#ШІ #роман Сповідь колишньої рок-зірки Осінній вечір неквапливо заповзав у зачинене купе, забарвлюючи тьмяним золотом звичайнісіньку картину: двоє чоловіків. Світло від проїжджаючих станцій мерехтіло на склі, а поїзд монотонно відраховував кілометри. Все тут дихало приватністю і тишею, необхідною для відвертості. Супутник, чоловік середніх літ на ім’я Вадим, уважно оглядав свого несподіваного сусіда. В його рисах було щось знайоме, але Вадим ніяк не міг пригадати, де міг бачити це втомлене обличчя. Чоловік, який назвався Арсеном, був одягнений просто, але мав вигляд людини, що давно відмовилася від будь-яких спроб вразити світ. У його погляді була прихована, майже трагічна глибина. Арсен мовчки відкоркував пляшку червоного, майже чорного вина, поставив її на столик між ними. — У поїзді без цього важко, — сказав він, посміхнувшись куточком губ. — Вино. Це для розмови, а не для забуття. Пригощайтесь. Вадим вагався. Його звичний розпорядок життя протестував проти імпровізованої випивки з незнайомцем у зачиненому просторі. — Дякую, але я не п’ю в дорозі. І взагалі... Арсен тільки знизав плечима, наливаючи собі трохи. — Вибачте. А я ризикну. Ця дорога довга, а душа... вона не любить їхати на самоті, навіть якщо ти сидиш удвох. Або ви боїтеся, що я розбалакаюся і почну співати гімни слави? У його словах пролунала легка, але відчутна іронія. Вадим відчув, що має погодитися. Здавалося, що саме це вино має стати ключем до таємниці, що ховалася в очах супутника. — Ні, звичайно, не боюся, — Вадим здався. — Добре. Трохи, якщо ви наполягаєте. Вадим простягнув склянку. Арсен налив йому, а потім зробив перший, глибокий ковток сам, смакуючи. Хвилину панувала тиша, перервана лише стукотом коліс. — Ви знаєте, ви мені когось нагадуєте, — обережно промовив Вадим, тепер уже з посиленою увагою розглядаючи його. — Щось дуже знайоме у вашій манері, у вашому голосі. Арсен засміявся, і цей сміх прокотився купе, наче акорд фальшивої гітари. — Оце так... Ви, мабуть, останній, хто пам'ятає. Я думав, мене вже забули. Що ж, приємно познайомитися. Знову. Так, це був я. "Срібний Дим". Рок-гурт з дев’яностих. Вадим відчув, як по шкірі пробігли мурашки. Його спогади про юність, про гучні концерти, про обкладинки журналів в один момент ожили. — Я... не можу повірити. Ви так... змінилися. — Слава — це грим, Вадиме, — Герой зробив ковток. — Коли ти витираєш його, під ним завжди сидить звичайна людина. А тепер... грим змито назавжди. — Але ж ви були на вершині! Стадіони, гастролі, платинові альбоми. Що сталося? Чому все зникло? Арсен похитав головою, його погляд став скляним. Він допив келих і налив собі ще, жестом пропонуючи Вадиму. — Воно не зникло, Вадиме. Воно мене вбило. Усе, що ви перерахували, — це була не мета. Спочатку я писав музику, щоб дихати. Це був кисень. Я хотів говорити з людьми, ламати шаблони, створювати щось чесне. Наше перше демо — це була правда, чиста, як сльоза. Він поставив келих із такою силою, що той забряжчав. — А потім з’явилися Вони. Продюсери, менеджери, маркетологи. Вони подивилися на мене і сказали: "Чудово. Але ця пісня занадто складна. Цей текст занадто філософський. Зробимо простіше. Більше драйву. Менше сенсу. Нам потрібен продукт, а не мистецтво". Арсен стиснув кулак. — Я пручався. Але їхній тиск був немов вода, що точить камінь. Вони пропонували мільйони. І ти думаєш: "Я трохи поступлюся, а потім знову буду писати для душі". Брехня! Ти ніколи не повертаєшся. Кожен новий хіт, який злітав у чартах, був цвяхом у мою музичну труну. Я писав уже не для себе, а для гаманця компанії. Мої мелодії ставали шаблонними, мої тексти — примітивними, про любов-зітхання-розлучення. Я став роботом, який генерує золото. І ця золота клітка була задушливою. — Але ж ви мали все... — Слава? — Арсен гірко посміхнувся. — Це гучний вакуум. Вона висмоктує твою сутність і залишає натомість блискучу, але порожню оболонку. Мене оточували сотні людей, але коли я повертався до свого розкішного пентхаусу, я був один. Повністю, крижано один. Він провів рукою по сивому, скуйовдженому волоссю. — Усі мої стосунки руйнувалися, бо я став егоїстичним чудовиськом. Дружина пішла. Діти виросли без мене. Слава вимагала повної приналежності: я мав бути завжди п’яний, завжди "на драйві", завжди доступний. Якщо ти стаєш "нормальним" — ти більше не рок-зірка. Ти не маєш права на тишу. — І ви просто... зникли? — А що мені залишалося? Я подивився на себе в дзеркало одного ранку. Під гримом, під алкогольним дурманом, я побачив мерця. Я більше не знав, хто я. Я був просто Арсеном-ідолом. І тоді я вирішив: або я продовжую цю гру, або я втікаю, щоб знайти хоч якісь залишки справжнього себе. Він допив вино. — Я вибрав втечу. Я розірвав контракти, виплатив божевільні штрафи, продав усе. І поїхав. Далеко. Я оселився у маленькому містечку. Зараз я викладаю музику у місцевій школі. Не рок, ні. Класичне фортепіано. Вадим приголомшено дивився на нього. — І вам... не шкода? — Шкода? — Арсен знову посміхнувся, і цього разу посмішка була щирою, хоч і сумною. — Мені шкода того хлопця, який продав свій талант за право жити в розкоші. Мені не шкода того, що я знайшов тишу. Тепер, коли я граю дітям "Місячну сонату" замість того, щоб кричати у мікрофон про "вільну душу", я відчуваю себе справді вільним. Це справжня свобода, Вадиме. Не та, яку ми оспівували. Вадим допив своє вино. Воно було густим і терпким, як ця розповідь. — Дякую вам за цю сповідь, Арсене. Це... дуже сильно. — Це просто правда. А правда, як бачите, не така вже й гламурна. До речі, я скоро виходжу, — Герой почав збирати свою невелику дорожню сумку. — Я їду вчителювати до сусіднього села. Звичайний вчитель. Він простягнув Вадиму руку. Його потиск був міцним, але спокійним. — Гарної вам дороги. І пам’ятайте: гучність не дорівнює щастю. Арсен вийшов із купе, забравши порожню пляшку. За кілька хвилин поїзд зупинився. Вадим провів поглядом постать, що зникала у темряві на пероні. Цей колишній ідол, цей король стадіонів, тепер був просто людиною, що несла стару гітарну сумку і йшла до тихого життя. Вадим зрозумів, що іноді найбільша перемога — це вміння вчасно вийти з гри.

#поезія коли повертається світ спиною і знов поміж нами відстань і стіни говори зі мною говори зі мною хай навіть слова ці нічого не змінять і коли вже довкола пахне війною і вже розгораються перші битви говори зі мною говори зі мною бо словом також можна любити я одне лиш знаю і одне засвоїв і прошу тебе тихо незграбно несміло: говори зі мною говори зі мною і нехай твоє слово станеться тілом Юрій Іздрик

#поезія Та нічого. Тільки от що. На пронизливих вітрах облетіло наше листя, облетіло його – страх! Лиш одна є втіха в тому, що під небом голубим аж тепер вже видно, хто ми, до самісіньких глибин. Хто на що заповідався, хто що зміг і що не зміг, хто уліг яким спокусам, хто ніяким не уліг. Все вже чітко, без облуди. Час ішов і проминав. То були усе прелюди, а тепер от-от фінал. Ліна Костенко 🎨 Марія Безкоровайна

#притчі Повна чаша Якось один відомий дзенський майстер приймав у себе професора університету, якому дуже кортіло порозпитувати його про дзен. Майстер насипав чай. Наповнивши чашку гостя по вінця, він, одначе, продовжував лити. Професор дивився-дивився на те, як гарячий напій переливається через край, а потім не витримав і скрикнув: — Вона ж повна! Більше не вміщується! — Тепер ти розумієш, що означає повна чаша? — відказав майстер, — Так само і ти сповнений власних знань, думок та суджень. То як я можу показати тобі дзен, якщо ти ще не звільнив свою чашу?

Всесвітній день медузи 3 листопада відзначається Всесвітній день медузи (World Jellyfish Day). Таке незвичайне свято було ініційоване групою морських біологів, які вивчали цих істот. Хто такі медузи? Медузи є безхребетними створіннями, що з’явилися на Землі понад 540 мільйонів років тому – набагато раніше, ніж з’явились перші люди. Саме цим часом датуються найдавніші знахідки скам’янілих залишків медуз. Ці унікальні істоти на 98% складаються з води. Вони не мають кісток, головного мозку та органів зору, але у них є 2 недосконалі нервові системи. Прийнято вважати, що медузи мають прозоре тіло, але серед них зустрічаються яскраві представники, а деякі світяться червоним чи блакитним кольором. Розміри цих істот варіюють від сантиметра до двох метрів. Найбільшою вважається медуза Номура, вага якої складає понад 200 кг. Мета Всесвітнього дня медузи Незважаючи на те, що у світі існує безліч медуз, вчені занепокоєні тим, що погіршення екологічного стану океану може призвести до різкого зменшення їх кількості. Тому метою свята є не тільки залучення уваги до цих цікавих істот, але й до збереження довкілля в цілому.

Тільки чай зробив — і прилетіло 🫣 Біля позиції аеророзвідників бригади «Хижак» впав КАБ, а слідом відпрацювала ствольна артилерія ворога. Робоче місце засипало землею. Та вже за кілька хвилин — ніби нічого й не було. Розчистили, працюємо далі #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news

#поезія ... Дозріла осінь... Соком налилась... Як пишнотіла хтива молодиця... Під ноги впала листяна спідниця... П'янких речей від жовтня напилась. Палкий коханець осінь роздягав... Оголював її тендітні плечі... Нашіптував ніжно-солодкі речі... Навіки бути разом обіцяв. Відмовити в коханні не змогла... Всеціло, без остатку, віддалася... Перед коханим жовтнем роздяглася... Йому безлисті руки простягла. Цілунком поєдналися вуста... В обіймах жовтня трепетало тіло... Останнім листям із гілок летіло... Шипшині залишивши намиста. Від щастя захміліла голова... Не озиралися кружляючи по саду... Наперекір нудному листопаду... У любощах згорали обидвА. Галина Момот

День пам’яті святих чудотворців Косми і Даміана 1 листопада (14 листопада) відзначається День пам’яті святих чудотворців Косми і Даміана Асійських. При житті ці брати були лікарями й жили на межі III та IV століття. За переказами, їхні мощі й після смерті продовжували створювати багато чудесних зцілень. Хлопці народились в Асії у родині грека-язичника. Але завдяки тому, що батько помер дуже рано, виховання дітей лягло на матір Феодотію, яка сповідувала християнську віру. Вона також доклала немало зусиль, щоб сини навчилися лікарській науці. За праведний спосіб життя Господь дарував їм дар зцілювати людей від недугів. Тому кожного дня до них ішла велика кількість хворих, з яких брати ніколи не брали платні. Але одного разу жінка, від якої відмовилися усі інші лікарі, за своє зцілення від невиліковної на думку інших хвороби, попросила Даміана ім’ям Господа взяти від неї три яйця. Молодий чоловік погодився, але це спровокувало засудження з боку його брата. Тому, коли Косма вмирав, він заповів не хоронити їх з братом один біля одного. Знаючи це, люди не знали, що їм робити з тілом Даміана після смерті. Але до них прийшов верблюд, зцілений святими від сказу, та сказав, що їх треба ховати разом. Так після смерті брати знову возз’єдналися й створили ще немало чудес.

#цікаве Пишучий хлопчик – «принтер» XVIII століття⁣. На початку 1770-х років швейцарський годинникар П’єр Жаке-Дро спроектував неймовірну річ для свого часу.⁣ Майстер створив автоматона — програмованого андроїда у вигляді хлопчика-письменника, здатного виводити гусячим пером слова і речення до 40 символів.⁣ ⁣ Всередині «ляльки» приховано справжнє диво інженерної думки. 6000 рухомих частин злагоджено працюють, приводячи в дію пишучий автомат.⁣ ⁣ Каліграф не просто виводить слова. Він повертає голову до чорнильниці, занурює в неї гусяче перо, струшує його, щоб запобігти плямам. Тіло «автоматона» було зроблено з дерева, голова — з порцеляни, на виготовлення у годинникаря пішло 20 місяців.

🎵🎶🎼 Привіт! Хочу поділитися з вами тим, що наповнює моє життя особливою радістю і змістом – це музика, а точніше, моя улюблена флейта.🪈 Мій музичний шлях почався дуже рано, коли мені було всього шість років. Були моменти коли було важко, коли не хотілося займатися, але я старалась, і я дуже рада що ніколи не припиняла займатися. І ось, у 2024 році, я завершила музичну школу. Це стало важливим етапом, але не кінцем моєї музичної історії, а лише новим її розділом. Я маю дуже багато спогадів з рідного міста Маріуполь. Там мені пощастило отримати різнобічний музичний досвід. Я ходила в музичну школу, де провела дуже велику частину свого часу, я ходила на спеціальність, оркестр і 2 анцамблі. Мені подобалось, я завжди з радістю ходила в музичну школу. Бо коли я граю , і бачу, що моя музика подобається людям, я відчуваю справжнє щастя. Це відчуття не передати словами. Це надихає і мотивує мене продовжувати свій музичний шлях. Я дуже сподіваюся, що зможу знайти оркестр або музичний колектив, щоб і надалі займатися улюбленою справою. Музика – це частина мене, і я вірю, що моя флейта ще зазвучить на нових сценах.😇