Міжнародний день костюма Друзі, «привдягніться»! 13 жовтня чоловіки та жінки усього світу мають носити костюми – Міжнародний день костюма (International Suit Up Day). Звісно, якщо вони є прихильниками свята костюма, який відзначається в цей день. Водночас, гарно випрасувані штани, білу сорочку, краватку та піджак треба носити незалежно від того, чим ви зараз займаєтеся: працюєте в офісі, знаходитеся дома чи займаєтеся спортом. Це свято для людей з гарним почуттям гумору, а також для тих, хто полюбляє завжди бути вдягненим «ніби щойно від кравця». Тому святкуйте, веселіться, насолоджуйтеся. Як виникла ідея відзначати Міжнародний день костюма? Вперше Міжнародний день костюма відсвяткували в знаменитому американському телесеріалі під назвою «Як я зустрів вашу маму», котрий виходив на телеканалі CBS з 2005 по 2014 рік. Головний персонаж – холостяк та бабій Барні Стінсон, якого зіграв Ніл Патрік Гарріс, просто обожнює гарно вдягатися. Він завжди має елегантний вигляд, а костюм на ньому «сидить» наче влитий! Стінсон завжди носив тільки костюм, а «Привдягнися» – його крилата фраза. Прихильники телесеріалу запозичили лозунг Барні Стінсона та оголосили 13 жовтня Міжнародним днем костюма. На честь Стінсона 13 жовтня всі носять костюми, куди б вони не пішли: в школу, на роботу чи на вечірку. Окремо слід відзначити оду костюму, яку виконав улюблений персонаж в одному з епізодів. Пісня називається: «Ніщо не пасує мені так, як костюм!». Все почалося з серіалу Вперше серіал «Як я зустрів вашу маму» вийшов в ефір 19 вересня 2005 року і налічує дев’ять сезонів. Режисерами цього популярного ситкому стали досвідчені в плані створення телевізійних серіалів Роб Грінберг і Памела Фрайман, яка працювала також над такими великими проектами як «Друзі» і «Санта-Барбара». Ідея серіалу належить Томасу Крейгу і Картеру Бейзу, які стали сценаристами і продюсерами серіалу. Головна дія розгортається в 2030 році, коли головний герой Тед Мосбі (Джош Реднор) розповідає своїм дітям-підліткам про своє минуле, початок взаємин з їх мамою і історії, які траплялися з ним і його друзями в молодості, в 2005 році. Тед розповідає, що він почав активні пошуки своєї другої половинки, оскільки кращий друг Маршалл повідомив йому, що планує зробити пропозицію своїй дівчині Лілі. Переконаний ловелас і холостяк, Барні Стінсон вважає себе найкращим другом Теда. Спеціаліст зі взаємин, фахівець з носіння костюмів та вигадування правил, він створює «Братанський Кодекс» або по-інакшому «Код Бро». У 2008 році видавництво «Simon & Schuster» випустило «Братанський кодекс» в друкованому вигляді.

Кілька місяців тому редакція “Української правди” з’ясувала, що від заснування Бюро економічної безпеки у 2021 році і протягом наступних чотирьох років майже не було розслідувань стосовно корупції в БЕБ або офіційних викриттів правоохоронцями. Ми почали цікавитись причинами такої “непомітності” і виявили, що: 1. За інформацією джерел УП у правоохоронних органах, існувала неформальна домовленість між підконтрольними Офісу президента силовиками: “не працювати по БЕБ” або працювати “разом” з БЕБ. 2. “Непомітність” співробітників Бюро економічної безпеки можуть забезпечувати інші правоохоронні органи. У травні цього року ми вперше приїхали до Львова знімати матеріал про одного із рядових співробітників місцевого БЕБ, якого тамтешні правоохоронці називають неформальним куратором роботи відомства всієї області. Товариш співробітника — відомий бізнесмен Григорій Козловський. Той самий Козловський, який, очевидно, за збігом обставин і за чисельними свідченнями правоохоронців та фактів, оприлюднених у журналістських розслідуваннях, може мати напрочуд успішний тіньовий тютюновий бізнес. Коли ми приїхали до Львова перевірити цю інформацію, за нашою знімальною групою, схоже, почали стежити всі місцеві правоохоронні органи, буквально заблокувавши нашу роботу. Ми оприлюднюємо усі обставини цих подій, оскільки вважаємо їх суспільно важливими: 👉 https://youtu.be/HJoqkezJgEE 📰 підписатися

З початку серпня по об’єктах Укрзалізниці нанесено майже 300 ударів «Щодня залізниця встигає в середньому за 4 години відновити інфраструктуру після атак - і вже того ж дня продовжує рух», - повідомив заступник голови Офісу президента Олексій Кулеба. Він нагадав, що за час повномасштабного вторгнення поранено 221 залізничника, 37 загинули під час виконання своїх обов’язків. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни

НАБУ вирішило відігратися за свого колишнього співробітника Руслана Магамедрасулова, якого підозрюють у допомозі державі-агресору. Отримавши ухвалу від ВАКС, співробітники НАБУ та САП прийшли з обшуками до прокурорів ОДП. Як виявилося, один із них здійснює процесуальне керівництво у справі Магамедрасулова. У ухвалі, з якою прийшли детективи, зазначено, що один із працівників ОДП, не в рамках своїх службових чи процесуальних обов'язків, нібито міг бути посередником при передачі неправомірної вигоди у розмірі 3,5 млн доларів США суддям Вищого антикорупційного суду. Його затримали. Але цікавіше інше: у ухвалі фігурує ще один прокурор, у якого також провели обшуки, незважаючи на те, що в рамках розслідування прямих звинувачень на його адресу немає. Він входив до групи прокурорів, які розслідують справу співробітника НАБУ Руслана Магамедрасулова. У результаті обшуки скінчилися нічим – у прокурора нічого не знайшли. Офіс Генпрокурора вже відреагував на дії НАБУ та САП, вказавши на потенційний конфлікт інтересів… але прямо назвати це дрібною помстою – він не має права.

#ШІ #фанфік #K_Drama Контракт на Вічність Ю Докхва, глава "J&Y Group" і єдиний онук вірного слуги Токкебі, дивився на стіну плачу зі своїх резюме. Десять років минуло відтоді, як його дядечки (один безсмертний, інший — Жнець) стали повноцінною частиною його життя. І всі десять років його кар’єра була успішною, а от пошук особистого секретаря — фіаско. Секретарі тікали через тиждень. Причини були... різноманітні. "Я не можу вносити у графік зустрічі з кимось, хто, за вашими словами, «має меч у грудях, але виглядає, як модель»," — була найпоширеніша скарга. Або: "У мої обов'язки не входить розшукувати в офісі чорний капелюх, який, як ви стверджуєте, змушує людей бачити привида!" Докхва, якому вже виповнилося тридцять, був мільярдером, що керував конгломератом, але все ще зберігав ту чарівну інфантильність. Він вірив у долю і у... Хе Джису. Вона увійшла до його кабінету, наче антикризовий менеджмент у костюмі. Їй було двадцять сім, вона була прагматична, холоднокровна і, судячи з резюме, на дух не переносила нелогічність. «Пане Ю, — заявила вона, не сідаючи. — Я бачу, що Ваш бюджет на «непередбачені витрати» за останні півроку включає купівлю п'ятитисячної свічки та терміновий квиток до Квебеку, Канада, без візи для невідомого пасажира. Це ми негайно усуваємо. Мій план — нульовий хаос». Докхва відчув і страх, і надію. «Це... це прекрасно, Джису! Але щодо Квебеку, це було дуже важливо для... сімейного бізнесу». «Сімейний бізнес не вимагає кленового сиропу за п'ятсот доларів і доставки в той самий день, пане Ю», — холодно зауважила вона. Вона залишилася. Ідеальний порядок запанував в офісі. Докхва майже почав вірити, що йому вдалося приборкати хаос, але його містичне життя швидко внесло корективи. Тиждень перший. Хаос у графіку. Джису виявила, що пункт «Спеціальна сімейна зустріч: перегляд серіалів із зауваженнями про долю» вноситься у графік тричі на тиждень і має пріоритет над засіданнями ради директорів. Одного разу Докхва, схвильований, увірвався до її офісу. «Джису! Мені треба терміново зникнути на півгодини! Це абсолютний форс-мажор!» «Пане Ю, Ви маєте зустріч із японськими інвесторами через п'ятнадцять хвилин», — незворушно відповіла вона, піднімаючи брову. «Справа в тому, — прошепотів він, нахилившись, — що мій дядько щойно телепортувався в Торонто і забув свій телефон! Мені треба... відвезти йому телефон!» Джису опустила ручку. «Він не міг відправити його поштою?» «Він Токкебі! Він не користується поштою! — Докхва стишив голос. — Він може спалити її випадково. Будь ласка, скажіть інвесторам, що у нас «технічні неполадки з ефірною матерією»». Через півгодини Докхва повернувся, задихаючись, і на його піджаку дивним чином висів кленовий листок. Джису просто відправила його на зустріч, не кажучи ні слова, і лише вписала в бюджет "Кленові листки, термінова утилізація". Тиждень другий. Візитери. Головний тест для Джису прийшов у вигляді Женця Смерті. Жнець Смерті прийшов у той день, коли в офісі була перевірка пожежної безпеки. Він був у своєму ідеальному чорному костюмі, але, на щастя, без капелюха. «Ю Докхва, — його голос був глибоким і пустим. — Мені потрібна твоя найбільша кімната. Треба поговорити з двома душами, які застрягли у вентиляції». Докхва ошелешено кліпнув. «Але Жнець-нім, у нас там переговорна...» «Тимчасова зміна призначення. Я заберу їх швидко», — пообіцяв Жнець. Джису, бачачи цю сюрреалістичну сцену, підійшла до Женця, немов до звичайного клієнта. «Добрий день. Вибачте, але для зміни призначення кімнати мені потрібна офіційна заявка з Вашої організації. Ви Жнець Смерті, правильно? Будь ласка, вкажіть назву відділу та ідентифікаційний номер душі». Жнець Смерті, який тисячі років просто брав душі, був шокований. Він стояв на місці, не розуміючи, як реагувати на таку прагматичну вимогу. «І, будь ласка, не залишайте у нас чорного капелюха. Минулого разу ми втратили трьох клієнтів», — додала Джису, ідеально посміхаючись. Жнець лише прошепотів: «Вона... небезпечна», і зник. Докхва дивився на неї, як на диво. «Джису... ти відшила Женця Смерті». «Я його адмініструвала, пане Ю. Не більше», — сухо поправила вона. Кульмінація. Заява про звільнення. Джису була переконана, що Докхва керує не конгломератом, а нелегальною групою психоаналітиків, що використовують ролі містичних істот. Вона більше не могла цього терпіти. Вона сіла, щоб написати заяву про звільнення. «Причина: неможливість раціонального планування через «прокляття» та «містичних родичів»». У цей момент двері відчинилися. Докхва зайшов, розпатланий, і відчайдушно намагався приховати піджаком... ніж. Він був блідий. «Джису, все добре! Це просто... дядько вчиться новим трюкам! Він просто хотів показати мені... фокус!» — Докхва запнувся. Насправді, Гоблін просто ненароком згадав про свій старий меч, і Докхва уявив його. Джису підняла очі. Вона побачила його паніку, його самотність і його відчайдушне бажання виглядати нормальним. Він не був божевільним. Він просто жив у занадто складному світі. Замість того, щоб подати заяву, вона взяла ручку і викреслила у своєму блокноті: «Купити нові свічки для Гобліна» і замінила це на: «Внести у бюджет: 1. Кленовий сироп (ліміт $300). 2. Подарунки для «дядька» (обов'язково з логотипом «J&Y Group»). 3. Капелюх для «Женця» (з функцією GPS-трекера)». Вона вирішила залишитися. Її прагматизм руйнувався, але її організаторський талант знайшов собі ідеальний виклик. «Пане Ю, — сказала Джису, не піднімаючи очей. — Ми додамо у Ваш графік годину на містичний хаос щодня після обіду. А також. Ми напишемо Женцю Смерті офіційного листа з проханням про попередню реєстрацію душ». Докхва дивився на неї з вдячністю, що межувала з обожнюванням. «Джису, ти дарована мені долею!» «Я дарована Вам відділом кадрів, пане Ю. Але наступного разу про телепортацію попереджайте мене за годину, а не за три хвилини. А тепер, у Вас зустріч із відділом інвестицій. І, будь ласка, зніміть кленового листа з волосся». Вона стала «менеджером хаосу». І вперше Докхва відчув, що він не самотній у своєму божевільному, але чарівному світі.

#ШІ #K_Drama_Fiction Ідеальний збіг у неідеальний момент Частина I: Дві Юджін Хан Юджін була експертом з невидимості. Їй було двадцять чотири, і вона була стажисткою-відмінницею у "Hana Tech" — корпорації, яка, здавалося, замінила сонячне світло на світлодіодні панелі. Її костюм завжди був сірий, її зачіска — ідеально гладкою, а її голос — ледь чутним. Юджін керувалася мантрою: "Успіх вимагає повної відмови від власного 'Я'". Вона вважала емоції небезпечним, необов'язковим кодом у своїй кар'єрній програмі. Але у Юджін була таємниця. І ця таємниця звалася Ханна. Щойно сонце опускалося за неонові горизонти Сеула, а офісна будівля випускала останніх "білих комірців", Юджін прямувала в нетрі Хонгде. Вона міняла сірий піджак на чорний шкіряний бомбер, гладку зачіску — на недбалі хвилі, а мовчання — на словесний шторм. Ханна була зіркою анонімного, вологого від пива стендап-клубу "Undergroud Laugh". Тут вона говорила те, що думала. Вона була різкою, іронічною, блискучою, і її сатира була настільки гострою, що змушувала глядачів задихатися від сміху. Це був її єдиний клапан для випуску накопиченого за день абсурду. Кім Мінхо був усе, що Юджін (як стажистка) боялася і поважала. Її керівник. Йому було тридцять. Він був схожий на ідеальну скульптуру, висічену з цинізму та робочих графіків. Його одержимість ефективністю була легендарною. Він вважав емоції "операційним шумом", а стажистів — технічним доповненням до офісних меблів. Звісно, він не помічав Юджін. Він не помічав нічого, що не приносило прибутку. Того дня Мінхо був у ярості. Його високотехнологічний проєкт "Ідеальний споживач" провалився. Цифри не сходилися, інвестори дихали в потилицю, а його ідеальний світ дав тріщину. «Тобі треба випустити пару, друже. Я знаю одне місце, де ти почуєш справжню, невідредаговану правду», — сказав йому його друг-дивак, Чон. І затягнув Мінхо до задушливого "Undergroud Laugh". Мінхо сидів у тіні, стискаючи склянку з льодом, готовий зненавидіти цей "народний" гумор. Аж тут на сцену вийшла вона. Частина II: Фатальна Аудиторія Ханна вийшла під спалах прожекторів. Її очі блищали від хижої насолоди. «Мій день, — почала вона своїм глибоким, дзвінким голосом, — складається з двох слів: Ким. Мін. Хо.» Мінхо ледь не виплюнув свій напій. «О, ні, це не плітки! — продовжила Ханна, прикладаючи руку до серця. — Це філософія! Філософія корпоративного виживання. Наш шеф — це людина, яка вірить, що посміхатися слід лише на командних фотографіях, а в решту часу треба підтримувати ідеальний рівень "цинічної функціональності". Він носить костюм, який, мабуть, коштує, як моя піврічна оренда, і він єдиний, хто вважає, що офісні рослини мають бути стерилізовані». Глядачі вибухнули реготом. Мінхо був вражений. Ця жінка була бритвою, її інтелект, її гострота, її неймовірна точність у висміюванні його, здавалося б, непомітних звичок — усе це було зачаровувало. Він не впізнавав у ній нікого зі свого кола. Він, цинік, який раптом повірив у споріднені душі, був підкорений. Аж тут очі Ханни (Юджін) зустрілися з його. Сміх застряг у неї в горлі. Кім Мінхо. Не впізнав. Але він був тут. Її світи не могли перетнутися, інакше її "невидимість" буде зруйнована. Паніка обпекла її горло, але вона вчасно перевела її у високу ноту стендапу: «...Але він, мабуть, єдина людина, чиї графіки в Excel настільки ідеальні, що їх треба продавати як мистецтво! У всякому разі, я впевнена, що він заслуговує на гарну, нестерилізовану каву зранку. Дякую, Сеул!» Вона швидко спустилася зі сцени, поки Мінхо аплодував, не відводячи від неї очей. Наступного дня на роботі Юджін повернулася до своєї сірої сутності. Мінхо викликав її до себе. «Юджін, — сказав він своїм звичайним, безбарвним тоном. — Мені потрібна твоя допомога. Сьогодні я зустрів жінку. Вона, можливо, працює у нашому відділі, але я не впевнений. Вона випромінює... функціональність, але з креативним відхиленням. Її звуть... Ханна». Юджін ледь не випустила з рук ідеально зварену (нестерилізовану!) каву. «Я хотів би запросити її на вечерю, — продовжив Мінхо. — З'ясуй, будь ласка, її повне ім'я та відділ. Ти ж стажистка, маєш доступ до баз». Юджін відчула, як її легені стиснулися. Це був абсурд. Її шукають у ролі, яка висміювала його, а просить знайти її ж її ж сіра офісна копія. «Пане Кім, я... звичайно. Я знайду цю... функціональну жінку», — ледь видавила Юджін. Вона "знайшла" контакт. Вона сама відправила собі запрошення на вечерю. Це було єдине рішення, яке запобігло катастрофічному розкриттю. Частина III: Абсурдний Романс Вечірнє побачення Юджін провела як Ханна: яскрава, у червоній сукні, волосся розпущене, впевнена і надзвичайно гостра на язик. Мінхо був у захваті. «Ти неймовірна», — сказав він, дивлячись на неї з такою щирістю, яку Юджін ніколи не бачила у його офісних очах. «Це тому, що я не боюся зробити помилку, Кім Мінхо, — відповіла Ханна, дозволяючи собі легку, провокативну посмішку. — На відміну від людей, які вважають, що життя треба вкласти в таблицю Excel». Він сміявся. Сміх був низьким і щирим. Юджін вперше побачила, що за маскою циніка ховається чоловік, який просто боїться неідеальності. Наступний день став для Юджін комічним пеклом. Вона мала повернутися до ролі сірої стажистки. — Юджін, кава! — пролунав суворий голос Мінхо. Вона ввійшла в його кабінет. Мінхо сидів за столом, але у його очах мерехтіла таємна усмішка. Він знав, що минулої ночі вона була Ханною. Він, звісно, не знав, що це була вона, але знав, що він зустрів ту, хто перевернув його світ. Юджін, у паніці від стресу, поставила каву. І тут, згадавши жарт Ханни, вона мимоволі пробурмотіла: «Пам'ятайте, пане Кім, не дозволяйте офісним рослинам бути стерилізованими». Настала тиша. Мінхо підняв голову. Його брови ледь здригнулися. Він відчув відлуння Ханни у тоні стажистки. Юджін зблідла, розуміючи, що видала себе. «Юджін, — тихо сказав Мінхо. — Наступного тижня великий корпоративний захід. Ти особисто забезпечиш, щоб там не було жодної сірої деталі. І... знайди мені, будь ласка, контакти того стендап-клубу». Це було його попередження. Частина IV: Розкриття та Справжній Збіг Корпоративний захід відбувся у прозорому скляному хмарочосі. Юджін прийшла як Ханна: яскрава, смілива, в центрі уваги. Вона почувалася наче акторка на сцені, але сьогодні її сцена була занадто реальна. Мінхо підійшов до неї. «Ти надзвичайна, Ханно. Я ніколи не думав, що функціональність може бути такою яскравою». «Ти просто ніколи не дивився глибше за таблиці, Мінхо», — відповіла вона. І тут сталося фінальне, абсурдне розкриття. Юджін випадково перечепилася і впустила свій невеликий клатч. З нього випав її офісний бейдж, де було великими літерами написано: Хан Юджін, Стажистка. Настала тиша. Скло хмарочоса відображало тисячі неонових вогнів, але весь світ звузився до одного бейджа, що лежав на підлозі. Мінхо подивився на бейдж. Потім на її яскраве обличчя. Потім знову на бейдж. «Стерилізовані рослини, — тихо сказав він. — Кава. Ти... стажистка?». Юджін не мала сил брехати. Вона глибоко вдихнула і заговорила тоном Ханни: «Так. Я Хан Юджін. Але зазвичай я невидима. Я зникаю, бо корпоративна культура вимагає, щоб я була сірою мишкою, яка не має права на власну думку. Я створила Ханну, щоб не збожеволіти від ідеальності». Мінхо стояв нерухомо. Замість гніву, його обличчя виражало шок і, на його превеликий подив, справжнє захоплення. Його цинізм, його корпоративний код руйнувався. Він зрозумів: він не помічав найяскравішу, найрозумнішу людину прямо у себе під носом, бо був одержимий правилами. «Юджін, — сказав він, і цього разу у його голосі була теплота. — Я був найгіршим начальником. Я шукав функціональність і ледь не втратив блиск. Я пропоную тобі роботу. Не стажиста. Повноцінного менеджера проєктів. З однією умовою». Юджін недовірливо підняла брови. «Ти повинна говорити все, що думаєш, — сказав він. — І, бажано, використовуй свій стендап-тембр». Юджін посміхнулася. Це була посмішка, яку Ханна дозволяла собі. Вона прийняла пропозицію. Фінальна сцена. Через кілька тижнів. Юджін, тепер уже не сіра, а у стильному, але некорпоративному костюмі, сидить у своєму новому офісі. Мінхо заходить, і вона без вагань висловлює свою гостру критику його нового проєкту. Він слухає, киваючи. Тієї ночі вона виступає у клубі "Undergroud Laugh". Вона більше не висміює його, а розповідає історію про начальника-циніка, який знайшов свою душу у неідеальній стажистці. Мінхо сидить у першому ряду. Він сміється. Щиро сміється. І знає, що його життя, нарешті, стало непередбачуваним і цікавим. Їхній збіг був не ідеальним, але справжнім.

🤔Петиція не є підставою для надання звання Герой України – ОП Петиція на сайті президента України не буде підставою для присвоєння звання Герой України тому чи іншому військовослужбовцю, навіть якщо набере необхідну кількість підписів, заявили в Офісі президента у відповідь на інформаційний запит. В ОП зазначили, що згідно з статутом про присвоєння звання Герой України подання мають внести президентові Верховна Рада, Кабмін, Конституційний суд, Офіс генпрокурора, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, облдержадміністрації, а також Комісія державних нагород та геральдики при президентові. Станом на середину серпня на сайті офісу президента було зареєстровано понад 10 000 петицій щодо присвоєння звання Героя українським військовим. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news

#ШІ #Кіберпанк_Нуар Неоновий Шифр Дощ ніколи не припинявся в Новому Сеулі. Він був вічним пульсом цього міста-гіганта, що відбивався у мільйонах неонових вивісок, розмиваючи реальність до психоделічного глітча. Рін жив у цьому нескінченному потоці світла й води, але відчував себе чужинцем. Йому було двадцять три, і він був художником. Не тим, хто створює ідеальні голографічні рендери для корпорацій, а тим, хто малює на фасадах їхніх надто чистих світів. Він був графіті-хакером, чиї творіння намагалися розірвати павутину цифрового контролю. Його квартира-студія на тридцять сьомому поверсі на околиці району Каннам була оазою аналогового хаосу серед цифрового порядку. Стіни завішані ескізами, балончики з фарбою, що пахли свободою, стояли поруч із моніторами, які показували лише "шум" – візуальні спотворення, які ніхто не бачив. А Рін бачив. Він мав рідкісну здатність розрізняти мерехтіння прихованих кодів у рекламі, що неслася з кожного екрана, з кожної блискучої вітрини. Для звичайних громадян це була просто яскрава картинка, що навіювала спокій, бажання, щастя. Для Ріна це був цифровий в’язничний мур. «Вони продають тобі не продукт, а емоцію, — часто бурмотів він собі, дивлячись на гігантський голографічний білборд, де ідеальна родина посміхалася з екрана 24/7. — І цю емоцію вони контролюють». Одного вечора, коли дощ був особливо густим, Рін вирішив кинути виклик самій "OmniCorp" — мегакорпорації, яка володіла майже всіма медіаресурсами міста. Його ціль: їхній 200-поверховий хмарочос, фасад якого був суцільним екраном, що транслював рекламу їхнього нового "нейро-стабілізатора" — таблетки для ідеального настрою. Рін, схований у темному плащі, піднявся на сусідній дах. Серце шалено колотилося в грудях. Це не було просто малювання; це був цифровий балет між його пульсуючим "я" та холодним "вони". Він під'єднав свій портативний проектор до центральної мережі будівлі через складний, давно створений вірус, і почав працювати. Його руки рухалися в танці з клавіатурою, завантажуючи не просто зображення, а складний візерунок з візуальних кодів. Він змішував старі символи протесту з новими, власноруч написаними алгоритмами, які мали лише "зашуміти" ідеальну картинку, створити ефект глітча, що змусив би людей звернути увагу. Але цієї ночі щось пішло не так. Або ж, навпаки, спрацювало надто добре. Він відчув дивний, непереборний потяг, коли останні лінії коду витанцьовували на фасаді. Це був не просто візерунок. Це була мелодія для очей, яку він сам до кінця не розумів. Наступного ранку Новий Сеул гудів. Дощ продовжував падати, але місто більше не було тим самим. Новини, що транслювалися з усіх екранів, повідомляли про масові збої в поведінці офісних працівників "OmniCorp". «Сьогодні вранці сотні співробітників "OmniCorp" без жодних причин почали... нелогічно поводитися», — пафосно звітувала голографічна ведуча новин, її обличчя виражало ідеальний шок. — «Один старший менеджер вибухнув сміхом під час важливої презентації. Інша співробітниця розплакалася під час обідньої перерви, розповідаючи про сумну долю самотнього кота. Найдивніше: деякі почали пригощати колег нелегальною вуличною їжею, яку вони зазвичай обходять десятою дорогою. Фахівці "OmniCorp" поки що не можуть пояснити феномен». Рін бачив свій "глітч" на екранах новин. Його візерунок, що вчора вночі розтікся по фасаду хмарочоса, тепер мерехтів на усіх вторинних екранах міста. Це був не просто баг. Це був "код, що змінює свідомість". Його мистецтво отримало непередбачувану силу, і ця думка, як неоновий спалах, пронизала його до самого серця. Він був художником, а не сапером, який підриває свідомість. Відчуття відповідальності було важким, наче дощова хмара. Полювання почалося одразу. "OmniCorp" не прощала таких художніх витівок. Поліція корпоративної безпеки, або як її називали на вулицях — "Голографічні Пси", почала прочісувати нетрі. Одного вечора, коли Рін закрився у своїй студії, на його прихований комунікатор прийшло зашифроване повідомлення. Голос був жіночим, низьким, з нотками металу, але не позбавленим чуттєвості. — Привіт, художнику. Мене звати Ліна. Я знаю, що це ти створив "Великий Глітч". І я знаю, що ти бачиш "шум", як ніхто інший. Рін відчув, як по спині пробіг холодний струм. — Хто ти? — прошепотів він, стискаючи холодну кружку з напоєм. — Я та, хто хоче використати твій талант не для сміху, а для свободи. Корпорації контролюють наш мозок, Рін. Твій код — це їхній найбільший страх. Ліна була дівчиною-хакеркою, чиє ім'я було відоме лише у вузьких колах цифрового підпілля. Її репутація журналістки-розслідувачки, яка викривала корпоративні махінації, була майже легендарною. Вона з'явилася у його студії наступної ночі, обгорнута у темний плащ, її обличчя було різким і красивим, освітленим лише блиском її власних екранів, які мерехтіли під одягом. — Твій код не просто викликає випадкові емоції, — пояснила вона, пробігаючись пальцями по його ескізах. — Він руйнує шаблони. Він змушує нейронні зв'язки шукати непрограмні шляхи. Це хаос, так. Але і можливість. Рін відчув, як у ньому борються художник і анархіст. Він був художником, а не зброєю. Його код викликав неконтрольовані зміни, він це бачив. Він боявся своєї сили. Чи мав він право використовувати її для масової маніпуляції, навіть якщо це було заради "звільнення"? — Ми не можемо просто кинути цей код у мережу, Ліно. Це як кинути гранату в натовп, сподіваючись, що вона вибухне лише у "поганих" людей, — сказав він, його голос звучав важко. — Це неконтрольовано. Вони почали працювати разом у його студії, намагаючись зрозуміти та контролювати "Шифр". Рін малював, Ліна аналізувала. Вони виявили, що код був дійсно непередбачуваним: він міг викликати сміх, сльози, параною, а іноді — навіть тимчасове просвітлення, відчуття істини, яке швидко зникало, наче ранковий туман. Це не була зброя маніпуляції; це було дзеркало внутрішнього хаосу, прихованого у кожній людині. «Це не ліки, Ліно, — сказав Рін. — Це лише діагностика». "Голографічні Пси" наближалися. Їхні дронів-розвідники патрулювали небо, їхні агенти прочісували райони. "OmniCorp" був на крок від них. Однієї ночі, коли Рін і Ліна працювали над модифікацією коду, їхнє місцезнаходження було викрито. Сигнали тривоги завивали, неон миготів, як скажений. Вони опинилися в пастці в одному з величезних рекламних тунелів, що пронизували місто. Звідусіль насувалися дронів з електрошокерами та корпоративні охоронці. На кінцевому екрані тунелю, куди вони бігли, з'явилося обличчя голови "OmniCorp" — ідеально відфотошоплене, з ледь помітною, хижою усмішкою. — Юний художнику, — пролунав його голос. — Ваш талант буде використаний. Ми перетворимо ваш "глітч" на контрольований інструмент щастя. Рін зрозумів. Корпорація планувала використати їхній код не для хаосу, а для масової, повністю контрольованої маніпуляції свідомістю громадян. Вони створять ілюзію ідеального світу, де кожен буде "щасливий" за їхнім графіком. — Ні! — прокричав Рін. Його художня душа збунтувалася. Він не міг дозволити, щоб його мистецтво, навіть випадково створене, стало інструментом тотального контролю. Але й не міг випустити неконтрольований хаос. Він прийняв рішення. Він дістав свій портативний проектор. — Ліно, заблокуй їхні сканери на дві хвилини! — вигукнув він. — Мені потрібен доступ до головного екрана! — Що ти збираєшся робити? — крикнула Ліна, її пальці вже літали по клавіатурі, створюючи перешкоди. — Я створю "Анти-Шифр"! — Рін почав гарячково малювати, його руки тремтіли, але були сповнені рішучості. Це був не код зміни, а код очищення. Він змішував елементи свого "глітча" з давніми, майже забутими символами пробудження. Він намагався створити візуальний ключ, який би не змінював свідомість, а змушував людей усвідомити маніпуляцію, побачити "шум" у корпоративній пропаганді. Це мав бути витончений, майже медитативний, але руйнівний для корпорації акт протесту. Охоронці вже наближалися, їхні силуети відображалися в калюжах неонового світла. Ліна відчайдушно намагалася стримати їх, її погляд був зосереджений, як лазер. Рін закінчив останній штрих, завантажив його на гігантський екран тунелю. "Анти-Шифр" спалахнув мільйонами пікселів. Це був візуальний вибух світла і форм, що не кричав, а шепотів істину. Мільйони людей у Новому Сеулі, дивлячись на екрани, несподівано відчули легке дзижчання у свідомості. Це не був хаос. Це було пробудження. Люди почали сумніватися у корпоративній істині, у "ідеальних" емоціях, у нескінченних обіцянках щастя. Почався "цифровий бунт" свідомості — не зброя, а дзеркало, що змусило місто подивитися на себе. Рін і Ліна зникли у неоновій ночі так само несподівано, як і з'явилися. Вони стали легендою — "художником, який навчив людей бачити", "хакером, що розкрив очі". Їхні імена передавалися по шептанню, а їхні "Анти-Шифри" з'являлися на фасадах будівель, як візуальні маяки свободи. Фінальна сцена. Рін і Ліна стоять на даху, дивлячись на місто. Дощ нарешті вщух, залишаючи лише вологі сліди. Неонове світло тепер не просто фон, а оживша палітра, де кожен колір має свій сенс, свою історію. Рін більше не відчуває себе загнаним художником. Його мистецтво — це не зброя, а голос свободи, який він знайшов у собі. Він дивиться на гігантський білборд, що рекламує "корпоративний сон". — Треба б щось намалювати на ньому, — усміхається він, дивлячись на Ліну. Ліна посміхається у відповідь, у її очах, як і в його, мерехтить той самий "шум", який тепер став свідомістю. Вони були готові. Неоновий Шифр щойно почав свій шлях.

БЕРДЯНСЬКА ВУЛИЦЯ У ФРАНЦУЗЬКОМУ МІСТЕЧКУ. НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ. Українка поділилася емоціями від згадки про Батьківщину. Світлана Паніна – біженка з Бучанського району, зараз вона живе у Франції. Жінка має знайомих бердянців і з перших вуст знає про окупацію. Світлана опинилася в французькому місті-побратимі Бердянська, де одна з вулиць названа на його честь. Про емоції біженки від побаченого «Бердянськ 24» дізнався з її допису у Фейсбук. «Йду по справах до адміністративного центру. Кручу головой, шукаю офіс. І тут аж серце захололо. Вулиця Бердянська. Тут, во Франції. Це було настільки неочикувано, що я аж присіла, щоб перевести дух та витерти сльози. Бо 27.02.22 я з дітьми еваюкувалась з Бучанського району, а в той час з Бердянську йшов репортаж в СМС-ках від приятелів, що опинились під окупацією, про захват міста. Всі ці спогади накрили разом і залишили пекучий біль в грудях. Аж потім я пригадала, що місто, де ми зараз живемо, є містом- побратимом Бердянська. Не знаю, чи пам’ятає Бердянськ, що в нього є такі зв’язки з Францією», – написала Світлана. Біженка сподівається, що Бердянськ, як і решту окупованих міст, звільнять і вона зможе туди приїхати. «Я так мрію, щоб уся Запорізька область цілком, Херсонщина, Луганщина, Донбасс та Крим були назавжди звільнені від окупаційної наволочи. Щоб можна було приїхати в Бердянськ і сфотографувати вулицю з французькою назвою. Напевно, вона там є Або буде», – зазначила українка.

#кіно #рекомендація «"Reve ta stohne" on tour» (2024) реж. Надія Парфан Жанр: музичний Хронометраж: 30 хв. 💭 Про що фільм: Як далеко можна зайти на шляху до мрії? Женя і Макс перестали ходити в офіс і серйозно взялись за музику. Їхній гурт має назву «Reve ta stohne». Хлопці займаються горловим співом і мріють стати справжніми рок-зірками. Та для початку їм знадобляться музичний кліп і студійний альбом. А головним чином – гроші, якими треба за це заплатити. У пошуках заробітку «Reve ta stohne» їдуть на Захід. Дивитися - тут: https://takflix.com/uk/films/reve-ta-stohne-tour