🕯О 3:30 ночі 11 жовтня 2020 року ветеран АТО/ООС Микола Микитенко підпалив себе на Майдані Незалежності в Києві на знак спротиву діям діючої влади президентської монобільшості "слуг народу", а саме розмінування підходів до українських позицій, відведення військ та повзучої окупації росіянами сірої зони на Донбасі. 49-річний військовослужбовець Микола Микитенко у 2014 році брав участь у боях під Слов‘янськом у складі добровольчого батальйону Національної гвардії України ім. Сергія Кульчицького. Під час евакуації збитого вертольота на Карачуні він отримав поранення, мав групу інвалідності. Після лікування служив у різних бойових підрозділах в зоні ООС. Микитенко облив себе запальною сумішшю на Майдані Незалежності та підпалив. Свідки зазначили, що вони намагалися збити полум'я. У пресслужбі Нацполіції повідомили, що його доправили до лікарні з 97% опіків тіла. Помер 14 жовтня у реанімації від отриманих опіків.

7 жовтня 1253 року в місті Дорогочині (нині Польща) відбулася коронація і помазання галицько-волинського князя Данила Романовича королівською короною. Данило Романович походив з династії Романовичів, відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком Романом Великим. Правління Данила вважається періодом найбільшого економічного, політичного й культурного піднесення держави. Папа Римський Інокентій ІV виношував ідею антитатарського хрестового походу, до якого прагнув долучити ряд європейських країн. Відтак звернув увагу на Галицько-Волинську державу, територія якої була однією з найбільших у Європі. Традиційно вважається, що і Данило прийняв корону (після двох відмов) через необхідність боротьби з татарами. Однак не менше його цікавили й інші вектори зовнішньої політики: боротьба за австрійську спадщину (після смерті австрійсько-штірійського герцога Фрідріха ІІ) та землі литовців, прусів, ятвягів на півночі. Посланець Інокентія ІV абат Опізо в 1253-му привіз до Дорогочина (тодішня західна околиця Галицько-Волинського князівства) королівські клейноди: корону, скіпетр і державу. Важливим наслідком коронації стало надбання рівних прав із іншими коронованими особами Європи. За тодішньою традицією, королівський титул міг надати лише Папа Римський. Король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому допомогу. Данило Романович отримав титул «короля Русі», а папська булла закликала володарів Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я та Прусії до походу на татар під керівництвом Данила. Втім, королівська корона не принесла бажаного. Безрезультатно завершилася боротьба за австрійську спадщину (син Данила Роман не став австрійським герцогом), ніхто не відгукнувся на відозви папи про хрестовий похід. Все це привело до охолодження відносин із Римом. Вже наступник Інокентія ІV папа Олександр ІV вороже ставився до Русі: погрожував Данилу Галицькому церковним прокляттям за відмову служити апостольському престолу, підбивав литовського короля Міндовга (коронувався в тому ж таки 1253-му) до нападу і дарував відпущення гріхів тевтонцям, які виступали проти русичів. Тим не менш ще півстоліття по тому правителі Галицько-Волинської держави титулували себе «королями Русі». Сама корона кілька століть зберігалася в Перемишлі. Була захована з початком Другої світової війни і від того часу її місце знаходження залишається невідомим.

6 жовтня 1927 року народився Ренат Польовий, письменник, інженер – винахідник, меценат і краєзнавець. Автор більше 90 винаходів та 72 наукових статей. Народився в Москві, в сім'ї українських інтелігентів. Батько, Петро Родіонович Польовий, був землеміром, згодом гірничим інженером, мати, Олександра Павлівна Польова — вчителькою математики. Родина часто переїздила з місця на місце спочатку по селах Дніпропетровщини, де батько працював землеміром, а згодом, коли він перевчився на маркшейдера, — по копальнях Кривбасу. Ще малим Ренат пережив Голодомор. Навчався у різних школах. З початком німецько-радянської війни родина переїхала на Урал, де Ренат навчався в ремісничому училищі, працював токарем на військовому заводі. Потім навчався в сільськогосподарському технікумі. У 1951-му, відбуваючи покарання на Колимі, заприятелював із українськими в’язнями – членами ОУН та УПА. Завдяки їм дізнався про український Рух Опору під час Другої Світової війни. 💬«Хлопці, які сиділи за націоналізм були людьми моральними,– згадує сестра Людмила Польова, – Завдяки їм Ренат вийшов з таборів націоналістом, безмежно закоханим у свою Батьківщину – Україну». Після звільнення жив на Кубані. Там збирав матеріал про видатних осіб того регіону, що походили з України. Написав і видав книги «Кубанська Україна», «Кобзарі в моєму житті» та «Спомини». Польовий заприятелював із Іваном Гончарем, якому допомагав матеріально. Був членом Української Гельсінської Спілки. За винаходи тричі отримував 20-тисячну премію від держави. Хоча кошти отримати було непросто – довелось судитись. Його технології виробництва надкотонкого базальтового волокна використовувались у військовій промисловості та впроваджувались на виробництві. Це врятувало Польового від репресій за проукраїнські переконання. Ренат Петрович був справедливим, щирим, мудрим, напрочуд вродливим чоловіком, лагідним, доброзичливим і романтичним. Але у той же час він був непохитним ідейним українським націоналістом, закоханим у Рідний Край. Він обійшов майже всю Україну — від Кубані до Карпат, досліджував культуру, звичаї, побут, вивчав пісні, історію. Йому пощастило знати багатьох відомих кобзарів: Євгена Адамцевича, Олександра Башловку, Олексія Нирка, Георгія Ткаченка та ін. Ренат Петрович довгий час товаришував із Іваном Гончаром, засновником відомого музею у Києві. Одним із перших брав участь у колядницьких ватагах… Ренат Польовий був закоханий в українську пісню, у бандуру, був багаторічним учасником хору «Гомін», яким керував Леопольд Ященко. Знав сотні українських народних пісень, мав бездоганний слух і чарівний баритон. 💬«Усе починається зі ставлення до мови. Народ, який не поважає рідної мови, не діждеться поваги до себе від інших народів і не доб'ється гідного становища у світі. Він не здатний створити сильну державу. Нам необхідно позбутися мовного холуйства», — говорив Ренат Польовий. Помер 17 вересня 2008 року у Києві. Похований на 2-у Бучанському кладовищі поряд з могилою сина.

5 жовтня 1883 року народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР. З'явився на світ у селі Ярівка на Буковині, у сім’ї священика, навчався в духовній семінарії. Закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами. З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами. На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної частити України, блискуче провели Кримську операцію в квітні 1918-го. Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів. Чітко притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька». 💬«В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні». З грудня 1918-го – командувач Лівобережної групи Армії УНР. Після відступу з Лівобережжя знятий з командування Запорозьким корпусом. Декілька днів провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів. 9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом. Був заарештований і засуджений до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот (усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру). Завдяки великій симпатії у військах, мав змогу втекти. Однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини. Перед стратою його закатували до божевілля. Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування, розстріляний 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині. Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту. У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.

2 жовтня 1980 року Василя Стуса засудили на 10 років таборів і 5 років заслання. Стус отримав вирок, який став для нього смертельним. Після того як його "адвокат" Віктор Медведчук заявив "всі злочини Стуса заслуговують покарання", Василь відмовився від нього, за що був покараний. Василя вивели із зали суду і вирок зачитали без нього. Справу розглядали з 29 вересня. Адвокатом Стуса призначили Віктора Медвечука. Чоловік протестував, хотів захищати себе сам, але з його бажаннями не рахувалися. Промова прокурора тривала понад 2 години. Він розпочав із досягнень УРСР, які паплюжив "дьогтемаз" Стус. Згодом розповів про "злочини бандерівців". Завершив "злочинами" самого дисидента. Адвокат зазначив, що Стус заслуговує на покарання, але просив звернути увагу на сумлінну працю та складну операцію на шлунку. Після його виступу засідання суду перервали. Відновилось воно 2 жовтня одразу з читання вироку. Окрім максимальної міри покарання, на Стуса наклали штраф 2,2 тис. крб. судових витрат. Не дозволили вимовити й останнього слова. Дружині Валентині Василь сказав, що такого терміну не витягне. Так і сталося. Покарання відбував у таборі в Кучино. Від 1981-го не бачився з родиною. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політв’язнями неодноразово оголошував голодування. 🕯Помер в ніч на 4 вересня 1985-го під час безстрокового сухого голодування. Василь Стус похований на табірному цвинтарі, 1989-го перепохований на Байковому кладовищі.

30 вересня 1990 року на площі біля Республіканського стадіону в Києві відбувся 300-тисячний мітинг українців проти нового Союзного договору з росією. Ініціатором заходу виступив Народний рух України. Перед тим відозву до народу із закликом взяти участь у мітингу опублікувала парламентська опозиція – Народна Рада, очолювана Ігорем Юхновським. Президія Київської міської ради санкціонувала акцію, але комуністи намагалися чинити перешкоди. Влаштували аграрний ярмарок на майдані, де мав проходити мітинг - захід довелося проводити неподалік. Дійство розпочалося о 15:00. Люди несли синьо-жовті та червоно-чорні прапори. Зі сцени виступили голова УРП Левко Лук'яненко, поет Дмитро Павличко, політики Сергій Жижко, Іван Заєць та інші. Усі заперечували можливість підписання нового договору і порівнювали його з угодою 1922 року - утворенням СРСР. Їхні виступи люди підтримували плакатами "Ні - новому Союзному договору!". Серед іншого звучали вимоги виходу України з Совєцького Союзу, розпуску комуністичної партії і націоналізації її майна, відставки голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука та уряду Віталія Масола, надання Декларації про державний суверенітет статусу конституційного акту, створення власних збройних сил і повернення українських солдатів в Україну. За 2 години виступів демонстранти рушили Хрещатиком, потім до пам'ятника лєніну, біля якого поклали вінок із колючого дроту. Всеукраїнська акція закінчилась о 19:00. Її підтримали в Коростені, Івано-Франківську, Донецьку та інших містах.

Засновника харківської школи бандури Гната Хоткевича засудили до розстрілу 29 вересня 1938 року. Звинуватили в участі у "контрреволюційній організації" і шпигунстві на користь Німеччини. Народився Гнат Хоткевич 31 грудня 1877 року в Харкові. З 1920-го активно долучився до літературно-мистецького життя України. Викладав українську мову та літературу в Деркачівському зоотехнікумі. За 6 років повернувся до Харкова, де керував класом бандури у місцевому музично-драматичному інституті. З 1928 року став художнім керівником полтавської капели бандуристів. Писав художні, драматичні твори, кіносценарії. У період згортання українізації потрапив у немилість до радянської окупаційної влади за свої твори і відродження давніх українських традицій. Усі його твори заборонили, а видавництва вимагали повернути гонорари - не влаштовувало ідейне спрямування. 1937-го 60-річний Хоткевич, який проживав із родиною у злиднях, написав листа президентові Академії наук урср Олександрові Богомольцю. Просив того посприяти виданню декількатомної художньої праці про Шевченка, підручника "Бандура" та історичного огляду музичних інструментів. Той пообіцяв підтримати, але не встиг. 23 лютого 1938 року Хоткевича арештовують. За 3 місяці чекісти змусять його підписати зізнання, що є "німецьким шпигуном". Вирок призначить особлива трійка унквд по Харківській області. Розстріляли Гната 8 жовтня 1938 року у харківській в'язниці нквд на вулиці Чернишевській. Похований у братській могилі. Пізніше дружина Платоніда Скрипко отримає звістку від брехливої влади совєцьких окупантів, що чоловік помер у в'язниці 1942 року від серцевого нападу.

28 вересня 2014 року в Харкові було повалено один з найбільших пам'ятників леніну в Україні. На майдані Свободи він простояв 50 років. Пам'ятник ворожому ідолу на площі Свободи міг впасти раніше - у лютому 2014-го, а також у травні 2014-го. Але тоді чиновники тягнули час, запевняючи, що при падінні монумент зашкодить підземним конструкціям метро, але то було брехнею задля відмазок, бо монумент виявився порожнистим всередині. Міський голова Харкова Геннадій Кернес у прямому ефірі обіцяв "руки-ноги переламати" тому, хто зробить спробу знести «вождя». Та сталося це вже незабаром. Після патріотичного маршу в Харкові, патріотична спільнота із бійців "Азову", активісти "Східного корпусу", "Громадської Варти", харківського Євромайдану та харківські ультрас вирішила знести велетенське одоробло кривавому лідеру катів українського народу. Після чого проросійська влада Кернеса ще довго судилася з екс-очільником ХОДА Ігорем Балутою, який підписав рішення про знесення, але суди нічого не дали. У 2020 році у сквері на площі Свободи провели реконструкцію, там знаходиться найбільший в Україні "сухий" фонтан.

27 вересня 1892 року у Бодакві на Полтавщині народився Дмитро Андрієвський, член українських урядів доби Української революції 1917-1921 років, один із теоретиків українського націоналізму, публіцист, діяч ОУН, якому Євген Коновалець пропонував стати Провідником. «Я дальше обстоюю, що Ви, пане інженер, повинні бути тим, який з конгресу українських націоналістів повинен вийти провідником націоналістів, – 21 листопада 1927 року у листі до Андрієвського писав Коновалець. – Час знов до конгресу повинні Ви, при нашій розуміється допомозі, вжити на це, щоби до майбутньої Вашої ролі як слід підготовитися». Дослідник Віктор Ревегук, віднайшов у архівах відповідь Андрієвського на цю пропозицію:«…тим, що Ви зараз на чолі нашої справи, я тішуся... тверджу, що саме Ви один нині можете пустити машину в рух». Пояснював відмову тим, що хоче займатися суто ідеологічною роботою, публіцистикою та громадською діяльністю. Світогляд та переконання Дмитра Андрієвського формувалися в контексті ідей українських самостійників. Під час навчання у гімназії в Лубнах, він познайомився з членами місцевого осередку Революційної Української партії. Тут він усвідомив суголосність своїх поглядів на майбутнє України з програмним документом партії. Це був Маніфест «Самостійна Україна» Миколи Міхновського. Відтепер Андрієвський перебував і формував навколо себе українозорієнтоване середовище. Працював в урядах УНР доби Української Центральної Ради, Української Держави та УНР доби Директорії. Восени 1918 року перебував з дипломатичною місією Української Держави у Швейцарії. Роботу поєднував з навчанням на інженерному факультеті державного Університету бельгійського міста Гент. Через два роки отримав диплом інженера – архітектора. За фахом працював спочатку у Франції, згодом – у Бельгії. Друкував статті у журналах «Тризуб» та «Національна думка». У них наголошував, що розбудова нації має початися з подолання у власних душах рабської психології і передбачає цілісність і монолітність української спільноти. На першій Конференції українських патріотів-націоналістів (3-7 листопада 1927 р.) у Берліні Андрієвського обрали Головою президії конференції. Також членом новоствореного проводу націоналістів як ідеологічного референта. Входив до оргкомітету з підготовки Першого Конгресу Організації Українських Націоналістів (ОУН), який відбувся в січні 1929 року у Відні. У 1934 році звернувся з протестом до Ліги Націй. Він переконував, що СРСР, керівництво якого організувало в Україні голодомор, та не визнає прав особистості, не місце серед Ліги. З початком Другої світової війни, за завданням проводу ОУН виїхав на українські землі. Дістався Львова, де його затримала німецька поліція. Згодом Андрієвського відправили до концтабору Брец. Після закінчення Другої світової повернувся до Бельгії. Тут організував Український допомоговий комітет. Це була громадська організація, яка опікувалася переміщеними особами. Протягом 1949 – 1952 років відвідав українські громади в Канаді та США, представляв ОУН у виконавчому органі створеної 1948 року Української Національної ради та Державного центру УНР. Вийшовши на пенсію, переїхав до Мюнхена. Останні роки мешкав у Будинку для престарілих осіб у Дорнштадті. Тут і помер 30 серпня 1976 року. 22 січня 2010-го прах Дмитра Андрієвського привезли в Україну. Перепоховання відбулося на Личаківському цвинтарі у Львові. Андрієвський передбачив розпад і загибель СРСР. «Майбутнє совєтської імперії, – пророкував він у 1958 році, – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться».

26 вересня 1995 року під час своєї сесії Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) ухвалила позитивний висновок щодо заявки України на вступ до Ради Європи. 9 листопада 1995 року у Страсбурзі затверджено рішення ПАРЄ про вступ України до Ради Європи в якості її 37-го члена. Вступ до РЄ означав визнання суверенності України, її активну роль в європейській політиці, залучення України до формування спільної європейської політики. Відтепер кожен громадянин мав право звернутися до Європейського суду з прав людини.