"Та кому ти потрібна, крім мене?": як аб'юз з’їдає тебе зсередини
Знаєте, аб’юз — це не тільки про синці, маніпуляції чи обмеження. Іноді навіть не про повний контроль.
Це про слова.
Про те, як тебе повільно, по краплі, позбавляють віри у себе.
Хто з нас не чув "ласкового": «Ти ж у мене така дурненька». Ніби жарт, а в середині щось болісно тьохкає.
Хто ні разу не був під перехресним вогнем «Чому ти це зробила?» і «Ти овца косорука! Завжди все псуєш!».
Хто не натикався на проговорене в голос або внутрішнє «Та куди ти від мене дінешся? Ніхто тебе не полюбить, крім мене».
В процесі читання помітним є те, наскільки це все отруйно, неадекватно і несправедливо. Але ж у моменті.... В моменті ти Віриш.
Бо як тут не повірити, коли ці слова повторюють щодня?
Навіть піти з поля дії цих слів недостатньо.
Здавалося б, все позаду — я пішла від людини. Але вбита самооцінка лишилась. Залишились думки накштал «Ну, може, вони мали рацію», коли дивишся в дзеркало. Або зустрічаєш класну людину.
Моя перша історія абʼюзивних стосунків залишила найглибші шрами. З-поміж усього іншого, мені тоді часто казали: «Та ти нічого сама не можеш».
Попервах я сперечалася. З усіх сил доводила, що крута. Що я — можу! Але з кожним разом це "можу" звучало тихіше. Адже відсутність підтримки та знецінення стосувалось всього: мох досягнень, зовнішності, почуттів та емоцій.
По виходу з цих стосунків я залишилася сам-на-сам з нулем віри у власні сили. Сумнівами у тому, що я взагалі варта чогось більшого. Та замість того, щоб лікувати ці рани, я пішла далі шукати любов.
Бо так страшно залишатися на самоті.
Знову на ті ж граблі....
Так почалося друге, а потім третє коло: інші люди, нові стосунки, сценарій той самий.
Спочатку — увага, кіно, спільні вечори, де ти відчуваєш себе найважливішою у світі для них. Потім — перші зауваження. Дріб'язкові. Накшталт «Чому ти так вдяглася?». А далі іде «Навіщо ти взагалі це говориш?», «Байдуже», «А що не так?», «Тобі здалося», «Це ти винна!».
І ось ти знову стоїш на тому самому місці, що й раніше. Тебе не обіймають — тебе стискають словами, поки не забракне повітря. Але ж ти видихнеш і залишишся, правда? Бо це вже точно краще, ніж нічого.
Чому ми залишаємося?
Я залишалася, бо боялася. Вони ж казали, що без них я ніхто. І що інші будуть такими ж, якщо не гіршими. І будуть якщо мені пощастить. Бо я ж Така.
І ти думаєш: Може, зі мною щось дійсно не так? Може, я заслужила? І це все — краще, на що я можу розраховувати?
Ти терпиш. Вмовляєш себе. І, поступово, біль стає звичним. Як фонова музика: коли вона однакова і грає постійно, ти просто перестаєш її помічати.
Чи є вихід?
Я не скажу, що вийти — це легко.
Один-єдиний досвід робить це завдання важким. Ще важче, коли до твоїх партнерів над тобою «попрацювали» батьки та оточення.
Втім, це можливо.
Перший крок — перестати виправдовувати аб’юз.
Більше ніяких «Вони просто нервуються», «Характер такий» чи «У них теж життя не було райдужним».
Аб’юз — це не те, чого ти заслуговуєш. А їх минуле не має заповнювати болем та неадекватним ставленням сьогодення.
Другий — згадати, що ти єдина, хто може щось стверджувати про тебе ж.
Знаєте, я роками не могла дивитися на себе без цих голосів у голові: «Ти некрасива», «Ти дурна». Але одного разу я просто подумала: а що, якщо це неправда? А навіть якщо так, то хіба я не можу це все змінити?
Єдині, хто можуть вирішити ваші проблеми — ви самі. Тож дійте! Беріть в руки кермо власного життя, і прокладайте курс до бажаного.
Мені задобилося багато часу, багато чесних, відтак — не завжи приємних розмов із собою і з моєю партнеркою (дякую тобі що ти є). Саме з них я відбудувала себе. Навчилася дивитися на себе як на людину. Ту, хто не має нікому нічого доводити. І слати далеко тих, хто хоче мене зламати.
Тож якщо ти думаєш «Я так не зможу» — знай: ти це зможеш. Просто для цього треба буде підняти дупу і йти. Від кривдників. До себе. До впевненості в собі, керувати якою будеш ти і ніхто інший.
Це буде складно і боляче. Та не так, як зараз.
Тож збирайся силами. Я в тебе вірю.
"Та кому ти потрібна, крім мене?": як аб'юз з’їдає тебе зсередини
Знаєте, аб’юз — це не тільки про синці, маніпуляції чи обмеження. Іноді навіть не про повний контроль.
Це про слова.
Про те, як тебе повільно, по краплі, позбавляють віри у себе.
Хто з нас не чув "ласкового": «Ти ж у мене така дурненька». Ніби жарт, а в середині щось болісно тьохкає.
Хто ні разу не був під перехресним вогнем «Чому ти це зробила?» і «Ти овца косорука! Завжди все псуєш!».
Хто не натикався на проговорене в голос або внутрішнє «Та куди ти від мене дінешся? Ніхто тебе не полюбить, крім мене».
В процесі читання помітним є те, наскільки це все отруйно, неадекватно і несправедливо. Але ж у моменті.... В моменті ти Віриш.
Бо як тут не повірити, коли ці слова повторюють щодня?
Навіть піти з поля дії цих слів недостатньо.
Здавалося б, все позаду — я пішла від людини. Але вбита самооцінка лишилась. Залишились думки накштал «Ну, може, вони мали рацію», коли дивишся в дзеркало. Або зустрічаєш класну людину.
Моя перша історія абʼюзивних стосунків залишила найглибші шрами. З-поміж усього іншого, мені тоді часто казали: «Та ти нічого сама не можеш».
Попервах я сперечалася. З усіх сил доводила, що крута. Що я — можу! Але з кожним разом це "можу" звучало тихіше. Адже відсутність підтримки та знецінення стосувалось всього: мох досягнень, зовнішності, почуттів та емоцій.
По виходу з цих стосунків я залишилася сам-на-сам з нулем віри у власні сили. Сумнівами у тому, що я взагалі варта чогось більшого. Та замість того, щоб лікувати ці рани, я пішла далі шукати любов.
Бо так страшно залишатися на самоті.
Знову на ті ж граблі....
Так почалося друге, а потім третє коло: інші люди, нові стосунки, сценарій той самий.
Спочатку — увага, кіно, спільні вечори, де ти відчуваєш себе найважливішою у світі для них. Потім — перші зауваження. Дріб'язкові. Накшталт «Чому ти так вдяглася?». А далі іде «Навіщо ти взагалі це говориш?», «Байдуже», «А що не так?», «Тобі здалося», «Це ти винна!».
І ось ти знову стоїш на тому самому місці, що й раніше. Тебе не обіймають — тебе стискають словами, поки не забракне повітря. Але ж ти видихнеш і залишишся, правда? Бо це вже точно краще, ніж нічого.
Чому ми залишаємося?
Я залишалася, бо боялася. Вони ж казали, що без них я ніхто. І що інші будуть такими ж, якщо не гіршими. І будуть якщо мені пощастить. Бо я ж Така.
І ти думаєш: Може, зі мною щось дійсно не так? Може, я заслужила? І це все — краще, на що я можу розраховувати?
Ти терпиш. Вмовляєш себе. І, поступово, біль стає звичним. Як фонова музика: коли вона однакова і грає постійно, ти просто перестаєш її помічати.
Чи є вихід?
Я не скажу, що вийти — це легко.
Один-єдиний досвід робить це завдання важким. Ще важче, коли до твоїх партнерів над тобою «попрацювали» батьки та оточення.
Втім, це можливо.
Перший крок — перестати виправдовувати аб’юз.
Більше ніяких «Вони просто нервуються», «Характер такий» чи «У них теж життя не було райдужним».
Аб’юз — це не те, чого ти заслуговуєш. А їх минуле не має заповнювати болем та неадекватним ставленням сьогодення.
Другий — згадати, що ти єдина, хто може щось стверджувати про тебе ж.
Знаєте, я роками не могла дивитися на себе без цих голосів у голові: «Ти некрасива», «Ти дурна». Але одного разу я просто подумала: а що, якщо це неправда? А навіть якщо так, то хіба я не можу це все змінити?
Єдині, хто можуть вирішити ваші проблеми — ви самі. Тож дійте! Беріть в руки кермо власного життя, і прокладайте курс до бажаного.
Мені задобилося багато часу, багато чесних, відтак — не завжи приємних розмов із собою і з моєю партнеркою (дякую тобі що ти є). Саме з них я відбудувала себе. Навчилася дивитися на себе як на людину. Ту, хто не має нікому нічого доводити. І слати далеко тих, хто хоче мене зламати.
Тож якщо ти думаєш «Я так не зможу» — знай: ти це зможеш. Просто для цього треба буде підняти дупу і йти. Від кривдників. До себе. До впевненості в собі, керувати якою будеш ти і ніхто інший.
Це буде складно і боляче. Та не так, як зараз.
Тож збирайся силами. Я в тебе вірю.
Українська
English
