Лежу вчора, пальці віялом в телефон тобурищу.
Чи то вже вважається за сьогодні, бо на годиннику стрілки показують десь хвилин двадцять по другій?

Нескінченно та несамовито телефон волає про підвищені небезпеки…
Сусідські бляшанки снують десь зовсім поруч…

Починає блимати світло.
Блимало-блимало та й геть вимкнулося.
Дідуся Кондрата ледве не вхопила одноіменна недуга…

Чи це в мене щось трапилося?
Чи «доброзичливі сусіди» в черговий раз десь по інфраструктурі вʼїїї…али???
Хезе.

Нема світла - нема інтернету.
Нема ніякої інформації.
Втім, тепер й сповіщення про підвищені небезпеки відсутні. Не дзьобають мозок, прилетить - не прилетить…

Поставила телефон заряджатися до паверу.
Ще десь годину читала книжку з завбачливо зарядженою настільною лампою.

Сподівалася, що зранку все життя разом із світлом налагодиться?
Та зараз же ж…

На лічильнику все норм!!!
А в хаті далеко не норм!!!
Видзвонила сусіда Миколу, дай же ж, Боже, йому здоровʼя та будь-яких приємностей!!!
Прийшов та швиденько все зремонтував!
Ще й від грошей за роботу відмовлявся!!!

Й так би швидко та просто вирішувалися всі проблеми, що оточують?
Й кількість яких збільшується навіть не в арифметичній?
В геометричній прогресії…

Таке враження, що ми несемося з гори…
На лижах…
Й це - наш перший спуск, та й взагалі, видралися ми на них вперше от тільки що…
Й хезе, чим він закінчиться…

Читаю Олену Бондаренко. Чомусь не можу зробити посилання на неї?
Вона чудово озвучує мої думки з цього приводу…

Та якось буде.
Бо не буває так, щоб було ніяк…
Невсеремось.