Інтерʼєр української хати. Вороніжчина, Подоння. Східна Слобожанщина.

1910 pік

1 грудня 1991 року в Україні був проведений референдум на підтвердження Акту про державну Незалежність, що його ухвалила Верховна Рада 24 серпня того ж року. На референдумі понад 90 відсотків сказали «так» незалежній державі.

Ствердно на це запитання відповіли 28 мільйонів 804 тисячі українців (або 90,32%), взяли участь у голосуванні 31 мільйон 891 тисяча громадян (або 84,18%)

Паралельно були проведені перші всенародні вибори президента – перемогу здобув Леонід Кравчук. Друге місце у представника «Народного руху» В'ячеслава Чорновола.

Також важливим було те, що позитивний результат було отримано в усіх 24 областях, Автономній республіці Крим та двох містах зі спеціальним статусом – Києві та Севастополі.

З точки зору сьогодення, цікавими виглядають результати голосування на Донбасі і в Криму:

Донецька область – 83,9%
Луганська – 83,86%
Крим – 54,19%
місто Севастополь – 57,07%

Також референдум дав старт міжнародному визнанню щойно відновленої Української держави. Першою одразу Україну визнала Польща, трохи не встигла за нею, але була першою державою Заходу – Канада. Першою відкрила посольство в Києві Угорщина, піднявши статус свого консульства, яке існувало в Києві з радянських часів. США та провідні держави Заходу визнали незалежність України в кінці грудня...

На нашу суб'єктивну думку, у цей день офіційно затвердилось встановлення модерної Української Державності і одночасно з тим, українці повернули не туди, коли з вибором на посаду Президента представника старої совєцької системи, обрали будівництво фактично урср 2.0.

Памʼятник Тарасові Шевченку у місті Куритиба, столиці штату Парана, Бразилія.

📰 25 листопада 1905 року у Лубнах на Полтавщині завдяки братам Шеметам вийшов перший номер україномовної газети «Хлібороб». Це була перша в Наддніпрянській Україні українськомовна газета.

Наклад складав 5 тис. екземплярів, але попит на неї виявився шаленим. У третьому номері редакція повідомляла, що двох перших номерів марно шукати – вони розпродані. Четвертий номер «Хлібороба» вилучили жандарми. П’ятий номер вийшов у грудні 1905-го і виявився останнім, бо після цього газету заборонили.

Володимир Шемет не опустив рук і 1906-го заходився відновлювати часопис під назвою «Хліборобська справа». Полтавський губернатор заборонив видавати у губернії ще одне українське видання, бо з 24 грудня 1905-го коштом місцевої Громади у Полтаві почав виходити тижневик «Рідний край».

📰Про що писала партійна преса Харкова під час і після чергового ювілею т.зв. «великого жовтня» у період Голодомору 1932-33 рр..

"Пролетарій" - одна з найголовніших офіціозних газет УРСР. Це був друкований орган Центрального комітету комуністичної партії України (більшовиків) і водночас Всеукраїнської ради профспілок.

Ударник "товаріщ Гасан" перевиконав план хлібоздачі на Полтавщині. Про те, що потім померли від голоду його односельчани, газета не пише.

Виконання телеграми Косіора щодо прибуття "переселенців" з росії у хати українців, які померли внаслідок організованого совєцькими окупантами Голодомору.

Переселенців забезпечували їжею та одразу вводилася російська мова в школах для їхніх дітей.

📜З протоколу засідання бюро Ізюмського районного комітету КП(б) України від 3.01.1934.

Карикатура часів Будапештського меморандуму, за яким Україна віддала всю свою ядерну зброю під «гарантії союзників».
«Віддай рушницю— а безпеку ми тобі гарантуємо».
Ну наче як у воду дивилися.

Карикатура "Джуґаконда" авторства Віктора Цимбала.

Вояк Армії УНР зробив блискучу мистецьку кар'єру у Аргентині та США. Ілюстрував сотні книг, мав безліч виставок. Він прожив непросте життя, був вимушений емігрувати під тиском більшовицької навали, але йому вдалося, одному із перших, через мистецтво розповісти світу про влаштований московським сталінським режимом Голодомор в Україні.

У Буенос-Айресі, далеко від дому, він намагався допомагати своїм землякам. В аргентинській столиці передав кошти на зведення Українського дому, на власні кошти утримував українську школу, ні на мить не забуваючи про Україну.

🇺🇦⛪️ 17 листопада 1869 року в селі Прилбичі на Львівщині народився Казимир Шептицький, церковний та громадський діяч, політв’язень совєцького режиму.

Походив з одного із найстаріших українських аристократичних родів Галичини, брат митрополита Андрея Шептицького. Здобув гарну освіту: закінчив гімназію у Кракові, навчався в університетах Кракова, Мюнхена і Парижа, отримав ступінь доктора права. Працював адвокатом, депутат австрійського парламенту. Але в 1907-му Казимир Шептицький полишив перспективну політичну кар’єру, а за кілька років став монахом під іменем Климентія у студитському монастирі в Кам’яниці на Балканах. Як пояснює ієромонах Юстин Бойко: «…покликання до монашества у Казимира (Климентія) зародилося ще в юності. Та коли він вперше про це сказав матері, вона зробила два висновки: він ще не готовий до цього і мусить перейти випробування життям, а друге те, що батько, Ян Кантій Шептицький, не погодився б на те, що два сини будуть у монастирі. Тому в одному з листів мати радить йому, щоб він пройшов гартування часом свого наміру вступу до монастиря». І після смерті матері «він починає сходити з політичної арени і ставати ближчим помічником свого брата Андрея».

Здобув богословську освіту в єзуїтській колегії в Інсбруку, висвячений на священика. Згодом повернувся у Львів. Настоятель Унівського монастиря (1918), ігумен Святоуспенської Унівської лаври (1926). Засновував монастирі, допомагав братові в управлінні церквою. При цьому був надзвичайно скромною людиною: разом із монахами-студитами чергував на кухні та в монастирі, носив дуже вбогий одяг. У келії мав тільки залізне ліжко, шафу, столик і клячник для молитов. За деякими свідченнями, в 1939-му був таємно висвячений на єпископа митрополитом Андреєм Шептицьким (хоча достовірних документальних свічень тому поки не знайдено).

Під час Другої світової війни разом із братом Андреєм урятував кілька сотень єврейських, польських та українських дітей від нацистів. Як згадував Адам Даніель Ротфельд: «Брати Шептицькі надавали допомогу, ризикуючи власним життям. Одним із врятованих ними був пізніший головний рабин Військово-повітряних сил Ізраїлю, а пізніше головний рабин Аргентини Давид Кагане».

Коли совєцький уряд взяв курс на ліквідацію унії і 11 квітня 1945-го заарештував всіх греко-католицьких єпископів, а священиків стали схиляти до «об’єднання», Климентій Шептицький фактично став на чолі церкви. Він закликав не коритися тиску, зібрав підписи 61 священика з проханням звільнити заарештованих і припинити переслідування греко-католиків.

5 червня 1947-го 78-річного Климентія заарештували совєцькі спецслужби (просто в келії, під час молитви), звинувативши в антирадянській діяльності та співпраці з ОУН. «Шептицький Клемент був впливовою особою у формування націоналістичного руху й відіграв важливу роль у практичній боротьбі ОУН-УПА проти совєцької влади» – записав у постанові про арешт майор МГБ Божко.

Далі були півроку допитів (переважно нічних) і тортур, але він не назвав жодного прізвища і не пішов на співпрацю з владою. Засуджений на 8 років, покарання відбував у сумнозвісному «Владимирському централі». Одна з працівниць тюрми Варвара Ларіна згадувала: «Був дуже високий, з бородою. Коли ми приносили їжу, він завжди посміхався. Часто дивився у вікно». Постійно хворів, більшість ув’язнення провів у лазареті.

🕯Помер 1 травня 1951-го о 21.30 в тюремній лікарні, похований десь на церковному цвинтарі – тіло кинули в яму і засипали землею, не залишивши жодних позначок. Монахам-студитам у 2000-му так і не вдалося відшукати його могилу.

Реабілітований у 1991-му. За порятунок євреїв у роки Другої світової війни в 1996-му удостоєний звання «Праведник народів світу». 27 червня 2001-го зарахований до лику блаженних (беатифікований) Папою Римським Іваном Павлом ІІ під час візиту до Львова. Ім’я Климентія Шептицького присвоєно Музею народної архітектури і побуту у Львові (2016).

16 листопада 1952 року у Львові на 81-му році життя померла одна із найбільш славетних українських співачок Соломія Амвросіївна Крушельницька. Світове визнання вона здобула своїм унікальним лірико-драматичним сопрано із широким діапазоном у три октави зі специфічним «оксамитовим» тембром та блискучою акторською грою.

Соломія Крушельницька народилася 23 вересня 1872 року в звичайному українському селі Білявинці на Тернопільщині, у багатодітній родині греко-католицького священника прогресивних поглядав Амвросія Васильовича Крушельницького.

Уже в дитинстві Соломія виявила виняткову музичну обдарованість. Під керівництвом батька вона вивчила нотну грамоту, разом зі своїми братами і сестрами співала у домашньому хорі. Консерваторію Галицького музичного товариства Соломія закінчила з срібною медаллю, а в характеристиці екзаменаційної комісії зазначено: «має всі дані для того, щоб стати прикрасою навіть першорозрядної сцени. Дзвінкий і дуже симпатичний звук голосу її мецо-сопрано, музична освіта, високе почуття прекрасного, природна зовнішність, сценічна стать — словом все, чим нагородила її природа, обіцяють їй в артистичній кар’єрі найкращу майбутність».

Для того, щоб продовжити навчання, молода співачка після закінчення консерваторії вирішила їхати до Італії.

З середини 1890-х років Соломія Крушельницька тріумфально гастролювала в оперних театрах Австрії, Польщі, Італії, Іспанії, Франції, Португалії, росії, Єгипті, Алжирі, Аргентині, Чилі. До її репертуару на семи європейських мовах входили понад 60 оперних партій, приблизно стільки ж камерних творів та більше сотні народних пісень.

Видатний італійський оперний композитор Джакомо Пуччіні (1858-1924), твори якого до сьогодні складають основу світового оперного репертуару, назвав Крушельницьку «найпрекраснішою й найчарівнішою Баттерфляй». Він мав на те повну підставу — після провалу його «Мадам Баттерфляй» у міланському «Ла Скала» оперу довелось переробляти, і у травні 1904 року прем'єра її оновленої версії у театрі «Ґранде» у північно-італійському місті Брешія виявилась надзвичайно успішною саме завдяки блискучому виконанню Соломією Крушельницькою головної партії Чіо-Чіо-Сан.

Незмінно повертаючись до рідної Галичини, Соломія Крушельницька брала участь у Шевченківських святах, під час яких виконувала українські народні пісні та солоспіви Миколи Лисенка.

У 1910 році Соломія Крушельницька одружилась з італійським адвокатом Чезаре Річчоні. Подружжя оселилось на віллі під назвою «Саломе» у невеличкому містечку В'яреджо в Тоскані.

Після Першої світової війни Крушельницька залишила оперну сцену (востаннє вона виступила у 1920 році у неапольському театрі) і розпочала камерно-концертну діяльність. Як і раніше, багато гастролювала світом, стала першою українською оперною зіркою, яка приїхала до Північної Америки — у 1928 році відбулось її велике концертне турне дванадцятьма містами США і Канади. Виступом у 1929 році у Римі Соломія Крушельницька завершила свою концертну діяльність.

Після смерті у 1938 році чоловіка Крушельницька приїхала до Галичини провідати рідних. Друга світова війна застала її разом з членами родини на відпочинку у Карпатах. Повернутись до Італії їй вже не судилось. Совєцька влада реквізувала її будинок у Львові, придбаний ще у 1903 році, залишивши їй лише одне помешкання. Вже літня та хвора Соломія Крушельницька після війни влаштувалась на роботу до Львівської консерваторії (для цього їй довелось сфальсифікувати свій вік, зменшивши його на кілька років). У 1948 році вона була змушена погодитись на передачу совєцькій державі своєї вілли у В'яреджо, яка була невдовзі продана. Крушельницька отримала громадянство срср та незначну частку від вартості вілли.

Востаннє Соломія Крушельницька співала у Львівській філармонії у 1949 році.

🕯Померла співачка 16 листопада 1952 року від раку горла. Похована на Личаківському кладовищі.