Книга Світу
У старому місті, де кам’яні вулиці пам’ятали кроки імператорів і сміх мандрівників, жив книжковий палітурник на ім’я Тарас. Його майстерня була невеличкою, але особливою — усередині пахло старим папером, чорнилом і чимось невловимо-затишним, наче час зупинявся, щойно переступав поріг.
Тарас не просто лагодив книги — він умів їх слухати. Казали, що він навіть розмовляв із ними, та ніхто не сміявся: бо книги після нього ніби оживали.
Одного разу до нього зайшов хлопчик на ім’я Левко. Він тримав у руках порвану, без обкладинки книгу.
— Це… мій дідусь залишив, — несміливо сказав він. — Але сторінки змінюються щоразу, як я відкриваю її. Наче книга жива.
Тарас поглянув на книгу — вона й справді була особлива. Папір трохи світився, а букви ніби танцювали.
— Це не проста книга, — мовив майстер. — Це Книга Світу. Її не пишуть люди — її творить день.
— Як це? — здивувався Левко.
— Щоранку, щойно світ прокидається, він гортає сторінку. І все, що ми робимо, що думаємо, що відчуваємо — з’являється там. Інколи — легкими літерами радості, інколи — важким шрифтом болю. Але кожен день — нова сторінка.
— А якщо зіпсувати сторінку?
— Світ вміє пробачати, — усміхнувся Тарас. — Але пам’ятає. Тому краще писати з любов’ю.
Хлопчик мовчки дивився на книгу. А тоді спитав: — А можна її переписати?
— Ні. Але ти можеш змінити те, що буде далі. Просто живи по-справжньому. І тоді твоя сторінка буде світлою.
І з того дня Левко щоранку запитував себе:
Що я сьогодні напишу в Книзі Світу?
І світ змінювався. Щодня. Як сторінки книги.
---
Минали роки. Левко виріс. Він став учителем у селі, де кожен другий знав казку про Книгу Світу. Але мало хто вірив у неї по-справжньому. Левко не переконував — просто жив. Він щодня приходив у школу з посмішкою, допомагав учням, говорив з людьми як з рівними, садив дерева, лагодив паркани, годував безпритульних котів.
І щоранку, навіть коли ішов дощ або серце стискалось від тривоги, він, вмиваючись, тихо шепотів:
— Що я сьогодні напишу в Книзі Світу?
Одного дня до нього прийшла дівчинка. Маленька, з великими очима. В руках — стара книга, та сама, колись принесена ним до старого майстра.
— Вона… знову ожила, — сказала вона пошепки. — Пише щось сама… дивися!
Левко розгорнув сторінку. Там, посеред рядків, з’являвся новий текст. Він не бачив такого з дитинства.
> “Доброта виростає з маленьких вчинків.
Історія триває.
Той, хто вірив — навчив інших вірити.
Той, хто писав світлом — залишив у ньому вікно.”
— Це про тебе? — запитала дівчинка.
Левко не відповів. Він просто усміхнувся. Бо зрозумів: тепер вона — автор наступної сторінки.
Того ж вечора він закрив книгу і поставив на найвищу полицю.
— Світ змінюється щодня. Як сторінки книги, — прошепотів. — Але справжні історії не закінчуються. Вони просто стають чиїмось початком.
Книга Світу
У старому місті, де кам’яні вулиці пам’ятали кроки імператорів і сміх мандрівників, жив книжковий палітурник на ім’я Тарас. Його майстерня була невеличкою, але особливою — усередині пахло старим папером, чорнилом і чимось невловимо-затишним, наче час зупинявся, щойно переступав поріг.
Тарас не просто лагодив книги — він умів їх слухати. Казали, що він навіть розмовляв із ними, та ніхто не сміявся: бо книги після нього ніби оживали.
Одного разу до нього зайшов хлопчик на ім’я Левко. Він тримав у руках порвану, без обкладинки книгу.
— Це… мій дідусь залишив, — несміливо сказав він. — Але сторінки змінюються щоразу, як я відкриваю її. Наче книга жива.
Тарас поглянув на книгу — вона й справді була особлива. Папір трохи світився, а букви ніби танцювали.
— Це не проста книга, — мовив майстер. — Це Книга Світу. Її не пишуть люди — її творить день.
— Як це? — здивувався Левко.
— Щоранку, щойно світ прокидається, він гортає сторінку. І все, що ми робимо, що думаємо, що відчуваємо — з’являється там. Інколи — легкими літерами радості, інколи — важким шрифтом болю. Але кожен день — нова сторінка.
— А якщо зіпсувати сторінку?
— Світ вміє пробачати, — усміхнувся Тарас. — Але пам’ятає. Тому краще писати з любов’ю.
Хлопчик мовчки дивився на книгу. А тоді спитав: — А можна її переписати?
— Ні. Але ти можеш змінити те, що буде далі. Просто живи по-справжньому. І тоді твоя сторінка буде світлою.
І з того дня Левко щоранку запитував себе:
Що я сьогодні напишу в Книзі Світу?
І світ змінювався. Щодня. Як сторінки книги.
---
Минали роки. Левко виріс. Він став учителем у селі, де кожен другий знав казку про Книгу Світу. Але мало хто вірив у неї по-справжньому. Левко не переконував — просто жив. Він щодня приходив у школу з посмішкою, допомагав учням, говорив з людьми як з рівними, садив дерева, лагодив паркани, годував безпритульних котів.
І щоранку, навіть коли ішов дощ або серце стискалось від тривоги, він, вмиваючись, тихо шепотів:
— Що я сьогодні напишу в Книзі Світу?
Одного дня до нього прийшла дівчинка. Маленька, з великими очима. В руках — стара книга, та сама, колись принесена ним до старого майстра.
— Вона… знову ожила, — сказала вона пошепки. — Пише щось сама… дивися!
Левко розгорнув сторінку. Там, посеред рядків, з’являвся новий текст. Він не бачив такого з дитинства.
> “Доброта виростає з маленьких вчинків.
Історія триває.
Той, хто вірив — навчив інших вірити.
Той, хто писав світлом — залишив у ньому вікно.”
— Це про тебе? — запитала дівчинка.
Левко не відповів. Він просто усміхнувся. Бо зрозумів: тепер вона — автор наступної сторінки.
Того ж вечора він закрив книгу і поставив на найвищу полицю.
— Світ змінюється щодня. Як сторінки книги, — прошепотів. — Але справжні історії не закінчуються. Вони просто стають чиїмось початком.
Українська
English
