6
    1Kviews
  • 464views
  • #думки

    ..Життя... Часом воно щось у нас відбирає, а потім, щось дає натомість...
    І так триває роками...
    Іноді ми з посмішкою згадуємо про те, як мріяли про щось... це було багато років тому... і в той момент ми вважали, що не зможемо жити без чогось, або без когось...
    Однак ми переросли це...
    Намагаймося приймати з вдячністю всі повороти нашої долі, навіть якщо іноді нас лякає невідомість...
    Часом черговий розділ книги "Нашого життя" не має заголовка... він з'являється лише пізніше...

    Love
    1
    310views
  • 84views
  • Колись я мріяла про таку обкладинку для книг, щоби вона не рвалася і довго служила. І от нещодавно я побачила в Теми такі обкладинки і зрозуміла, що це саме те що мені реба, вони розтягуються, підходять до різного розміру книг, а ще обкладинки можна прати. І от стільки ж я не знала, якій саме розмір обкладинки підійде до три книги, які я одночасно читаю, то замовила усі обкладинки, синього, зеленого і рожевого за різними розмірами. Чорну обкладинку з зображенням сонця і півмісяця довелося докупити, щоби доставка була безкоштовною. Там було написано, якого ж розміру ця книга, і я зрозуміла, що вона для таких великих книг, наприклад дитячих з малюнками. В нас є такі книги, тож я подумала, що хай буде, вона не завадить. То ж я усі ці чотири обкладинки замовила через застосунок Теми і стала чекати.😀 Яке було моє здивування, коли минуло кілька днів, а посилки не було. Я зайшла спочатку до електронної пошти, а там вже був номер посилки. Я ввела цей номер на сайті https://vidstezhyty.com.ua/, або https://novaposhtaglobal.ua/, (тільки там показують відстеження посилок з закордону), і тільки тоді ж я зрозуміла, що замовила обкладинки не в Україні, а в Китаї.😮 І тільки тоді зрозуміла, чому так довго їде посилка.🤦‍♀️ Я ще подумала, Боже мій, я вперше замовила щось з закордону, сподіваюся, що посилка не загубиться. Пізніше, коли я зайшла в Теми, то і там було написано, що посилка прибуде з Китаю. І ось, минуло вже дві неділі, і сьогодні вже отримала посилку. Як очікувалося, чорна обкладинка з сонцем та півмісяцем виявилася для дуже великих книг, зелена та рожева обкладинка завелика в ширину. Тож вони підходять для товстих багатосторінкових книг. Є і такі книги в мене. А от синього кольору обкладинка підішла ідеально для стандартного розміру книги. І ось стільки вона розтягується, то підійде і до трішечки великих книг. Ну що, замовленням я задоволена.👍 Тут головне зробити правильний вибір. Думати, що це дійсно хороші речі, тоді не будеш потім шкодувати, що їх купила. Але все-таки потрібно 100 раз подумати, перш ніж щось купувати. Це ж все-таки китайського виробництва. Мені просто пощастило з замовленням, бо купила саме такий товар, на який і очікувала.
    150views
  • ☔️ Завтра в Україну прийдуть дощі: але в Києві несуттєві

    Інтенсивнішими опади очікуються найближчої ночі та завтра вранці у центральних областях, у південній частині, у східних областях, на південному заході. Розповіла синоптикиня Наталка Діденко.

    ➡️У Києві 30-го березня температура повітря трохи знизиться і становитиме +11, +12 градусів. Щоб якісь серйозні опади завтра в столиці - навряд, але хмар побільшає, максимум подекуди невеликий дощ.
    #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #Новини_news #News_Ukraine #Новини_news
    ☔️ Завтра в Україну прийдуть дощі: але в Києві несуттєві Інтенсивнішими опади очікуються найближчої ночі та завтра вранці у центральних областях, у південній частині, у східних областях, на південному заході. Розповіла синоптикиня Наталка Діденко. ➡️У Києві 30-го березня температура повітря трохи знизиться і становитиме +11, +12 градусів. Щоб якісь серйозні опади завтра в столиці - навряд, але хмар побільшає, максимум подекуди невеликий дощ. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #Новини_news #News_Ukraine #Новини_news
    Sad
    1
    346views 1 Shares
  • У Оші з аніме та манґи «Кохання на кінчиках пальців» сьогодні день народження. Цей арт намалювала авторка манґи)

    #офіційний_арт #Кохання_на_кінчиках_пальців
    У Оші з аніме та манґи «Кохання на кінчиках пальців» сьогодні день народження. Цей арт намалювала авторка манґи) #офіційний_арт #Кохання_на_кінчиках_пальців
    Like
    2
    1comments 692views
  • Назустріч пригодам і Привіт з того світу

    Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі.
    Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас.
    Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів.
    Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий".
    Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть.
    Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе.
    Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину.

    Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше.
    Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз.
    Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули.
    На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас.
    Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати.
    Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було.
    За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію.
    Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні.
    Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії.
    А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ.
    Тільки я вже нічого не міг сказати.

    Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос.
    Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті:
    "Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим."
    Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті.
    Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі:
    "Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати."
    Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків.
    Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати.
    Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі:
    "Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."
    Назустріч пригодам і Привіт з того світу Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі. Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас. Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів. Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий". Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть. Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе. Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину. Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше. Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз. Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули. На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас. Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати. Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було. За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію. Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні. Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії. А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ. Тільки я вже нічого не міг сказати. Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос. Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті: "Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим." Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті. Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі: "Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати." Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків. Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати. Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі: "Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."
    Like
    1
    2Kviews
  • https://youtube.com/shorts/Wn0UZDV-Rro?si=zOWLva3np3zLn4_7
    https://youtube.com/shorts/Wn0UZDV-Rro?si=zOWLva3np3zLn4_7
    Love
    1
    188views
  • 182views