101переглядів
Каталог
Знаходьте цікавих людей, створюйте нові зв’язки та залучайте нових друзів
-
-
🇺🇦⚔️🗺9 квітня 2015 року Верховна Рада ухвалила чотири закони, які стосуються засудження комуністичного режиму, відкриття архівів совєцьких спецслужб та визнання УПА й інших організацій борцями за незалежність України.
У парламенті ці закони назвали "декомунізаційним пакетом".
У законі про правовий статус борців за незалежність України вояків та діячів СВУ, УСС, УНР, Гетьманату, ЗУНР, повстанців Холодного Яру, Карпатську січ, УПА, ОУН, УГС та УГГ визнано борцями за незалежність України.
🌐 Історія України🔱🇺🇦⚔️🗺9 квітня 2015 року Верховна Рада ухвалила чотири закони, які стосуються засудження комуністичного режиму, відкриття архівів совєцьких спецслужб та визнання УПА й інших організацій борцями за незалежність України. У парламенті ці закони назвали "декомунізаційним пакетом". У законі про правовий статус борців за незалежність України вояків та діячів СВУ, УСС, УНР, Гетьманату, ЗУНР, повстанців Холодного Яру, Карпатську січ, УПА, ОУН, УГС та УГГ визнано борцями за незалежність України. 🌐 Історія України🔱727переглядів -
Круїз лайків
Круїзний лайнер “Aurora Mare” вирушив у море тихо, мов величезний білий рукопис, що повільно перегортає хвилі. На його борту зібралися двадцять двоє людей, об’єднаних дивною справою: вони були письменниками і поетами.
Усі вони потрапили сюди через конкурс на літературному сайті PapirusNet.
Умови були прості й спокусливі.
Під час двотижневого круїзу кожен учасник мав писати нові твори й викладати їх на PapirusNet. Читачі голосували лайками, коментарями та поширеннями.
Хто наприкінці подорожі стане найпопулярнішим, той отримає один мільйон доларів.
Спочатку це нагадувало свято слова.
На палубах читали вірші під шум хвиль.
У каютах народжувалися оповідання.
У барі сперечалися про рими, ритм і сенс життя.
Але вже на третій день щось змінилося.
Письменник на ім’я Марко, автор похмурих детективів, голосно заявив у салоні:
— У мене вже п’ять тисяч лайків. Думаю, переможець очевидний.
Поетеса Олеся усміхнулася тонко, як лезо:
— Лайки нічого не значать. У мене три тисячі коментарів. Люди зі мною розмовляють.
Хтось із кутка додав:
— А мої тексти вже перепостили сто разів.
З того вечора корабель наповнився не словами, а змаганням.
Кожен перевіряв статистику щогодини.
Дехто майже не виходив із каюти, пишучи нові тексти.
Інші нишком дивилися в чужі екрани.
На четвертий день зник перший учасник.
Поет Тарас.
Його каюта була відкрита.
На столі лежав ноутбук з незакінченим віршем і сторінка на PapirusNet, де саме зростала кількість лайків.
Капітан оголосив, що, мабуть, він випадково впав за борт.
Письменники зітхнули… і повернулися до своїх текстів.
Наступного дня зникла Олеся.
Потім ще один.
І ще.
Щодня хтось зникав.
Паніка повзла кораблем, як чорнильна пляма по паперу.
Зрештою залишилося лише семеро.
Тоді мовчазний чоловік на ім’я Данило, автор філософських есеїв, сказав:
— Це не випадковість. Хтось прибирає конкурентів.
Усі мовчки подивилися один на одного.
У кожного була причина.
Мільйон доларів.
Тієї ночі Данило не спав. Він переглядав статистику на PapirusNet.
І раптом помітив дивну річ.
Усі зниклі автори мали одну спільну деталь.
Перед зникненням їхні тексти раптово ставали найпопулярнішими.
Але після їхнього зникнення їхні сторінки… продовжували публікувати нові твори.
Данило похолов.
— Це неможливо… — прошепотів він.
Він перевірив IP-адреси.
Усі нові тексти публікувалися з корабля.
У ту ж мить на його ноутбуці з’явилося повідомлення:
> Вітаємо!
Ваш новий твір став найпопулярнішим на PapirusNet.
Данило не писав жодного нового твору.
Сторінка сама відкрилася.
На ній був текст.
Оповідання.
Про круїзний лайнер.
Про письменників.
Про те, як вони один за одним зникають.
І підпис автора:
“Колектив PapirusNet”
Раптом у коридорі почулися кроки.
Данило визирнув.
У світлі лампи стояли ті, хто зник раніше.
Тарас.
Олеся.
Інші.
Вони дивилися на нього спокійно.
— Не хвилюйся, — сказала Олеся. — Ми просто допомагаємо історії стати популярною.
— Що… ви робите?
Тарас усміхнувся.
— PapirusNet вирішив створити найреалістичніший літературний проєкт у світі.
— Люди читають історію…
— голосують…
— і навіть не здогадуються…
— …що вона відбувається насправді.
Данило відступив.
— А переможець?
Олеся відповіла тихо:
— Переможець буде.
— Але щоб історія стала легендою…
— вона має мати продовження.
Тієї ночі Данило теж зник.
А наступного ранку на PapirusNet з’явився новий текст.
Назва:
“Круїз лайків. Частина друга.”
І кількість читачів почала зростати так швидко, наче сам океан гортав сторінки.
...
(Далі буде)Круїз лайків Круїзний лайнер “Aurora Mare” вирушив у море тихо, мов величезний білий рукопис, що повільно перегортає хвилі. На його борту зібралися двадцять двоє людей, об’єднаних дивною справою: вони були письменниками і поетами. Усі вони потрапили сюди через конкурс на літературному сайті PapirusNet. Умови були прості й спокусливі. Під час двотижневого круїзу кожен учасник мав писати нові твори й викладати їх на PapirusNet. Читачі голосували лайками, коментарями та поширеннями. Хто наприкінці подорожі стане найпопулярнішим, той отримає один мільйон доларів. Спочатку це нагадувало свято слова. На палубах читали вірші під шум хвиль. У каютах народжувалися оповідання. У барі сперечалися про рими, ритм і сенс життя. Але вже на третій день щось змінилося. Письменник на ім’я Марко, автор похмурих детективів, голосно заявив у салоні: — У мене вже п’ять тисяч лайків. Думаю, переможець очевидний. Поетеса Олеся усміхнулася тонко, як лезо: — Лайки нічого не значать. У мене три тисячі коментарів. Люди зі мною розмовляють. Хтось із кутка додав: — А мої тексти вже перепостили сто разів. З того вечора корабель наповнився не словами, а змаганням. Кожен перевіряв статистику щогодини. Дехто майже не виходив із каюти, пишучи нові тексти. Інші нишком дивилися в чужі екрани. На четвертий день зник перший учасник. Поет Тарас. Його каюта була відкрита. На столі лежав ноутбук з незакінченим віршем і сторінка на PapirusNet, де саме зростала кількість лайків. Капітан оголосив, що, мабуть, він випадково впав за борт. Письменники зітхнули… і повернулися до своїх текстів. Наступного дня зникла Олеся. Потім ще один. І ще. Щодня хтось зникав. Паніка повзла кораблем, як чорнильна пляма по паперу. Зрештою залишилося лише семеро. Тоді мовчазний чоловік на ім’я Данило, автор філософських есеїв, сказав: — Це не випадковість. Хтось прибирає конкурентів. Усі мовчки подивилися один на одного. У кожного була причина. Мільйон доларів. Тієї ночі Данило не спав. Він переглядав статистику на PapirusNet. І раптом помітив дивну річ. Усі зниклі автори мали одну спільну деталь. Перед зникненням їхні тексти раптово ставали найпопулярнішими. Але після їхнього зникнення їхні сторінки… продовжували публікувати нові твори. Данило похолов. — Це неможливо… — прошепотів він. Він перевірив IP-адреси. Усі нові тексти публікувалися з корабля. У ту ж мить на його ноутбуці з’явилося повідомлення: > Вітаємо! Ваш новий твір став найпопулярнішим на PapirusNet. Данило не писав жодного нового твору. Сторінка сама відкрилася. На ній був текст. Оповідання. Про круїзний лайнер. Про письменників. Про те, як вони один за одним зникають. І підпис автора: “Колектив PapirusNet” Раптом у коридорі почулися кроки. Данило визирнув. У світлі лампи стояли ті, хто зник раніше. Тарас. Олеся. Інші. Вони дивилися на нього спокійно. — Не хвилюйся, — сказала Олеся. — Ми просто допомагаємо історії стати популярною. — Що… ви робите? Тарас усміхнувся. — PapirusNet вирішив створити найреалістичніший літературний проєкт у світі. — Люди читають історію… — голосують… — і навіть не здогадуються… — …що вона відбувається насправді. Данило відступив. — А переможець? Олеся відповіла тихо: — Переможець буде. — Але щоб історія стала легендою… — вона має мати продовження. Тієї ночі Данило теж зник. А наступного ранку на PapirusNet з’явився новий текст. Назва: “Круїз лайків. Частина друга.” І кількість читачів почала зростати так швидко, наче сам океан гортав сторінки. ... (Далі буде)3Kпереглядів -
❄️ 9 квітня Прикарпаття, Закарпаття та Чернігівщину замело снігом
На Івано-Франківщині випав сніг, накривши регіон білою ковдрою. Засніжило високогірний курорт Драгобрат та село Розтока в Мукачівському районі. Зимові пейзажі зафіксували й на півночі країни — сніг випав у Семенівці на Чернігівщині.
Синоптики попереджають: завтра, 10 квітня, в Україні збережеться холодна погода. Вночі очікується +1…+6°, а місцями можливі заморозки до -3°.
За словами синоптикині Діденко, потеплішання варто чекати з наступного тижня — 14-15 квітня.❄️ 9 квітня Прикарпаття, Закарпаття та Чернігівщину замело снігом На Івано-Франківщині випав сніг, накривши регіон білою ковдрою. Засніжило високогірний курорт Драгобрат та село Розтока в Мукачівському районі. Зимові пейзажі зафіксували й на півночі країни — сніг випав у Семенівці на Чернігівщині. Синоптики попереджають: завтра, 10 квітня, в Україні збережеться холодна погода. Вночі очікується +1…+6°, а місцями можливі заморозки до -3°. За словами синоптикині Діденко, потеплішання варто чекати з наступного тижня — 14-15 квітня.967переглядів 3Відтворень -
https://www.youtube.com/live/7VuuGhCd3CQ?si=kZIyxVPHsql3mWIc
148переглядів -
Він вижив у депортації, вирвався з рук гестапо, воював проти двох режимів — і загинув через зраду. Історія Дмитра Білінчука «Хмари».
Дмитро Білінчук народився у 1919 році в гуцульському селі Ільці — серед гір, де життя було простим, але гідним. Велика родина, праця, традиції — усе це формувало характер, який згодом витримає значно більше, ніж звичайне сільське життя.
Йому було трохи за двадцять, коли радянська влада прийшла в Карпати не лише з новими порядками, а й зі страхом. У 1940 році його родину депортували до Сибіру, в Красноярський край. Це була типова доля для тисяч українських сімей — нічні обшуки, вагони, невідомість.
Але Дмитра серед них не було.
Його врятувала випадковість — у той момент він був поза домом. І саме ця випадковість стала точкою неповернення. Він уже не міг просто жити, знаючи, що сталося з його родиною.
Він обрав боротьбу.
Спочатку — проти радянської влади. Він організовує невеликий загін, проводить диверсійні акції, діє обережно, але рішуче. Та війна швидко змінює обставини: на зміну одній окупації приходить інша.
Німецька.
І тут Білінчук не змінює позиції. Для нього ворог — це будь-яка влада, яка приходить на його землю не по праву.
У 1942 році в рідних Ільцях стається подія, яка робить його мішенню для окупантів: під час сутички він застрелює коменданта поліції. Відтоді його шукають. Його вистежують. Його знаходять.
Гестапо арештовує його.
Здавалось би, кінець.
Але ні.
Дорогою до Коломиї відбувається те, що більше нагадує сцену з кіно: побратими влаштовують засідку і відбивають його з рук німців. Це був не просто порятунок — це був сигнал: він не сам.
У 1943 році Дмитро вступає до ОУН. Проходить військовий вишкіл у старшинській школі УПА «Олені» — одному з ключових центрів підготовки командирів. Там формується не лише боєць, а й лідер.
І вже невдовзі він стає таким.
Спершу — чотовим, а згодом, у 1944 році, очолює сотню імені Богдана Хмельницького в курені «Перемога». Його псевдо — «Хмара». Символічно: він з’являється зненацька, діє швидко і зникає, залишаючи після себе лише слід.
Після завершення активних бойових дій його боротьба не закінчується — вона змінює форму.
З 1946 року він працює у Службі безпеки ОУН на Косівщині. Це вже не фронт, а підпілля: постійна небезпека, перевірка кожного слова, кожного кроку. Там, де ворог часто ближче, ніж здається.
У 1949 році він бере участь у ризикованому рейді до Румунії разом із відділом УПА. Два тижні переходів, конспірації, роботи серед населення. Це була спроба донести правду про українську боротьбу за межі Радянського Союзу.
Але найбільша небезпека чекала не в лісі і не в бою.
А серед своїх.
У 1952 році через зраду одного з підпільників Дмитро Білінчук потрапляє в полон. Для людей його рівня це означало лише одне — довгі допити, тиск, спроби зламати.
І кінець.
8 квітня 1953 року в Лук’янівській тюрмі в Києві його розстріляли разом із побратимами.
Йому було трохи за тридцять.
Він не залишив після себе книжок чи гучних заяв. Його ім’я не стало символом для мас. Але його життя — це концентрат тієї боротьби, яку вели тисячі невідомих.
Він пережив депортацію, уникав арештів, виривався з полону, воював проти двох режимів — і зрештою загинув через зраду.
Не зламавшись.
І, можливо, саме в цьому його головна сила.
Бо історію творять не лише ті, про кого пишуть підручники.
А й ті, хто мовчки тримався до кінця.Він вижив у депортації, вирвався з рук гестапо, воював проти двох режимів — і загинув через зраду. Історія Дмитра Білінчука «Хмари». Дмитро Білінчук народився у 1919 році в гуцульському селі Ільці — серед гір, де життя було простим, але гідним. Велика родина, праця, традиції — усе це формувало характер, який згодом витримає значно більше, ніж звичайне сільське життя. Йому було трохи за двадцять, коли радянська влада прийшла в Карпати не лише з новими порядками, а й зі страхом. У 1940 році його родину депортували до Сибіру, в Красноярський край. Це була типова доля для тисяч українських сімей — нічні обшуки, вагони, невідомість. Але Дмитра серед них не було. Його врятувала випадковість — у той момент він був поза домом. І саме ця випадковість стала точкою неповернення. Він уже не міг просто жити, знаючи, що сталося з його родиною. Він обрав боротьбу. Спочатку — проти радянської влади. Він організовує невеликий загін, проводить диверсійні акції, діє обережно, але рішуче. Та війна швидко змінює обставини: на зміну одній окупації приходить інша. Німецька. І тут Білінчук не змінює позиції. Для нього ворог — це будь-яка влада, яка приходить на його землю не по праву. У 1942 році в рідних Ільцях стається подія, яка робить його мішенню для окупантів: під час сутички він застрелює коменданта поліції. Відтоді його шукають. Його вистежують. Його знаходять. Гестапо арештовує його. Здавалось би, кінець. Але ні. Дорогою до Коломиї відбувається те, що більше нагадує сцену з кіно: побратими влаштовують засідку і відбивають його з рук німців. Це був не просто порятунок — це був сигнал: він не сам. У 1943 році Дмитро вступає до ОУН. Проходить військовий вишкіл у старшинській школі УПА «Олені» — одному з ключових центрів підготовки командирів. Там формується не лише боєць, а й лідер. І вже невдовзі він стає таким. Спершу — чотовим, а згодом, у 1944 році, очолює сотню імені Богдана Хмельницького в курені «Перемога». Його псевдо — «Хмара». Символічно: він з’являється зненацька, діє швидко і зникає, залишаючи після себе лише слід. Після завершення активних бойових дій його боротьба не закінчується — вона змінює форму. З 1946 року він працює у Службі безпеки ОУН на Косівщині. Це вже не фронт, а підпілля: постійна небезпека, перевірка кожного слова, кожного кроку. Там, де ворог часто ближче, ніж здається. У 1949 році він бере участь у ризикованому рейді до Румунії разом із відділом УПА. Два тижні переходів, конспірації, роботи серед населення. Це була спроба донести правду про українську боротьбу за межі Радянського Союзу. Але найбільша небезпека чекала не в лісі і не в бою. А серед своїх. У 1952 році через зраду одного з підпільників Дмитро Білінчук потрапляє в полон. Для людей його рівня це означало лише одне — довгі допити, тиск, спроби зламати. І кінець. 8 квітня 1953 року в Лук’янівській тюрмі в Києві його розстріляли разом із побратимами. Йому було трохи за тридцять. Він не залишив після себе книжок чи гучних заяв. Його ім’я не стало символом для мас. Але його життя — це концентрат тієї боротьби, яку вели тисячі невідомих. Він пережив депортацію, уникав арештів, виривався з полону, воював проти двох режимів — і зрештою загинув через зраду. Не зламавшись. І, можливо, саме в цьому його головна сила. Бо історію творять не лише ті, про кого пишуть підручники. А й ті, хто мовчки тримався до кінця.2Kпереглядів -
Він вижив у депортації, вирвався з рук гестапо, воював проти двох режимів — і загинув через зраду. Історія Дмитра Білінчука «Хмари».
Дмитро Білінчук народився у 1919 році в гуцульському селі Ільці — серед гір, де життя було простим, але гідним. Велика родина, праця, традиції — усе це формувало характер, який згодом витримає значно більше, ніж звичайне сільське життя.
Йому було трохи за двадцять, коли радянська влада прийшла в Карпати не лише з новими порядками, а й зі страхом. У 1940 році його родину депортували до Сибіру, в Красноярський край. Це була типова доля для тисяч українських сімей — нічні обшуки, вагони, невідомість.
Але Дмитра серед них не було.
Його врятувала випадковість — у той момент він був поза домом. І саме ця випадковість стала точкою неповернення. Він уже не міг просто жити, знаючи, що сталося з його родиною.
Він обрав боротьбу.
Спочатку — проти радянської влади. Він організовує невеликий загін, проводить диверсійні акції, діє обережно, але рішуче. Та війна швидко змінює обставини: на зміну одній окупації приходить інша.
Німецька.
І тут Білінчук не змінює позиції. Для нього ворог — це будь-яка влада, яка приходить на його землю не по праву.
У 1942 році в рідних Ільцях стається подія, яка робить його мішенню для окупантів: під час сутички він застрелює коменданта поліції. Відтоді його шукають. Його вистежують. Його знаходять.
Гестапо арештовує його.
Здавалось би, кінець.
Але ні.
Дорогою до Коломиї відбувається те, що більше нагадує сцену з кіно: побратими влаштовують засідку і відбивають його з рук німців. Це був не просто порятунок — це був сигнал: він не сам.
У 1943 році Дмитро вступає до ОУН. Проходить військовий вишкіл у старшинській школі УПА «Олені» — одному з ключових центрів підготовки командирів. Там формується не лише боєць, а й лідер.
І вже невдовзі він стає таким.
Спершу — чотовим, а згодом, у 1944 році, очолює сотню імені Богдана Хмельницького в курені «Перемога». Його псевдо — «Хмара». Символічно: він з’являється зненацька, діє швидко і зникає, залишаючи після себе лише слід.
Після завершення активних бойових дій його боротьба не закінчується — вона змінює форму.
З 1946 року він працює у Службі безпеки ОУН на Косівщині. Це вже не фронт, а підпілля: постійна небезпека, перевірка кожного слова, кожного кроку. Там, де ворог часто ближче, ніж здається.
У 1949 році він бере участь у ризикованому рейді до Румунії разом із відділом УПА. Два тижні переходів, конспірації, роботи серед населення. Це була спроба донести правду про українську боротьбу за межі Радянського Союзу.
Але найбільша небезпека чекала не в лісі і не в бою.
А серед своїх.
У 1952 році через зраду одного з підпільників Дмитро Білінчук потрапляє в полон. Для людей його рівня це означало лише одне — довгі допити, тиск, спроби зламати.
І кінець.
8 квітня 1953 року в Лук’янівській тюрмі в Києві його розстріляли разом із побратимами.
Йому було трохи за тридцять.
Він не залишив після себе книжок чи гучних заяв. Його ім’я не стало символом для мас. Але його життя — це концентрат тієї боротьби, яку вели тисячі невідомих.
Він пережив депортацію, уникав арештів, виривався з полону, воював проти двох режимів — і зрештою загинув через зраду.
Не зламавшись.
І, можливо, саме в цьому його головна сила.
Бо історію творять не лише ті, про кого пишуть підручники.
А й ті, хто мовчки тримався до кінця.Він вижив у депортації, вирвався з рук гестапо, воював проти двох режимів — і загинув через зраду. Історія Дмитра Білінчука «Хмари». Дмитро Білінчук народився у 1919 році в гуцульському селі Ільці — серед гір, де життя було простим, але гідним. Велика родина, праця, традиції — усе це формувало характер, який згодом витримає значно більше, ніж звичайне сільське життя. Йому було трохи за двадцять, коли радянська влада прийшла в Карпати не лише з новими порядками, а й зі страхом. У 1940 році його родину депортували до Сибіру, в Красноярський край. Це була типова доля для тисяч українських сімей — нічні обшуки, вагони, невідомість. Але Дмитра серед них не було. Його врятувала випадковість — у той момент він був поза домом. І саме ця випадковість стала точкою неповернення. Він уже не міг просто жити, знаючи, що сталося з його родиною. Він обрав боротьбу. Спочатку — проти радянської влади. Він організовує невеликий загін, проводить диверсійні акції, діє обережно, але рішуче. Та війна швидко змінює обставини: на зміну одній окупації приходить інша. Німецька. І тут Білінчук не змінює позиції. Для нього ворог — це будь-яка влада, яка приходить на його землю не по праву. У 1942 році в рідних Ільцях стається подія, яка робить його мішенню для окупантів: під час сутички він застрелює коменданта поліції. Відтоді його шукають. Його вистежують. Його знаходять. Гестапо арештовує його. Здавалось би, кінець. Але ні. Дорогою до Коломиї відбувається те, що більше нагадує сцену з кіно: побратими влаштовують засідку і відбивають його з рук німців. Це був не просто порятунок — це був сигнал: він не сам. У 1943 році Дмитро вступає до ОУН. Проходить військовий вишкіл у старшинській школі УПА «Олені» — одному з ключових центрів підготовки командирів. Там формується не лише боєць, а й лідер. І вже невдовзі він стає таким. Спершу — чотовим, а згодом, у 1944 році, очолює сотню імені Богдана Хмельницького в курені «Перемога». Його псевдо — «Хмара». Символічно: він з’являється зненацька, діє швидко і зникає, залишаючи після себе лише слід. Після завершення активних бойових дій його боротьба не закінчується — вона змінює форму. З 1946 року він працює у Службі безпеки ОУН на Косівщині. Це вже не фронт, а підпілля: постійна небезпека, перевірка кожного слова, кожного кроку. Там, де ворог часто ближче, ніж здається. У 1949 році він бере участь у ризикованому рейді до Румунії разом із відділом УПА. Два тижні переходів, конспірації, роботи серед населення. Це була спроба донести правду про українську боротьбу за межі Радянського Союзу. Але найбільша небезпека чекала не в лісі і не в бою. А серед своїх. У 1952 році через зраду одного з підпільників Дмитро Білінчук потрапляє в полон. Для людей його рівня це означало лише одне — довгі допити, тиск, спроби зламати. І кінець. 8 квітня 1953 року в Лук’янівській тюрмі в Києві його розстріляли разом із побратимами. Йому було трохи за тридцять. Він не залишив після себе книжок чи гучних заяв. Його ім’я не стало символом для мас. Але його життя — це концентрат тієї боротьби, яку вели тисячі невідомих. Він пережив депортацію, уникав арештів, виривався з полону, воював проти двох режимів — і зрештою загинув через зраду. Не зламавшись. І, можливо, саме в цьому його головна сила. Бо історію творять не лише ті, про кого пишуть підручники. А й ті, хто мовчки тримався до кінця.2Kпереглядів