🫶🫶24 січня 1975 року народився Решат Аметов— український громадянин кримськотатарського походження, уродженець Сімферополя, що був закатований невстановленою групою російських окупантів і їх колабораціоністів поблизу Білогірська в Криму, під час анексії українського півострова росіянами в березні 2014 року.

Перший громадянин України, убитий внаслідок російської агресії проти України. Герой України (посмертно). Мешкав із сім'єю в Сімферополі.

Не був політично активний, проте, за словами родини, останнім часом він захоплювався ідеями Махатми Ганді про мирні протести і відмову від насилля.

28 лютого 2014 написав на своїй сторінці Facebook: «Орієнтовно в понеділок вийду до Ради міністрів. Стоячий протест. А вам слабо?»
3 березня 2014 о 7:30 Решат Аметов вийшов з дому. Рідні не знали його намірів, знали що він взяв з собою паспорт, картку на отримання грошей за народження дитини і припускали, серед іншого, що він міг піти у військкомат. Після того, як чоловік довго не виходив на зв'язок, дружина зателефонувала йому о 12 годині сама, однак мобільний телефон був вимкнений. Пізніше з'ясувалося, що він брав участь у мирному протесті проти окупації українського Криму російськими військами на Площі Лєніна в Сімферополі. Він півтори години стояв з українським стягом на одному місці навпроти будівлі Ради міністрів Криму, захопленої російськими спецпризначенцями кількома днями раніше. Відповідав на запитання журналістів, які до нього підходили, але загалом його протест був мовчазним.
Викрадення Решата Аметова зафіксували відео-камери: троє людей з промосковських колабораціоністських угрупувань, так званих «загонів самооборони Криму», підійшли до нього, вивели з площі, скрутили, посадили в автомобіль і повезли його у невідомому напрямку. Двоє чоловіків у військовій формі, які заштовхували Аметова в автомобіль, швидше за все належали до промосковського колабораціоністського угрупування «Самооборона Криму», бо не мали зброї, не носили маски і їхня форма була схожа на ту, що використовувало це злочинне антиукраїнське угрупування. На відео було видно, що викрадення Аметова відбувалося в кількох метрах від людини з червоною пов'язкою на руці — такі пов'язки носили члени промосковських колабораціоністських угрупувань, т.зв «загонів самооборони», які діяли узгоджено з російськими військами вторгнення в Крим. Четвертий чоловік стояв поряд із автомобілем, потім обійшов його і сів на переднє пасажирське місце перш ніж машина рушила. Після цього на зв'язок Решат більше не виходив.

15 березня 2014 Аметова було знайдено мертвим у селищі Земляничне Білогірського району, за 60 км від Сімферополя. На тілі чоловіка були численні ознаки катування, голову було обв'язано скотчем, очі були виколоті, а поряд з ним лежали наручники. Причиною смерті було назване ножове поранення в область ока.

🕯18 березня Решата Аметова поховали на міському кладовищі Сімферополя Абдал. Через його смерть сиротами лишилися троє дітей.

18 листопада 2015, Решата Аметова посмертно удостоєно недержавною нагородою Орден «Народний Герой України».

🎖18 травня 2017, посмертно присвоєно державне Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка», а 2 березня 2018 Президент України вручив нагородні атрибути звання Герой України брату загиблого Рефату Аметову.

Вчинок Решата Аметова згадується у виступі Президента України 18 вересня 2014 на засіданні Конгресу США.

11 січня 1913 року на Львівщині народився Василь Кук (псевдо «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Медвідь»), генерал-хорунжий, останній головнокомандувач УПА.

Василь Кук народився у селі Красне, нині Буського району Львівської області. Навчався у Золочівській гімназії, належав до юнацького куреня «Пласту» ч. 22 ім. Івана Богуна. Здобув юридичну освіту у Люблінському університеті, де познайомився з майбутнім главою Організації українських націоналістів Степаном Бандерою.

Понад чверть століття віддав Василь Кук партизанській війні проти польських, німецьких і радянських окупантів. У 1950 році, після смерті Романа Шухевича, він став головнокомандувачем Української повстанської армії.

Працівники радянських каральних органів не могли його зловити майже 10 років. Кук мав близько 40 псевдонімів, але найбільш відомі два: в УПА - «Леміш», серед оперативників радянської держбезпеки - «Барсук».

23 травня 1954 року разом зі своєю дружиною Уляною Крюченко був схоплений співробітниками МВС УРСР в підземному бункері на Львівщині.

Після шести років ув’язнення Кука звільнили. Після звільнення працював науковим співробітником в Центральному Державному Історичному Архіві УРСР. Закінчив екстерном Київський держуніверситет імені Тараса Шевченка.

Василь Кук є автором десятків наукових праць з історії та культури України. Останні роки свого життя мешкав у Києві. В 1990-2007 роках співпрацював з редакцією «Літопису УПА». Був головою наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН і УПА. Писав спогади, виступав.

У 2002 році Кук відмовився від звання Героя України. Пояснив це тим, що його побратимів досі на державному рівні не визнали учасниками бойових дій і боротьби за незалежність України. .

🕯Василь Кук помер 9 вересня 2007 р. у своїй квартирі у Києві. Прощання з останнім ГК УПА проходило у Києві в Будинку вчителя, потім його тіло було перевезено до Львова, де продовжились панахидні заходи.

Поховали Василя Кука в його рідному селі Красне Львівської області. Так заповідав покійний.

Рабство у совєцькому союзі: дозвіл селянину для поїздки в Київ, щоб купити хліба, 1951 рік.

У цій довідці – все. Весь смак комуністично-совєцької окупаційної влади. ХХ століття. У такому ненависному західному світі вже існують комп'ютери, пральні машини-автомати, збудовано навіть ядерні реактори, а совєцькі селяни досі у рабстві і майже всі без паспорта.

Степане Андрійовичу, з днем народження!

🕯В цей день 2022 року в полоні російських окупантів після слів «Слава Україні!» був вбитий Олександр Мацієвський — Герой України (2023, посмертно), солдат ЗСУ 119 ОБрТрО.

Вічна пам'ять та слава Герою!

🙏26 грудня 2022 року під час диверсійного виходу на території Брянської області добровольчого батальйону «Братство» загинули: Юрій Горовець «Святоша», командир ДРГ; Максим Михайлов «Непийпиво», сапер; Тарас Карпʼюк «Тарасій», сапер; Богдан Лягов «Аполлон», сапер.

Честь та вічна слава Героям, що одними з перших перенесли війну на територію ворога.

23 грудня 1878 року у селі Шпотівка на Сумщині народився Степан Тимошенко – відомий український вчений, який дав світові прикладну механіку. Лауреат найвищих американських академічних наукових нагород у галузі механіки, Лондонського королівського наукового товариства, удостоєний Міжнародної медалі імені Джеймса Ватта.

Народився в сім’ї землеміра та доньки відставного військового. Прокіп Тимошенко походив з кріпацької родини, проте за щасливим збігом обставин отримав початкову освіту у поміщицькому домі, пізніше закінчив у Харкові дворічну школу землемірів.

Степан навчався в Роменському реальному училищі. У 1896–1901 рр. здобував вищу освіту в Санкт-Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, де і залишився асистентом механічної лабораторії. У 1905 році на рік молодого вченого відправили до Інституту прикладної механіки Геттінгенського університету (Німеччина), де він познайомився з відомим німецьким механіком і фізиком Людвігом Прандтлем.

У 1906 р. повертається в Україну, ставши професором кафедри опору Київського політехнічного інституту. В цей час він продовжує досліджувати особливості пружних систем і пише першу версію свого відомого підручника з теорії опірності матеріалів. Але у 1911-му Тимошенко підтримує антиурядові студентські протести, підписавши лист проти міністра просвіти реакціонера Кіссо, за що його звільняють. Вчений повертається до Петербургу, де продовжує свої наукові дослідження, виступає консультантом спорудження військово-морського флоту.

Зміни в Україні 1917 року повертають Тимошенка на посаду професора Київського політехнічного інституту. У 1918 році він допомагає академіку Вернадському започаткувати Українську академію наук, сам очолює Інститут технічної механіки УАН. Однак після окупації Києва армією Денікіна Тимошенку довелося евакуюватися.

У 1920 році Тимошенка обрали професором кафедри опору матеріалів Загребського політехнічного інституту. Без його книжок не обходилося жодне будівництво висотних будинків, мостів чи літаків. Кращого фахівця з опору матеріалів, коливань та вібрацій не було.

У 1922 році вчений переїжджає до США, де стає науковим консультантом компанії «Вестінгауз». З 1927 року – професор Мічиганського університету; організатор відділу прикладної механіки при Американському товаристві інженерів-механіків. У 1936 році очолив кафедру механіки Стенфордського університету. З 1940 року – дійсний член Національної Академії наук США.

Обирався закордонним членом Академії наук СРСР (1928), Польської (1935), Французької (1938), Італійської (1948) академій наук; відзначений різноманітними преміями та нагородами. У 1957 році Американське товариство інженерів-механіків встановила почесну нагороду – медаль Тимошенка. Першу медаль отримав сам вчений.

Основні напрями наукової роботи Степана Тимошенка – актуальні проблеми механіки твердого тіла, будівельної механіки й теорії споруд. Автор 150 наукових праць, зокрема «Курс опору матеріалів» (1911), «Опір матеріалів» (1930), «Прикладна теорія пружності» (1931), «Теорія пружності» (1933), «Теорія стійкості» (1936), «Теорія пластинок і оболонок» (1940), «Статика споруд» (1945), «Вища динаміка» (1948), «Історія опору матеріалів» (1953), «Стійкість стержнів, пластинок і оболонок» (1971) та ін. Підготував праці про допустимі напруження в металевих мостах.

З 1960 р. Степан Тимошенко жив у м. Вупперталь (ФРН), де і помер 29 травня 1972 р. Похований у м. Пало-Альто (США). Його ім’я присвоєно лабораторії Стенфордського університету США, Інституту механіки Національної академії наук України.

🕯Сьогодні виповнився б 51 рік Василю Сліпаку – українському оперному співаку і воїну, захиснику України, що загинув на російсько-українській війні.

Василь Сліпак (1974-2016) – український оперний співак (бас-баритон), соліст Паризької національної опери, волонтер, учасник бойових дій під час війни на Сході України, позивний «Міф».

Народився у Львові. Все Василеве життя було пов’язане зі співом. Дев’ятирічним хлопчиком він прийшов до Львівської державної академічної хорової капели «Дударик» і співав там до 1994 року. Разом з капелчанами виступав на провідних концертних майданчиках як України так і світу (Національна опера України, Національна філармонія, Карнегі-Хол, собор Паризької Богоматері концертні зали Канади, Італії Голландії, Бельгії, Швейцарії, Прибалтики). Потім закінчив Львівську консерваторію. Ще під час навчання брав участь у багатьох музичних конкурсах та проектах. У 1997 році успішно подолав конкурсне випробування на вступ до складу Паризької національної опери. Його голос дав змогу йому почати успішну сольну кар’єру у Франції та Європі. Майже двадцять років Василь Сліпак прожив за кордоном. Свої останні концерти співак дав 25-27 травня 2016 року у храмі Святої Трійці в м. Ліоні (Франція).

Найулюбленішою арією Василя була партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Саме звідси з’явився і позивний «Міф», з яким Василь Сліпак воював на передовій. Але його улюбленою піснею була ніжна і лірична «Місяць на небі…» Був відомий своєю волонтерською діяльністю, численними справами в царині доброчинності. Ще на початку 90-х, відразу після проголошення незалежності, Василь Сліпак із братом Орестом були серед перших, які долучилися до руху «Віра і світло», солідаризуючись із людьми з особливими потребами.

Під час Революції гідності мав контракт в Опері, і не міг вилетіли до Києва. Втім, став активним учасником усього, що відбувалося в діаспорі: підтримав Паризький Євромайдан, постійно відправляв на Майдан передачі з гуманітарною допомогою, збирав гроші, влаштовував благодійні концерти.

Коли на Донбасі почалася війна, створив благодійну організацію «Fraternité Ukrainienne/Українське братство», допомагав українським захисникам, познайомився із вояками Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», згодом сам долучився до них. «Я пропустив Майдан, але війну не пропущу», - сказав Василь. Він не пропустив війни, так само, як вона не пропустила його. Він тричі був на фронті. Уперше поїхав на війну у травні 2015 року. Воював у Пісках у районі Донецького аеропорту. Брав участь у боях за Авдіївку у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Повернувся пораненим. Вдруге поїхав на фронт у вересні 2015 року, у Водяне, на лінію зіткнення, у жовтні повернувся до Парижа.

В червні 2016 року знову поїхав на Донбас. Планував залишитися там на півроку. Але 29 червня 2016 року загинув у бою від кулі ворожого снайпера. 30 червня 2016 року Василь Сліпак був нагороджений Орденом «За мужність» I ст.(посмертно) – за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.

🕯Похований на Алеї героїв Личаківського кладовища Львова.

🎖🗺20 лютого 2017 року Василь нагороджений званням Герой України та Орденом «Золота Зірка» (посмертно) — за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові!

18 грудня 1920 року «Совнарком УРСР» московсько-більшовицьких окупантів затвердив постанову «Про облік музичних інструментів». Цей нормативний акт окупаційної влади розглядався як репресивний метод проти художніх цінностей та культурного значення українських кобзарських інструментів.

Московсько-більшовицькі пропагандистські газети глумилися над кобзою, нав`язуючи українському народові звичну для росіян гармошку. Всі незареєстровані інструменти піддавалися конфіскації, а власники повинні були постати перед судом. Націоналісти і вороги пролетаріату - так називали українців, які віддають перевагу бандурі, лірі та кобзі.

Серед кобзарів найбільше було незрячих музикантів, що заробляли на життя грою на українському музичному інструменті. Про них складено чимало легенд. Одна з них розповідає про те, як московсько-більшовицькі окупанти усіх кобзарів усаджували в спеціальний потяг, що відвозив на вірну погибель. Правда це, чи вигадка, сказати складно. Але переслідування відносно всього українського дійсно мали місце. Московсько-совєцький окупаційний уряд припиняв на корені все, що могло нагадати про своє, рідне, національне. Московська тоталітарна система вимагала одного - підпорядкування у всьому окупантам. Ні про яку національну культурну спадщину не могло йти мови, оскільки тільки московсько-совєцька ідеологія вважалася правильною і актуальною.

Наслідки цієї дискримінаційної постанови виявилися трагічними для України. Культура перебувала в повній залежності від московсько-совєцьких поглядів, а музиканти, що посміли зневажити новими законами, піддавалися репресіям. На довгі роки під забороною опинилося все, що символізувало свободу і ознаки української нації.