#кіно #рекомендація «Явних проявів немає» (2018) реж. Аліна Горлова Жанр: драма Хронометраж: 64 хв. 💭 Про що фільм: Що залишається за лаштунками героїчних відео про наших воїнів в Україні? Це історія жінки, яка повертається з війни. Розмовляючи з психологами, борючись із ПТСР та панічними атаками, вона намагається повернутися до нормального життя. Дивитися - тут: https://takflix.com/uk/films/no-obvious-signs

#кіно #рекомендація «У нашій синагозі» (2018) реж. Іван Орленко Жанр: драма Хронометраж: 19 хв. 💭 Про що фільм: Фільм засновано на незавершеному оповіданні Франца Кафки «In unserer Synagoge» («У нашій синагозі»). Хлопець намагається дізнатися, що сталося у старій місцевій синагозі. Одержимий, він переслідує щось досі небачене і не звертає жодної уваги на те, що відбувається навколо. Дивитися - тут: https://takflix.com/uk/films/in-our-synagogue

#кіно #рекомендація «Діорама» (2018) реж. Зоя Лактіонова Жанр: драма Хронометраж: 12 хв. 💭 Про що фільм: Життя тече своєю буденною реальністю, але раптом щось невловиме змінює його хід. Все, що залишається — це занурюватись у спогади, в яких все зберігається недоторканно, наче в музеї. Дивитися - тут: https://takflix.com/uk/films/diorama

#дати 🎵 Гігант Басу: Федір Стравинський — Співак з Українською Душею Сьогодні, 30 жовтня, ми згадуємо видатного оперного співака-баса, соліста Маріїнського театру та батька геніального композитора Ігоря Стравинського — Федора Гнатовича Стравинського (нар. 20 червня 1843, пом. 4 грудня 1902). Його потужний голос та інтелектуальна глибина зробили його однією з найяскравіших зірок оперної сцени кінця XIX століття. 🇺🇦 Коріння та Освіта Федір Стравинський походив зі старовинного українського козацького роду Сулима-Стравинських, про що він завжди пам'ятав. Його життя було тісно пов'язане з українськими культурними центрами. * Юридичний шлях: Початкову освіту він здобував у Ніжинському юридичному ліцеї, а також навчався в університетах Києва та Одеси. Цей немистецький напрямок не завадив йому розвивати свій музичний талант, співаючи у церковних хорах. * Музичний дебют: Музичну освіту здобув у Петербурзькій консерваторії (1869–1873) у класі К. Еверарді. Його оперний дебют відбувся саме в Київській опері у 1873 році в ролі Мефістофеля («Фауст» Ш. Ґуно). У Києві він співав до 1876 року, де також став першим виконавцем музики Ріхарда Вагнера на київській сцені. 👑 Зірка Маріїнського Театру З 1876 року і до кінця свого життя Федір Стравинський був провідним солістом Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі. За 26 років на цій сцені він виконав партії у 59 операх, що свідчить про його неймовірну працездатність та діапазон. * Універсальний бас: Його вважали універсальним артистом, який майстерно виконував як комічні, так і глибоко драматичні ролі. Серед його коронних партій: Варлаам («Борис Годунов» М. Мусоргського), Мельник («Русалка» О. Даргомижського), а також він був першим виконавцем партії Світлішого в опері Петра Чайковського «Черевички». * Талант художника: Окрім співочого таланту, Федір Гнатович був також талановитим художником-графіком та ілюстратором. Він створював ескізи костюмів, гриму, а іноді й декорацій до власних виступів. 📚 Колекціонер і Книголюб Стравинський був не лише оперною зіркою, а й видатним інтелектуалом. Він був пристрасним бібліофілом і зібрав одну з найбільших приватних бібліотек у Санкт-Петербурзі, яка була багата на рідкісні видання. * Українська культура: Його зв'язок з Україною був дуже глибоким. Він збирав усі видання творів Тараса Шевченка, починаючи з першого «Кобзаря» 1840 року, та читав його твори напам'ять. Його книгозбірня містила твори Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського та П. Куліша. Його спадщина жива не лише в записах та спогадах, але й у творчості сина, Ігоря Стравинського, який став одним із найвпливовіших композиторів XX століття.

Всесвітній день аудіодрами Всесвітній день аудіодрами (World Audio Drama Day) відзначається щороку 30 жовтня. Історично дата була обрана на згадку про культову радіодраму The War of the Worlds (режисер Orson Welles), що вийшла в ефір 30 жовтня 1938 року і викликала великий резонанс серед аудиторії. Історія та походження свята Всесвітній день аудіодрами Ідею святкування започаткував ентузіаст аудіодрами Sibby Wieland (Техас, США) у кінці 2012 року. Перші заходи з нагоди цього дня пройшли 13 жовтня 2013 року, на 75‑ту річницю трансляції «The War of the Worlds». Основна мета свята Всесвітній день аудіодрами — вшанувати мистецтво аудіодрами: радіоспектаклі, подкасти, аудіо­театри, звукові експерименти. Що таке аудіодрама? Аудіодрама — це форма оповіді, де історія передається виключно через звук: діалоги, музика, звукові ефекти. Немає відео чи візуальної картинки — уяву слухача оживлює сам звук. Це спадкоємець радіоспектаклів XX століття, але з новими технологіями: інтернет‑подкасти, стрім‑аудіо, автономні аудіосерії.

Вийшов трейлер українського драматичного фільму "Наш дім у вогні". Стрічка розповідатиме про молоду українську співачку, яка повертається з Лос-Анджелеса в Україну перед початком повномасштабного вторгення росії. Фільм розповідає про болючу реальність з якою доводиться стикатися, оголює давно забуті почуття та особливості родинних стосунків. А перед героїнею постають надважливі вибори: кар’єра чи дім, безпека чи кохання. Фільм є повнометражним дебютом режисерки Олесі Білецької. "Ми не просто знімали історію - ми проживали її разом із країною, день за днем, у реальному часі. Ми прагнули показати війну не як низку болючих заголовків у новинах, а через призму глибоко особистого досвіду — крізь кохання, втрати та здатність залишатися людяними, попри все. Для мене цей фільм став не просто фільм — це був спосіб вижити й зрозуміти хто я є, хто ми є, та навіщо ми розповідаємо історії", - поділилася режисерка. Стрічка вийде у прокат вже у 2026 році, але її прем'єрний показ відбудеться у межах кінофестивалю «Молодість». #Коло_Кіно #Новини_кіно #Українске_кіно

😀🔥Визначилися перші учасники 1/4 фіналу VBET Кубку України! Три колективи пробилися до наступного раунду турніру💪 😀«Чернігів» став першим чвертьфіналістом після драматичного матчу з «Лісним». Основний час завершився внічию, а долю поєдинку вирішила серія пенальті, де чернігівці виявилися точнішими. 😀«Буковина» здолала тернопільську «Ниву» та також продовжує боротьбу за трофей. 😀А «Локомотив» вирвав перемогу над вінницькою «Нивою», попри гру в меншості з 78-ї хвилини, і на характері виборов місце у чвертьфіналі! #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.

#кіно #рекомендація «Мa» (2017) реж. Марія Стоянова Жанр: драма Хронометраж: 17 хв. 💭 Про що фільм: Мама годує синичок з вікна багатоповерхівки мікрорайону Східний і вирощує айву на дачі під Сартаною. Розказуючи про своє нехитре життя, жінка знімає на «фотік» ролики для дочки, яка живе в Києві і якій часто не додзвонитися. Аби розмова тривала, вона підгодовує свою дорослу дитину казками та шушеребками. Дивитися - тут: https://takflix.com/uk/films/ma

#ШІ #реалізм #драма Квиток на зворотний зв'язок Жовтневий ранок у Вінниці завжди починався з однакового дзвону — не дзвону церков, а дзенькоту замка на дверях крамниці, яку тримала Галина. Запах мандаринів і свіжого хліба перебивав втомлений, але звичний аромат міської осені. Життя текло між графіками відключень світла та зведеннями з фронту. Галина, жінка з вічним рум’янцем на щоках, викладала яблука. Серед перших покупців була і Ольга. — Олю! Доброго ранку, сонечко! — голос Галини був гучним, але теплим. — Як там ваша Софійка? Дивлюся, ти знову «залізну леді» ввімкнула. Хоч би на вихідних собі дала спокій. — Доброго. Софійка спить. Яйця почому, Галю? Знову подорожчали? — Ольга говорила рівно, без емоцій. Її обличчя було красиве, але наче висічене з блідого мармуру. Вона завжди жила за чітким, майже військовим графіком: робота в офісі, волонтерство, донька, а вночі – нескінченні перевірки чатів. — Подорожчали, звісно! Бо що в нас не дорожчає зараз? — Галина зітхнула і тихо додала, нахилившись: — Ти там списки полонених перевіряла? Може, хтось із хлопців щось нове знає... Ольга лише похитала головою, ніби її шия була надто важкою, щоб підтримувати голову. Її світ розколовся рівно вісім місяців тому. Назар. Її Назар. Тихий інженер-програміст, що в перші дні повномасштабного вторгнення, без зайвих слів, пішов. Вдома серед інших речей від нього лишився старий сірий светр, який Ольга не прала, і недопита чашка з кімнатою у вигляді Вінницької вежі. Донька, п'ятирічна Софійка, питала не "Коли тато приїде?", а "Коли тато вийде на зв'язок?". Вісім місяців тому прийшла офіційна звістка, що їхня штурмова група потрапила під артилерійський обстріл під Бахмутом, і Назар – зник безвісти. Це не дозволяло Ользі ні поховати його, ні забути. Вона не мала права на траур, але й не мала права на повноцінну надію. Вона жила в чистилищі очікування, де щодня був рівний попередньому. Її ритуали: перевірка списків, волонтерські чати, спроба знайти хоч якісь зачіпки. Причина його зникнення була жахливо буденною і типовою для того хаосу. Під час контратаки Назара поранило осколком у ногу. Його побратим, рятуючи його, забрав його «жетон» (боячись, що його документи потраплять до ворога) і залишив Назара у підвалі розбитого будинку під опікою місцевої бабці, яка не змогла евакуюватися. Сам побратим пізніше загинув, і його свідчення не встигли внести в систему. Назар, перебуваючи на межі життя і смерті, кілька тижнів не міг рухатися, а село невдовзі опинилося у «сірій зоні». Усі дані про його місцезнаходження були втрачені. Оскільки жетон знайшли серед загиблих, Назара офіційно зарахували до "зниклих безвісти". Він просто «випав» із системи, не маючи можливості подати «квиток на зворотний зв’язок». Ольга жила цим. Вона донатила, вона працювала, вона несла доньку на собі, але щоразу, коли лунала сирена, вона сідала і дивилася на той сірий светр. Вона звикла до цього болю, як до власної шкіри, і навчилася ховати його навіть від себе. Вона була вдячна за те, що Вінниця залишалася відносно спокійним тилом, і що її донька не знає звуку прямого влучання. Але відчуття провини за цей спокій душило її. Все змінилося пізно ввечері, коли Ольга готувала дитині какао, бо світло щойно «дали». Прийшло повідомлення у «Телеграмі» з незнайомого номера. Без фото. «Оль. Це я. Назар. Я був у комі. Зараз Житомир. Вивезли сьогодні. Не знаю, як так вийшло, що я зниклий. Я скоро буду. НЕ ПРИЇЖДЖАЙ. Я сам. Не хочу, щоб на вокзалі це бачили. Я інший. Просто чекай. Приїду ввечері. Не кажи Софійці. Іди спати. Не плач. Люблю.» Ольга відчула шок. Її мозок не міг прийняти це як реальність. "Я інший" — це слово різало її свідомість. Вона, яка місяцями мріяла про дзвінок, отримала його, але не отримала дозволу на емоції. Вона зрозуміла його вимогу: він боїться її реакції більше, ніж вона сама. Він хоче побути сам, щоб «зібрати себе» для дому. Вона виконала його «наказ». Вона не поїхала, хоча Вінниця була поруч із Житомиром. Вона не сказала доньці. Вона приготувала його улюблені деруни, випрала його сірий светр і поставила свічку на підвіконня. Вона ходила колами по квартирі, немов готуючись до найважчого іспиту в житті. Її тіло було напружене, як струна. Ближче до ночі вона почула, як двері відчиняються. Це був не дзвінок, а тихий скрип. У коридорі стояв чоловік, худий, «зрізаний», із ціпком і забинтованою ногою. Він був у цивільному, у якомусь дивному, чужому спортивному костюмі, який, мабуть, видали у шпиталі. Але очі... Його очі були його. Змучені, спустошені, але живі. Ольга стояла, як той самий мармуровий пам’ятник, її мозок відмовлявся реєструвати його як реальність. Вона бачила його, але не вірила. — Олю, я тут, — голос Назара був хрипкий і тихий, він боявся зробити зайвий рух, боявся, що цей момент теж виявиться фантомом. І тут він кинув на підлогу свій старий, пошарпаний, заляпаний брудом рюкзак. Звук падіння був жорстким, реалістичним, буденним. Цей звук став якорем. Раптом, без жодного свідомого рішення, без крику, Ольга сама не помітила, як подолала відстань між ними. Її тіло, що вісім місяців було заблоковане страхом, тепер рухалося самостійно. Вона вчепилася в його шию, обіймаючи його так міцно, що здавалося, вона хоче втиснути його назад у себе. Вона не плакала — вона просто дихала ним, перевіряючи, що його вага, його запах диму і сирої землі, його биття серця — реальні. Назар обійняв її у відповідь. Він плакав не на фронті, а зараз, від тепла її рук. У ту ж мить з кімнати вибігла Софійка. Вона прокинулася від шуму, але побачила тата, якого міцно тримає мама. — Тато! Ти вийшов зі зв'язку! — крикнула дівчинка, і її крик був найголоснішою, найрадіснішою новиною для Вінниці за всі ці місяці. Вона побігла до нього і, не зважаючи на ціпок, обійняла його ногу. Вони просиділи до світанку. Назар мовчав про війну. Він лише сказав, що "там не було часу сумувати", а "тут не знає, з чого почати". Ольга мовчала. Вони просто дивилися на сплячу доньку. Назар дістав з рюкзака невеликий, обвуглений шматочок дерева, який був його оберегом. — Це — мій «квиток на зворотний зв'язок» , — сказав він. — Бачиш, я не згорів. І ти відновиш з уламків мене. Наступного ранку Ольга зайшла до крамниці. Галина її зустріла, готуючись до чергового розпитування. — Олю, ти знову наче не спала. Але... очі! Вони не мармурові! — здивовано прошепотіла продавчиня. Ольга купила свіжого хліба і теплих мандаринів. — Назар, — вона відповіла. — Він вдома. Комісований. Все добре. І цей спокійний "квиток на зворотний зв'язок" був ціннішим за всі світові новини. Надія перемогла невідомість.