• 1
    283views
  • 4
    2comments 933views 1 Shares
  • 🏃‍♀️🏃 Українські легкоатлети посіли призові місця на змаганнях у США

    🥈 У змаганнях зі стрибків у довжину другою стала Марія Горєлова. Найкращою стала її спроба на 6,48 м, що водночас є рекордом сезону українки. Втім через те, що вітер перевищував норму, імовірно, офіційно як такий він зарахований не буде.

    🥉 Ілля Кунін у своєму забігу на 1500 м фінішував третім у своєму забігу та став загалом бронзовим призером із результатом 3:40,25. Це особистий рекорд спортсмена.
    #world_sport #спорт @sports #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #Brovarysport #Броварський_спорт
    ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    🏃‍♀️🏃 Українські легкоатлети посіли призові місця на змаганнях у США 🥈 У змаганнях зі стрибків у довжину другою стала Марія Горєлова. Найкращою стала її спроба на 6,48 м, що водночас є рекордом сезону українки. Втім через те, що вітер перевищував норму, імовірно, офіційно як такий він зарахований не буде. 🥉 Ілля Кунін у своєму забігу на 1500 м фінішував третім у своєму забігу та став загалом бронзовим призером із результатом 3:40,25. Це особистий рекорд спортсмена. #world_sport #спорт @sports #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #Brovarysport #Броварський_спорт ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    309views
  • Життя іде і все без коректур.
    І час летить, не стишує галопу.
    Давно нема маркізи Помпадур,
    і ми живем уже після потопу.

    Не знаю я, що буде після нас,
    в які природа убереться шати.
    Єдиний, хто не втомлюється, – час.
    А ми живі, нам треба поспішати.

    Зробити щось, лишити по собі,
    а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
    щоб тільки неба очі голубі
    цю землю завжди бачили в цвітінні.

    Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
    щоб ці слова не вичахли, як руди.
    Життя іде і все без коректур,
    і як напишеш, так уже і буде.

    Але не бійся прикрого рядка.
    Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
    Не бійся правди, хоч яка гірка,
    не бійся смутків, хоч вони як ріки.

    Людині бійся душу ошукать,
    бо в цьому схибиш – то уже навіки.

    🖍️Ліна Костенко
    🎨 Ольга Кваша
    Життя іде і все без коректур. І час летить, не стишує галопу. Давно нема маркізи Помпадур, і ми живем уже після потопу. Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто не втомлюється, – час. А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні. Щоб ці ліси не вимерли, як тур, щоб ці слова не вичахли, як руди. Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде. Але не бійся прикрого рядка. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. Не бійся правди, хоч яка гірка, не бійся смутків, хоч вони як ріки. Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш – то уже навіки. 🖍️Ліна Костенко 🎨 Ольга Кваша
    1
    307views
  • Ліс пам’яті

    У тому світі пам’ять була тяжкою. Її носили, як каміння в кишенях, як невидимі наплічники з мокрого піску. Але технології навчилися рятувати від болю: спогади можна було вирізати й посадити. Люди приходили до спеціальних садівників, які зчитували образи, очищали їх і закладали в землю, де вони проростали деревами. Кожне дерево — це одна пам’ять. І що сильніша емоція — то вища крона, глибші корені.

    Лука жив сам, на окраїні міста, у будинку, де вітер знав кожну шпарину. Він не позбувався своїх спогадів, хоча його друзі давно це зробили. "Люди стають легшими", — казали вони. Але Лука знав: пам’ять — не лише тягар, а й компас.

    Одного ранку він ішов уздовж пагорба і побачив стежку, якої раніше не було. Вона вела вглиб лісу, де дерева росли надто щільно, а повітря пахло мохом і… сльозами? Лука ступив під зелений купол, і щось дивне відбулося: йому почало здаватися, що він знає ці дерева.

    Одне дерево тремтіло, хоча не було вітру. Він торкнувся кори — і побачив жінку, яка прощалася з сином на вокзалі. Це була чужа пам’ять. Далі — ще одне дерево: чоловік, який відпускає руку коханої в лікарняному коридорі. Далі — дівчина, яка ховає листа в пляшці і кидає в річку. Лука ішов усе глибше.

    Це був дикий ліс пам’яті. Забутий, залишений, без міток і догляду. Сюди не приходили. Люди позбувалися своїх спогадів — і більше ніколи не повертались. А дерева росли, чекали.

    Раптом він побачив щось незвичне: сухе дерево серед повного цвіту. Він доторкнувся — і побачив себе. Хлопчик у синій куртці, що кричить мамі: "Я тебе ненавиджу!" — а потім тиша. Порожній дім. Самотній стіл. Це була його пам’ять. Але він ніколи її не садив.

    — Хтось посадив її за мене… — подумав Лука.

    Він провів у лісі кілька днів. Почав повертати те, що було забуте. Сидів під деревами й слухав, як вони шумлять зітханнями, обіцянками, болями. Він не хотів втекти. Він хотів зібрати ліс назад у себе.

    Коли Лука вийшов із хащі, його погляд змінився. Він ніс у собі не лише спогади — він ніс частину лісу. І тепер знав, що буде садити нові дерева не щоб забути — а щоб пам’ятати правильно.



    Ліс пам’яті У тому світі пам’ять була тяжкою. Її носили, як каміння в кишенях, як невидимі наплічники з мокрого піску. Але технології навчилися рятувати від болю: спогади можна було вирізати й посадити. Люди приходили до спеціальних садівників, які зчитували образи, очищали їх і закладали в землю, де вони проростали деревами. Кожне дерево — це одна пам’ять. І що сильніша емоція — то вища крона, глибші корені. Лука жив сам, на окраїні міста, у будинку, де вітер знав кожну шпарину. Він не позбувався своїх спогадів, хоча його друзі давно це зробили. "Люди стають легшими", — казали вони. Але Лука знав: пам’ять — не лише тягар, а й компас. Одного ранку він ішов уздовж пагорба і побачив стежку, якої раніше не було. Вона вела вглиб лісу, де дерева росли надто щільно, а повітря пахло мохом і… сльозами? Лука ступив під зелений купол, і щось дивне відбулося: йому почало здаватися, що він знає ці дерева. Одне дерево тремтіло, хоча не було вітру. Він торкнувся кори — і побачив жінку, яка прощалася з сином на вокзалі. Це була чужа пам’ять. Далі — ще одне дерево: чоловік, який відпускає руку коханої в лікарняному коридорі. Далі — дівчина, яка ховає листа в пляшці і кидає в річку. Лука ішов усе глибше. Це був дикий ліс пам’яті. Забутий, залишений, без міток і догляду. Сюди не приходили. Люди позбувалися своїх спогадів — і більше ніколи не повертались. А дерева росли, чекали. Раптом він побачив щось незвичне: сухе дерево серед повного цвіту. Він доторкнувся — і побачив себе. Хлопчик у синій куртці, що кричить мамі: "Я тебе ненавиджу!" — а потім тиша. Порожній дім. Самотній стіл. Це була його пам’ять. Але він ніколи її не садив. — Хтось посадив її за мене… — подумав Лука. Він провів у лісі кілька днів. Почав повертати те, що було забуте. Сидів під деревами й слухав, як вони шумлять зітханнями, обіцянками, болями. Він не хотів втекти. Він хотів зібрати ліс назад у себе. Коли Лука вийшов із хащі, його погляд змінився. Він ніс у собі не лише спогади — він ніс частину лісу. І тепер знав, що буде садити нові дерева не щоб забути — а щоб пам’ятати правильно.
    1
    1comments 849views
  • Ми маємо жити!!!
    Ми маємо жити!!!
    2
    242views
  • Ранку ☕
    Ранку ☕
    1
    251views
  • Гумка запитала в олівця:
    – Як справи, друже?

    Олівець сердито відповів:
    – Я тобі не друг, я тебе ненавиджу.

    Гумка, здивована і сумна, запитала:
    – Чому?

    Олівець відповів:
    – Тому що ти видаляєш те, що я пишу.

    – Я просто стираю помилки.

    – А навіщо ти це робиш?

    – Я гумка, і це моя робота.

    – Це не робота, – сказав олівець.

    Гумка відповіла:
    – Моя робота така ж корисна, як і твоя.

    Олівець різким тоном відповів:
    – Ти неправа і зарозуміла, бо той, хто пише, кращий за того, хто стирає.

    – Стерти неправильне дорівнює написанню правильного.

    Олівець трохи помовчав, потім сказав сумним голосом:
    – Але я бачу, що ти з кожним днем стаєш меншою.

    – Тому що я жертвую невеликою частиною себе кожного разу, коли виправляю помилку.

    – Я також відчуваю себе меншим, ніж раніше.

    – Ми не можемо робити добро іншим, якщо не готові пожертвувати чимось.

    Потім вона з ніжністю подивилася на олівця і запитала:
    – Ти все ще ненавидиш мене?

    Олівець посміхнувся і відповів:
    – Як я можу тебе ненавидіти, коли ти стільки жертвуєш собою.

    Кожен день, коли ти прокидаєшся – у тебе залишається на один день менше.

    Якщо ви не можете бути олівцем, щоб створити щастя для інших, будьте гумкою, щоб стерти їхній біль і посіяти надію та оптимізм у їхніх душах, нагадуючи їм, що майбутнє краще за минуле.

    Будьте завжди вдячними...
    Гумка запитала в олівця: – Як справи, друже? Олівець сердито відповів: – Я тобі не друг, я тебе ненавиджу. Гумка, здивована і сумна, запитала: – Чому? Олівець відповів: – Тому що ти видаляєш те, що я пишу. – Я просто стираю помилки. – А навіщо ти це робиш? – Я гумка, і це моя робота. – Це не робота, – сказав олівець. Гумка відповіла: – Моя робота така ж корисна, як і твоя. Олівець різким тоном відповів: – Ти неправа і зарозуміла, бо той, хто пише, кращий за того, хто стирає. – Стерти неправильне дорівнює написанню правильного. Олівець трохи помовчав, потім сказав сумним голосом: – Але я бачу, що ти з кожним днем стаєш меншою. – Тому що я жертвую невеликою частиною себе кожного разу, коли виправляю помилку. – Я також відчуваю себе меншим, ніж раніше. – Ми не можемо робити добро іншим, якщо не готові пожертвувати чимось. Потім вона з ніжністю подивилася на олівця і запитала: – Ти все ще ненавидиш мене? Олівець посміхнувся і відповів: – Як я можу тебе ненавидіти, коли ти стільки жертвуєш собою. Кожен день, коли ти прокидаєшся – у тебе залишається на один день менше. Якщо ви не можете бути олівцем, щоб створити щастя для інших, будьте гумкою, щоб стерти їхній біль і посіяти надію та оптимізм у їхніх душах, нагадуючи їм, що майбутнє краще за минуле. Будьте завжди вдячними...
    1
    604views
  • Останнє слово

    У світі, де кожному при народженні давали 10 000 слів, люди перестали базікати даремно. Весілля були короткі, пісні — інструментальні, а сварки тривали рівно три речення. Всі знали: кожне слово — як крапля води в пустелі. Вичерпав — мовчи назавжди.

    Головного героя звали Ден. У 6 років він запитав:
    — Чому небо синє?
    — Мінус три, — підрахувала мати. — Обережніше, сину.

    У 12 він проговорився з другом:
    — Я люблю Ліну.
    — Мінус три. Але воно того варте, — підморгнув друг.

    У 18 він уже мовчав. Повністю. Спочатку це здавалось дивним. Потім — почесним. Ден став легендою. Люди шепотіли:
    — Він збереже слова на щось велике. Може, для любові. Може, для революції.

    Минули роки. Ден навчався, працював, закохувався. Він писав, кивав, показував жести, але не вимовив ані звуку. Його дівчина, Міла, звикла:
    — Я знаю, ти мовчиш не тому, що байдужий. А тому, що ти… мовчун стратегічного масштабу.

    Коли Денові було 36, Міла тяжко захворіла. Вона лежала в ліжку, бліда, тихенька. Її очі шукали відповідей. Він сидів поруч. І вперше за 18 років відкрив рота.

    — Я тебе люблю. (3 слова)
    — Дякую, що була. (3 слова)
    — Я запам’ятаю тебе завжди. (4 слова)
    — Пробач, що мовчав так довго. (5 слів)
    — Я мовчав, щоб ці слова були гучними. (7
    слів)
    Його голос був хрипкий, але твердий. Міла усміхнулась. І відповіла:

    — Воно того варте.

    Через рік Дена запросили виступити перед випускниками мовної академії. Йому подали мікрофон. Він узяв його, глянув у зал, наповнений очима, що чекали великої мови.

    І сказав:

    — Використовуйте слова не для шуму. А для сенсу.

    Це були останнє речення.
    Лічильник на його руці мигнув: 0/10 000.

    Останнє слово У світі, де кожному при народженні давали 10 000 слів, люди перестали базікати даремно. Весілля були короткі, пісні — інструментальні, а сварки тривали рівно три речення. Всі знали: кожне слово — як крапля води в пустелі. Вичерпав — мовчи назавжди. Головного героя звали Ден. У 6 років він запитав: — Чому небо синє? — Мінус три, — підрахувала мати. — Обережніше, сину. У 12 він проговорився з другом: — Я люблю Ліну. — Мінус три. Але воно того варте, — підморгнув друг. У 18 він уже мовчав. Повністю. Спочатку це здавалось дивним. Потім — почесним. Ден став легендою. Люди шепотіли: — Він збереже слова на щось велике. Може, для любові. Може, для революції. Минули роки. Ден навчався, працював, закохувався. Він писав, кивав, показував жести, але не вимовив ані звуку. Його дівчина, Міла, звикла: — Я знаю, ти мовчиш не тому, що байдужий. А тому, що ти… мовчун стратегічного масштабу. Коли Денові було 36, Міла тяжко захворіла. Вона лежала в ліжку, бліда, тихенька. Її очі шукали відповідей. Він сидів поруч. І вперше за 18 років відкрив рота. — Я тебе люблю. (3 слова) — Дякую, що була. (3 слова) — Я запам’ятаю тебе завжди. (4 слова) — Пробач, що мовчав так довго. (5 слів) — Я мовчав, щоб ці слова були гучними. (7 слів) Його голос був хрипкий, але твердий. Міла усміхнулась. І відповіла: — Воно того варте. Через рік Дена запросили виступити перед випускниками мовної академії. Йому подали мікрофон. Він узяв його, глянув у зал, наповнений очима, що чекали великої мови. І сказав: — Використовуйте слова не для шуму. А для сенсу. Це були останнє речення. Лічильник на його руці мигнув: 0/10 000.
    3
    1Kviews
  • Харків Незламний 🖐️
    Харків Незламний 🖐️
    3
    274views