День тренера в Україні (неофіційний) Що це за день? Кожен знає про День вчителя, але про існування Дня тренера мало хто здогадується. Щорічно 30 жовтня в Україні відзначається неофіційний День тренера, а з 2021 року Україна також має офіційне свято тренерів, яке відзначається 19 липня. Важливо не оминати ці дати стороною, бо тренер – такий самий педагог для спортсменів, як вчитель для школярів, викладач для студентів тощо. Тішить, що в нашій країні День тренера активно святкується людьми, пов’язаними зі спортом. Як виникла ідея відзначати День тренера в Україні? Хоча День тренера не входить до списку святкових та пам’ятних дат України, все одно це свято неофіційно існує понад 20 років. Вперше ідея спортивного свята виникла в 1999 році у представників Федерації спортивної та художньої гімнастики України, які наголосили на необхідності відведення спеціального дня у році для тренерів. Спортивний світ підтримав ідею свята, яке надає атлетам можливість сказати «дякую» людині за роботу та підтримку.

👊 "ВИРІШИЛА, ЩО ТАК БУДЕ ПРАВИЛЬНІШЕ" 19-річна студентка розповіла, чому залишила навчання заради захисту України #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine #Ukrainian_news #Українські_новини #Україна_понад_усе

#технології Переводимо відео в текст — знайдено тулзу, яка зробить це безкоштовно — Підтримує понад 30 платформ, у тому числі YouTube та TikTok — Максимально докладний текст без помилок — Можна завантажувати свої відоси — Без реєстрації Студенти, забираємо тут: https://github.com/wendy7756/AI-Video-Transcriber

Міжнародний день шкільних бібліотек Що це за день? Ми вже звикли до того, що про новини дізнаємося з Інтернету, спілкуємося зазвичай у месенджерах, читаємо електронні видання і майже забули, яка вона — тиша в бібліотечному залі, де так по-особливому пахне друкованими книгами. Якщо на запитання: «Коли ви востаннє були в бібліотеці?» дасте відповідь: «Зовсім недавно», то, імовірно, ви або студент, або маєте на увазі шкільну бібліотеку, яка на сьогодні є найбільш доступним культурно-освітнім середовищем для більш ніж 4 мільйонів учнів майже 15 тисяч шкіл в Україні. Бібліотеки шкіл мають власне свято, яке відзначається щорічно в четвертий понеділок жовтня — Міжнародний день шкільних бібліотек. Як виникла ідея відзначати Міжнародний день шкільних бібліотек? Наші далекі предки цінували книги та освіту ще за часів Русі. Князь Володимир відкривав школи, де учні навчалися, переписуючи книги. В часи правління Ярослава Мудрого при Софійському соборі в Києві з’явилася перша бібліотека. В XI столітті серед інших шкіл вже існували так звані «школи книжного вчення», в яких готували молодих професіоналів для областей управління, культури, церковного життя. Характерною рисою таких шкіл було навчання за допомогою книг і текстів. Цікаво, що вчителів того періоду називали «книжниками». Поява книгодрукування стала чинником великих змін в бібліотечній справі. Вже в 16 ст. з’явились великі книгосховища в Острозі і Львові. В 1630-х роках стала формуватися бібліотека Києво-Могилянської академії (засновник — митрополит Київський і Галицький Петро Могила). Великі власні бібліотеки почала формувати заможна українська шляхта. В тій частині України, що входила до Російської імперії, велику роль у розвитку шкільних бібліотек мала реформа 1860-х років. Почалося створення народної школи та мережі учнівських бібліотек. Основним джерелом коштів для цього стали добровільні пожертви та плата за навчання. На українських землях, що належали Австро-Угорщині, бібліотеки діяли завдяки культурно-освітнім осередкам «Просвіта». В XIX-XX столітті, в зв’язку з прискоренням технічного прогресу, відбувався швидкий розвиток бібліотек, у тому числі й шкільних. За радянських часів шкільні бібліотеки існували в кожному навчальному закладі. Вони були загалом добре забезпечені необхідною літературою, але спрямування читацьких інтересів дітей багато в чому було підпорядковано комуністичній ідеології. В період незалежності України шкільні бібліотеки переживають непростий період реформування та вдосконалення разом із системою освіти в цілому. Перед ними стоїть завдання перетворитися не лише в справжні навчальні центри, а й в центри дозвілля, які максимально відповідають вимогам сучасності. Робота бібліотек визначається Законом “Про освіту”, Положенням про бібліотеку загальноосвітнього навчального закладу, Законом “Про бібліотеки і бібліотечну справу”.

#ШІ #магічний_реалізм Глиняний ключ до міста. Майстерня Олени на Подолі дихала часом і спокоєм. Тут, під старовинними цегляними склепіннями, завжди панував той особливий аромат випаленої глини, що для самої Олени був солодшим за найдорожчі парфуми. Їй було за шістдесят, але руки її були молодими: вправними, швидкими, здатними з безформного шматка сировини витягнути цілу історію. Олена не просто ліпила, вона, як сама казала, «шукала душу» у глині. Київ же, її рідний Поділ, останнім часом здавався їй надто стрімким і, як не дивно, надто тихим. Не тією благородною тишею історичного міста, а глухою, байдужою тишею людей, що завмерли у вічній гонитві за чимось неіснуючим. Посмішок поменшало, а в очах молоді, здавалося, замість живого вогню горіли лише екрани їхніх ґаджетів. «Забули про сонцеворот, забули про те, що щастя – воно не в пікселях,» – часто думала вона, замішуючи черговий шмат. Того дня Олена працювала над чимось простим – великим горщиком для квітів. Але глина була особливою. Її приніс тиждень тому старий дід із Вишгорода, сказавши, що викопав її на місці, де колись стояло чи то капище, чи то просто древній, дуже добрий дуб. Глина мала дивний, майже перламутровий відлив і була напрочуд пластичною, наче рідке срібло. Олена відчула, що ця сировина має пам'ять. Коли горщик набув форми, вона помістила його в піч, виставивши максимально можливу температуру – не за протоколом, а за відчуттям. Вогонь у горні здавався цього разу не просто полум'ям, а чимось живим, гарячим, що дихає тисячею літ. Через добу вона витягла його – ідеальний, обпалений, з глибоким, майже чорним матовим відтінком. Він був звичайний. Але від нього йшло відчуття неймовірного спокою. Вона поставила його на стіл і пішла відпочивати. Першим до горщика доторкнувся її онук, Максим. Йому двадцять, він студент-історик, що обожнює Київ, але при цьому вічно сидить у навушниках. Його сленг – це суміш інстаграмних мемів та академічної термінології. — Ба, це просто вайб! Я тут маю нариси робити до диплома, а мережі нема. Треба потерпіти, — пробурмотів він, проходячи повз, і автоматично сперся рукою на горщик. В ту ж мить обличчя Максима змінилося. З навушників випав дріт. Його очі стали широкими. Він немов відключився від реальності. — «Шо то є?» — видихнув він. — Я бачив… Я реально бачив, як вони відкривають фунікулер! Жінки в тих капелюшках, сміх такий голосний, чистий. Така ейфорія! Це був 1905 рік, я ж знаю цю арку! А головне — відчуття! Це був повний крінж! — він похитав головою, але в його голосі не було роздратування, а лише захоплення. Олена підійшла, торкнулася горщика — і її огорнуло відчуття щастя, яке вона пережила в дитинстві, коли батько вперше привіз її до Києва і показав Лавру. Серце забилося радісно і сильно. Вона зрозуміла: горщик був не просто виробом, а Резонатором Часу — він транслював найсильніші позитивні емоції, зафіксовані у місті за тисячу років. З того моменту почався хаос. Максим, переповнений ентузіазмом та ейфорією, поніс горщик на лекцію в університет, щоб «поділитися вайбом» з друзями. Але емоції були занадто потужними. Втомлена менеджерка, доторкнувшись до горщика, раптом пережила чисту радість дитини, яка вперше побачила Дніпро. Вона кинула свій звіт і почала ліпити з пластиліну маленьких звірят, сміючись від нестримного щастя. Таксист, колишній військовий, торкнувся і пережив відчуття великої перемоги козацьких часів, відчувши таку гордість, що зупинив машину посеред Контрактової площі і почав обіймати пасажирів, вигукуючи: «Чуваки, ми це зробили! Ми — топи!» Хаос набував обертів. Люди ставали настільки щасливими, що втрачали будь-яку раціональність. Продавець у магазині віддавав товар безкоштовно, відчуваючи щедрість меценатів XIX століття. Політик на засіданні розплакався від спогадів про бабусин пиріг і визнав, що йому соромно за брехню. Вся ця «колективна ейфорія» виявилася нежиттєздатною. Місто застигло у неконтрольованому, абсурдному щасті. — Ба, це жесть якась! — кричав Максим Олені. — Ніхто нічого не робить, всі «завісли» на позитиві! Мені треба здавати сесію, а я бачу, як на Володимирській гірці виступає якийсь бродячий театр Середньовіччя! Вони просто не розуміють, що це кріповий двіж! Олена зрозуміла, що її горщик, незважаючи на добрі наміри, «зламався». Він транслював не рівновагу, а надлишок. «Вогонь був занадто гарячий,» — прошепотіла вона. — «Він змішав час. Ми не можемо жити лише минулою радістю, нам потрібен спокій сьогодення». Щоб зупинити цей «глиняний колапс», потрібен був новий артефакт — «Глиняний ключ». Він мав не транслювати, а заземлювати і синхронізувати емоційний потік, перетворюючи шалену ейфорію на спокійний, впевнений оптимізм. Олена вирушила на «квест» за матеріалами. Вона взяла глину з-під кореня старого каштана на Печерську, який пережив усі бурі. Пісок вона зібрала з берега Дніпра, там, де вода тече найспокійніше. А воду вона взяла з трьох київських джерел: з-під Лаври (для мудрості), з-під Щекавиці (для сили духу) і з-під Кирилівської церкви (для чистоти помислів). Максим став її помічником. Він, як історик, допомагав їй, використовуючи свої знання. Він шукав інформацію про міські легенди, про символи рівноваги. — Ба, ось тут пишуть, що древні слов’яни використовували символ Птаха-Охоронця! Його треба, щоб він тримав баланс між «верхом і низом», — ділився він, переходячи зі сленгу на наукову термінологію. Олена вирішила: Ключ буде маленькою, витонченою фігуркою Птаха-Охоронця. Процес створення був схожий на медитацію. Олена, мов хірург, місяцями вивіряла кожен рух. Вона вкладала в глину не лише майстерність, а й свою життєву мудрість, свою віру в те, що люди здатні до самовідновлення. Вона намагалася зробити Ключ ідеальним, не емоційним, а спокійним. Коли фігурка була готова, настав час випалювання. Олена запалила вогонь у старій печі. Усю ніч вона сиділа біля горна. Вогонь гудів. Олена думала про все, що бачила: про шалене, але добре серце її онука, про втомлені, але чисті очі сусідів. Її думка була єдиною: «Нехай цей Птах навчить їх помічати доброту сьогодні, а не лише пам’ятати її вчора». На світанку вона витягла Ключ — він був холодним, сірим і абсолютно непримітним. Але від нього віяло правильною, сталою енергією. Максим допоміг їй. Вони вибралися на Старокиївську гору, де стоїть пам’ятний знак. Поки сонце сходило над Дніпром, Олена обережно, без пафосу, закопала Глиняний ключ біля самого підніжжя. У той же момент, коли Ключ увійшов у контакт із землею, хаос припинився. Люди не забули пережитих емоцій, але ці почуття нарешті інтегрувалися у їхнє сьогодення як внутрішній, тихий оптимізм. Той самий таксист, що обіймав пасажирів, тепер не обіймав, але щиро допомагав піднести валізи. Менеджерка не кинула роботу, але почала щодня залишати на своєму столі маленьку фігурку з пластиліну. Київ став іншим. Його магія не зникла, але стала контрольованою. Люди почали помічати дрібниці: несподівано красиву архітектуру, випадкову посмішку перехожого, чисту воду в фонтані. Вони перестали бути «завішеними» на екранах, підняли голови і побачили справжнє життя. Олена посміхнулася, дивлячись на онука. — Ну, що, «краш»? Врятували ми наш Київ? — запитала вона, навмисно використовуючи його сленг. Максим обійняв її міцно, як міг би обійняти прадавнє дерево. — Ба, це був «топчик». Ти — мій «ріал Джі» (Real G — справжній гангстер, що означає «авторитет» у сленгу). Я зрозумів. Історія — це не лише дати. Історія — це емоції, але ними треба вміти керувати. Олена повернулася до своєї майстерні. Вона знала, що Глиняний ключ працює. Він не творив чудес, він лише допоміг людям згадати свою здатність до радості та людяності. А справжнє диво — це коли тисячі людей одночасно вирішують, що сьогоднішній день має бути добрим. І для цього їм не потрібен магічний горщик, лише чисте серце і віра.

OpenAI розробляє інструмент для генерації музики за текстовими та аудіозапитами. Інструмент може використовуватися для створення музичного супроводу для відео. Для навчання моделі OpenAI співпрацює зі студентами Juilliard School, які розмічають партитури. https://channeltech.space/ai/openai-is-developing-its-own-music-generation-tool/

Найстарша студентка Ірландії: 90-річна Марієтт довчилася через сім десятиліть #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world https://brovaryregion.in.ua/?p=45746

Європейський день юристів 25 жовтня європейські юристи святкують професійне свято – Європейський день юристів (European Day of Lawyers). Європейський день юристів в історії Ініціатива відзначення цього дня надійшла в 2014 році від CCBE – Ради адвокатів та юридичних товариств Європи. Організація запропонувала святкувати European Day of Lawyers задля координації щорічних загальноєвропейських заходів. Мета влаштування свята – поєднати зусилля членів адвокатури та юридичних товариств у плані донесення до суспільства важливості юристів у підтримці громадянських прав. Мета заснування події Заходи зі святкування події спрямовані на підтримання верховенства закону, визнання внеску працівників правової системи у дотримання встановлених законів, захист правових принципів. Організацією свята займаються національні та місцеві колегії адвокатів та юристів. Вони працюють з молодіжними товариствами, студентськими гуртками, юридичними школами та суспільними організаціями. Під час заходів відбувається розповсюдження друкованих матеріалів, проведення програм, щоб підвищити рівень поінформованості громадян Євросоюзу щодо ролі юристів у системі права.

Найкращих студентів університету Грінченка нагородили локшиною, енергетиком та Нескафе 3в1 В Київському столичному університеті імені Бориса Грінченка факультет економіки та управління відзначав день свого заснування, що супроводжувалося відповідними урочистостями. Студентам, які відзначилися, вручали подарунки. І наче б нічого такого — все як зажди. Але подарунковий набір для студентів складався з однієї баночки енергетика «Воля», двох стіків розчинної кави «Nescafe» та однієї пачки локшини швидкого приготування «Reeva». Ще був блокнот та наліпки. #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news

22 жовтня 1890 року народився Аверкій Гончаренко — український вояк, командир українських частин у бою під Крутами, командир 1-го куреня першої юнацької військової школи ім.Б.Хмельницького, начальник канцелярії Головного отамана С.Петлюри. Уродженець села Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії (нині – Прилуцький район Чернігівської області). Отримавши на той час хорошу освіту, а відтак – і можливість навчатися в університеті, натомість обрав інший шлях. Вступив до Чугуївського військового училища. Під час Першої світової війни Гончаренко командував ротою, потім – батальйоном. Був тяжко поранений і майже рік лікувався у шпиталі. До військової справи повернувся вже як лектор київської школи прапорщиків. За першої нагоди Гончаренко українізував навчальний заклад, а згодом домігся перейменування його у військову школу імені Богдана Хмельницького. Історик Сергій Бутко зазначив, що курс Гончаренка був першим випуском українських офіцерів, яких вчили збройно захищати Україну. Саме бойовий підрозділ Української військової юнацької школи сотника Гончаренка був найбоєздатнішою частиною на Чернігівщині у той час. Напередодні бою із загонами Муравйова до них приєднався ніжинський загін вільного козацтва, а також студенти і гімназисти, які з власної ініціативи прибули на фронт. Серед них був і рідний брат Гончаренка – студент-медик Університету імені святого Володимира. Загалом Гончаренко міг розраховувати на приблизно 520 вояків, 16 кулеметів і одну гармату. В той час як росіяни переважали майже вдесятеро: маючи близько 4 тисяч особового складу, два бронепотяги, гаубичну батарею і велику кількість кулеметів. Гончаренко зумів грамотно організувати оборону: з обох боків залізничної станції Крути він розташував курсантів, а наймолодших гімназистів залишив у резерві, в найбільш безпечному місці. Завдяки цьому українці протягом дня відбивали усі атаки противника, а під вечір почали відступ, під час якого забрали поранених, тіла вбитих, кого знайшли, і зруйнували півтора кілометра полотна. Під час відступу чота із 27 студентів заблукала і вийшла на позиції противника. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики їх спочатку катували, а потім стратили. Серед вбитих був і брат Гончаренка. Бійці на чолі з Гончаренком дісталися Київщини, об’єдналися з військом Симона Петлюри і продовжили захищати Київ. Після поразки революції Гончаренко емігрував тоді ще до польського Станіслава (сучасного Івано-Франківська). Працював у сільськогосподарській кооперації, якою керувала українська інтелігенція. З початком Другої світової війни приєднався до дивізії військ СС «Галичина», набирав добровольців та займався вишколом бійців. Перевірку дивізії, яка на той час вже називалася українською національною армією, здійснювали слідчі Британії, США і Франції. Жодних свідчень чи документів про воєнні злочини у діях бійців, зокрема Аверкія Гончаренка, не знайшли. До такого ж висновку дійшли і в Міжнародному військовому трибуналі у Нюрнбезі під час судового процесу над керівниками гітлерівської Німеччини. Із 1947 року Гончаренко жив в еміграції. Спочатку у Британії, а з 1952 – у США. Разом з дружиною Зіною та дочкою Вірою він оселився у місті Парма штату Огайо. Там організував фонд допомоги скаліченим побратимам, займався ветеранськими справами. 🕯Помер Аверкій Гончаренко на 90-му році життя. Поховали українця біля церкви Святого Андрія на українському цвинтарі Петра і Павла у Пармі.