#історія #події
Непрохані гості на краю світу: Як починалася Австралія 🇦🇺
26 січня 1788 року одинадцять британських кораблів, відомих як «Перший флот», кинули якорі в бухті Сідней-Коув. На борту не було аристократів, що шукали пригод, чи купців із золотом. Натомість палуби були забиті сотнями в’язнів, яким британське правосуддя замінило шибеницю на заслання у невідомість. ⛓️

Каторжники, що стали батьками нації

Капітан Артур Філіп, піднявши британський прапор, офіційно заснував поселення Сідней. Це була ризикована авантюра: люди, висаджені на берег, поняття не мали, як обробляти цю випалену сонцем землю, де навіть пори року працювали «навпаки». Перші роки були справжньою боротьбою за виживання, де раціон вимірювався грамами, а дисципліна — ударами батога. 🥖

Проте саме ці каторжники, злодії та бунтарі, згодом побудували одну з найбагатших демократій світу. Це іронічне перетворення злочинців на законослухняних громадян досі залишається частиною національного міфу Австралії.

Свято для одних, трагедія для інших

Хоча для багатьох австралійців цей день є приводом для гордості та барбекю, для корінних народів — аборигенів та мешканців островів Торресової протоки — 26 січня є «Днем вторгнення». Поява флоту Філіпа стала початком кінця їхнього традиційного способу життя, принісши із собою хвороби, втрату земель та десятиліття дискримінації. 🏹

Сучасний погляд

Сьогодні Австралія намагається балансувати між святкуванням своїх досягнень та визнанням темних сторінок колонізації. 26 січня — це не просто дата в календарі, а день великої дискусії про те, як примирити минуле з майбутнім. І хоча капітан Філіп навряд чи міг уявити на місці свого наметового табору сучасний Сідней з його оперою, його висадка назавжди змінила мапу світу. 🌏

З двох неблагополучних сімей на Волині вилучили восьмеро дітей. Як встановили правоохоронці, холод, нестача їжі та одягу, відсутність елементарних умов для сну та відпочинку, бруд в оселі, постійне пияцтво дорослих були повсякденною реальністю у цих сім'ях. Правоохоронці розпочали кримінальне провадження щодо злісного невиконання батьками обов'язків по догляду за дітьми.

#історія #постаті
​Софія Ковалевська: Принцеса науки, що переграла систему через фіктивний шлюб 🔢✨
​Історія Софії Ковалевської — це не про нудні цифри в зошиті, а про справжній інтелектуальний бунт. Народилася вона 15 січня 1850 року в часи, коли жінці в університет було зась, а її головним досягненням вважалося вдале заміжжя та вміння розливати чай. Але Софія мала інший план: вона хотіла розгадати таємниці Всесвіту за допомогою математики. 🪐

​Її шлях до визнання нагадує сценарій пригодницького фільму:
​Шпалери з математикою: Маленька Соня почала вивчати диференціальне числення ще в дитинстві... по стінах своєї кімнати. Батькам не вистачило шпалер, і вони обклеїли стіни дитячої лекціями професора Остроградського. Поки інші дівчатка гралися ляльками, Софія годинами розглядала формули, які вкарбувалися в її пам'ять на все життя. 📐📜

​Фіктивний шлюб заради свободи: В Російській імперії жінки не могли виїхати за кордон без дозволу батька або чоловіка. Щоб отримати право навчатися в Європі, Софія пішла на відчайдушний крок — уклала фіктивний шлюб з молодим вченим Володимиром Ковалевським. Це був її «квиток» у Гейдельберг та Берлін. 🚂💍

​Слухачка «за дверима»: Навіть у прогресивній Європі її не хотіли пускати на лекції. Знаменитий математик Карл Веєрштрасс спочатку дав їй неймовірно складні задачі, щоб вона відчепилася. Коли наступного дня Софія принесла ідеальні розв’язки, він зрозумів: перед ним геній. Він став її наставником, займаючись із нею приватно.
​Тріумф «Обертання твердого тіла»: Ковалевська розв'язала задачу про обертання важкого несиметричного твердого тіла, над якою до неї «ламали зуби» найкращі математики світу. За це вона отримала премію Бордена Паризької академії наук. 🏆🌀

​Софія Ковалевська стала першою у світі жінкою-професором математики, отримавши кафедру в Стокгольмському університеті. Вона довела, що розум не має статі, а математика — це поезія, де замість слів — формули.
«Математик повинен бути поетом у душі», — казала вона, і сама була саме такою: писала повісті, вірші та найскладніші обчислення з однаковою пристрастю. 🖋️🔢
​Вона прожила коротке, але яскраве життя, пробивши «скляну стелю» для тисяч жінок-вчених, які прийшли після неї.

Дякую за всю любов і турботу, яку ви виявили до моїх братів. Я навіть не усвідомлювала, які вони особливі. Я просто гулятиму з ними та жартуватиму з ними, навіть не знаючи, що Бог оберігав мене в присутності великих людей. 100% мені важко, але я знаю, що їхнім батькам ще важче ❤️ У мене сильний розум, і я вірю, що Бог знає їхні серця. Нехай Бог помилує моїх братів 🙏🏾

Британський боксер Ентоні Джошуа в соцмережах вшанував пам’ять своїх друзів, що загинули в автокатастрофі.

Про завершення кар’єри – ні слова. І в таких випадках треба покладатися саме на офіційну реакцію бійця. Якщо її немає – значить, про завершення кар’єри він не оголошує.
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport 🇺🇦🇺🇦🇺🇦
#World_box #Бокс_boxing #boxing #boxers #Український_бокс #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovarysport #Brovary_boxing @Brovarysport

Ну ось, вже прочитала книгу "2000'000 кілометрів до мрії" Костянтина Симоненка. Деталі не буду вдаватися, але скажу тільки одне, книга дуже сподобалася. Я нібито теж там побувала і дуже добре уявила, як і чим живе кожен народ в різних країнах світу. Це було неймовірно.

Я не уявляю собі наших українських 6-річних дітей, які правлять великим конем на возі і везуть цеглини на будівництво, до якого відправив батько малого. Мені аж шкода стало за тих африканських дітей, які так рано дорослішають, і змушені допомагати батькам заробляти кошти на життя. У них взагалі немає дитинства. І це дуже сумно. Це наводить паралельно з тим, як російсько-українська війна змушує швидше подорослішати наших дітей.

А уявіть собі північну корею, ірак за правління кадафі, поки його режим не скинули, без світової павутини, без новин всього світу, а тільки місцевих новин, і пропаганди, що за кордоном все погано, а тут велике щастя. Та жителі інших сіл і міст в кореї без довідки навіть не мають право приїхати до іншого міста чи села, не кажучи вже про столицю. Столиця там тільки для багатіїв. Так само живуть і в туркменістані і туркмени. Там теж майже так само живуть, як в кореї. Як я прочитала, як вони там зараз живуть, то я цілком згодна з думкою пана Костянтина Симоненка, що навіть при радянському союзу такого не було, щоби нічого не знати, як живуть люди за межами країни і не читали світову літературу, і багато всього іншого. Я щаслива, що взагалі живу в такий прекрасній країні, як Україна! Дай Боже, щоби скоріше закінчилася війна, щоби ми показали всьому світові, як це жити вільно і насолоджуватися незалежністю і свободою в нашій державі!🇺🇦✌️ І так буде завжди.💙💛🙏🕊

Щодо інших країн, то вони навіть не уявляють, які вони щасливі живучи в своїй країні. У них є що повчитися і цінувати те, що ми маємо.

І далі вже буду читати "Вкрадена весна".

Війна може увірватися до нової область: на Чернігівщині почали вивозити людей
2 січня 2026, 20:38 Лиля Воробьева
Глава Чернігівської ОВА В’ячеслав Чаус зазначав, що евакуацію мають завершити за 30 днів

З прикордонних населених пунктів Чернігівської області, для яких наприкінці 2025 року запровадили обов’язкову евакуацію, розпочали вивезення мешканців.

евакуації на Чернігівщині вже розпочався: мешканців трьох прикордонних сіл із затвердженого переліку вже почали вивозити. Йдеться про невеликі населені пункти, які розташовані найближче до державного кордону.
Переважна частина людей, які залишалися у прикордонних районах, — це літні мешканці, прив’язані до власних домівок, городів і господарств.

Війна може увірватися до нової область: на Чернігівщині почали вивозити людей
Евакуйовані можуть самостійно обирати місце проживання, однак у межах області влада гарантує житло, соціальну підтримку та можливість влаштувати дітей до дитячих садків.

За потреби людям пропонують модульні будинки, гуртожитки або приватні оселі з наявної бази даних, а окремі громади навіть викуповують житло для переселенців.

Голова Чернігівської ОВА В’ячеслав Чаус раніше наголошував, що розселення є обов’язковим, а місця для тимчасового проживання забезпечені. Евакуація включає інформування населення, розробку маршрутів та надання транспорту, а до її реалізації залучають прикордонників і Сили оборони, оскільки йдеться про території безпосередньо поблизу кордону.

Чаус зазначав, що завершити евакуаційні заходи планують упродовж 30 днів.

"Небезпечна ситуація залишається й в інших селах прикордоння. Тож закликаємо жителів прикордонних населених пунктів подбати про власне життя і своїх рідних та евакуюватися у більш безпечні місця", - йдеться у зверненні Новгород-Сіверської районної військової адміністрації.
Нагадаємо, що "Коментарі" писали про те, що з 22 сіл Синельниківщини, що у Межівській і Покровській громадах, продовжується примусова евакуація. До безпечніших локацій мають виїхати діти з батьками чи опікунами. Загалом до 9 грудня – 249 хлопців та дівчат, які досі мешкають на прифронтових територіях. Про це повідомляє т.в.о. начальника ДніпрОВА Владислав Гайваненко.

"Допомагаємо родинам з переїздом. Працюють транзитні центри, де переселенців приймають у перші дні. До роботи залучені національні громадські організації та міжнародні партнери. Там можна оформити виплати, отримати гуманітарку, юридичну та психологічну підтримку. А ще – інформацію, де є можливість розміститися далі", – наголосив очільник області.

❗️ Оголошено примусову евакуацію понад 3 тис. дітей з батьками з Дніпропетровської та Запорізької областей, — віцепрем’єр-міністр Кулеба

Мають евакуювати людей з 44 прифронтових населених пунктів.
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни

🎬
Коли 740 дітей помирали в морі, а всі держави світу казали «ні»,
одна людина, яка мала всі причини мовчати, сказала «так».

Був 1942 рік.

Корабель дрейфував в Аравійському морі, мов плавуча труна.
На борту — 740 польських дітей.
Сироти.
Ті, хто вижив у радянських трудових таборах, де їхні батьки померли від холоду й голоду.

Вони пройшли через Іран — і натрапили на щось страшніше за неволю:
ніхто не хотів їх прийняти.

Британська імперія — найпотужніша сила того часу —
відмовила їм у всіх портах Індійського узбережжя.

«Не наша проблема. Пливіть далі».

У дітей закінчувалася їжа.
Ліки.
Час.

Дванадцятирічна Марія тримала за руку шестирічного брата.
Перед смертю мати попросила її лише про одне — захистити його.
Але як захистити, коли весь світ відвернувся?

І тоді звістка дійшла до невеликого палацу в Гуджараті.

Махараджа Джам Саґіб Дігвіджайсінгхі був дрібним правителем за мірками імперії.
Британці контролювали його порти, економіку, армію.
У нього було все, щоб промовчати й підкоритися.

Але коли йому розповіли про 740 дітей, які гинуть, поки дипломати обговорюють папери,
щось у ньому зламалося.

— «Скільки дітей?»
— «740, Ваша Високосте. Але британці заборонили їм вхід до Індії».

Махараджа стиснув щелепи.

— «Британці контролюють мої порти.
Але вони не контролюють мою совість.
Ці діти зійдуть на берег у Наванагара.
Готуйте їм прийом».

— «Але, Ваша Високосте, якщо ви кинете виклик британцям…»
— «Значить, я кину виклик».

Він передав кораблю повідомлення:
«Ви тут бажані».

Коли британська влада почала протестувати, цей невисокий чоловік з маленького князівства відповів:

«Якщо сильні відмовляються рятувати дітей,
тоді я — слабкий — зроблю те, на що ви не здатні».

У серпні 1942 року корабель зайшов у порт Наванагар.

Діти сходили на берег, мов примари — виснажені, хворі, з порожніми очима.
Вони вже нічого не чекали.
І не вірили.

Махараджа чекав їх на причалі.
У простому білому вбранні він став на коліна перед ними й сказав через перекладачів:

— «Ви більше не сироти.
Ви — мої діти.
Я ваш Бапу — ваш батько».

Марія відчула, як тремтить рука брата.
Невже після стількох зачинених дверей це правда?

А далі сталося ще важливіше.

Махараджа не побудував табір біженців.
Він побудував дім.

У Балячаді з’явилася маленька Польща в Індії:
польські вчителі,
польська кухня,
польські пісні в індійських садах,
різдвяні ялинки під тропічними зорями.

«Ваш біль намагався стерти вас, — сказав він. —
Але ваша мова, культура, традиції — святі.
Збережіть їх тут».

Діти, яким казали, що вони нікому не потрібні,
нарешті відчули дім.

Томек знову почав сміятися.
Аня заговорила.
Марія дивилася, як брат бігає за павичами,
і згадувала, що таке спокій.

Махараджа приходив часто.
Запам’ятовував імена.
Святкував дні народження.
Обіймав, коли вони плакали за батьками, які не повернуться.
Викликав лікарів.
Платив із власної кишені, щоб дати їм те,
у чому імперії відмовили:

гідність, дитинство, майбутнє.

Чотири роки, поки світ палав,
740 дітей жили як одна родина в серці індійського князя.

Вони вчилися.
Одужували.
Починали мріяти.
Знову ставали цілісними.

Після війни їм довелося роз’їхатися.
Вони стали лікарями, вчителями, інженерами, дипломатами, батьками.
І ніколи не забули.

У Варшаві з’явилася Площа Доброго Махараджі.
Школи носять його ім’я.
Та найважливіший пам’ятник — не з каменю.

Це ті самі діти.

Сьогодні, у віці 80–90 років, вони все ще зустрічаються
і розповідають онукам історію про індійського правителя,
який побачив за політикою просту істину:

740 дітям був потрібен батько.
І він ним став.

У 1942 році, коли всі великі держави сказали
«це не наша відповідальність»,
одна людина сказала:

«Тепер це мої діти».

І врятувала 740 життів.

Не імперії.
Не армії.
А відкрите серце, яке відмовилося рахувати співчуття як політичний ризик.

Це не просто історія.
Це нагадування:
коли сильні зачиняють двері,
іноді достатньо одного серця, щоб змінити світ….
Post Kenguru.ua

Під час повітряної тривоги в Гайсинській районній лікарні було зачинене укриття Діти разом із батьками не могли потрапити до безпечного місця. Коли укриття нарешті відкрили, виявилося, що воно перебуває не в найкращому стані — особливо для хворих дітей. Вибухи були настільки гучними, що діти починали плакати.