#історія #постаті Джексон Поллок: Людина, яка перетворила хаос на мистецтво вартістю у мільйони. 28 січня 1912 року народився Джексон Поллок — бунтівник від живопису, який вирішив, що пензлі та мольберти — це занадто нудно для справжньої експресії. Він став обличчям американського абстрактного експресіонізму, змусивши критиків чубитися, а глядачів — годинами вдивлятися у переплетення кольорових ліній. 🎨🌀 Метод «крапання»: Живопис дії Поллок не просто малював — він здійснював ритуал. Він розстеляв величезні полотна прямо на підлозі своєї студії в сараї та буквально танцював навколо них, розбризкуючи фарбу безпосередньо з банок або за допомогою палиць та мастихін. Цю техніку назвали «drip painting» (живопис крапанням). Для нього було важливо не зобразити щось конкретне, а зафіксувати сам момент руху, енергію та емоцію. 🖌️💥 «Джек-розбризкувач» проти академізму Консервативна публіка таблоїдів охрестила його «Jack the Dripper» (натякаючи на Джека-Різника). Багато хто казав: «Та моя дитина намалює так само!». Але Поллок лише посміювався. Його роботи, попри позірну хаотичність, мали внутрішню структуру та ритм, який вчені пізніше порівнювали з фракталами — складними математичними формами, що зустрічаються в природі. 🧠🧬 Трагедія і тріумф Життя Поллока було таким же неспокійним, як і його картини. Боротьба з алкоголізмом, депресія та вічний пошук себе врешті призвели до трагічного фіналу — у 1956 році він загинув у автокатастрофі. Проте його вплив на мистецтво виявився колосальним. Сьогодні його полотна, як-от «Номер 5», продаються на аукціонах за сотні мільйонів доларів, а його стиль став символом абсолютної свободи творчості. 🏎️🥀 Чому це важливо? Поллок довів, що мистецтво може бути не лише вікном у світ, а й дзеркалом підсвідомості. Він звільнив художників від обов'язку «копіювати реальність», дозволивши фарбі просто бути фарбою, а емоції — головним сюжетом. Його роботи — це застиглий вибух, який і через 100 років змушує нас відчувати трепет перед некерованою силою людської уяви. 🖼️✨

"Вечір" (2021). Художник Юрій Нагулко.🎨

Автопортрети українських художників...💙💛 Володимир Сидорук. "Автопортрет", 1947 рік (на той момент художник жив і працював у Станіславі, нинішньому Івано-Франківську)💯🎨Творчість цього непересічного митця і зараз має численний загін палких шанувальників...🎨 Володимир Федорович СИДОРУК (3 січня 1925, Ржищів, Київська обл. - 16 січня 1997, Ірпінь, Київська обл.) - український живописець, пейзажист, жанрист. Заслужений художник України (1980). 🎨 Народився в селянській родині. Від 1939 по 1941 рік навчався в Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка в Києві. Його вчителями були Іван Хворостецький (учень Ф.Кричевського) і Георгій Киянченко. Вплив цих майстрів, високий рівень викладання дозволили Володимиру, навіть не отримавши вищої мистецької освіти, стати видатним живописцем.🎨🎨

#історія #речі 🎨 Мольберт: Скелет, на якому народжуються світи. Якщо ви думали, що мольберт — це лише три палиці та оптимізм художника, то ви недооцінюєте цей інженерний шедевр. Мольберт — це мовчазний атлант, який тримає на своїх плечах весь тягар світового мистецтва, від ренесансних мадонн до незрозумілих плям сучасного абстракціонізму. До того, як людство винайшло цю зручну підставку, художники поводилися як середньовічні мученики: вони малювали або на стінах (фрески), або на горизонтальних столах, зігнувшись у три погибелі. Мольберт став першим кроком до свободи хребта. Саме слово походить від німецького Malbrett, що буквально означає «дошка для малювання». Фактично, це був перший «десктоп» в історії, тільки замість пікселів на ньому сохла олія. 🖼 Еволюція вертикалі Стаціонарні «мольберти-студії» в майстернях старих майстрів були схожі на важкі меблі для катувань — дубові, масивні, здатні витримати полотно розміром з невелике вітрило. Але справжня культурна революція сталася, коли з’явився «лірний» мольберт (схожий на музичний інструмент) та його молодший брат — польовий складаний триніжок. Саме він вигнав художників з пишних студій на свіже повітря, дозволивши імпресіоністам малювати сонце, поки воно не втекло за горизонт. Без легкого мольберта Моне просто не встиг би за своїми лататтями. 🧐 Міф про «святу простоту» Існує упередження, що справжньому таланту інструмент не потрібен — мовляв, малюй хоч на коліні. Проте історія каже інше: мольберт змінив кут зору. Вертикальне розташування полотна дозволило оку художника бачити світ без перспективних спотворень, які виникають, коли дивишся на папір зверху вниз. Це була технологія HD свого часу. Сьогодні мольберт у квартирі часто виконує роль дорогого вішака для одягу або підставки під телевізор у хіпстерському інтер'єрі. Але він терпляче чекає. Адже знає: він — єдиний об'єкт, який може перетворити звичайну кімнату на портал у паралельну реальність, де трава завжди синіша, а обличчя складаються з трикутників. 👨‍🎨 Порада від «Історії речей»: іноді, щоб змінити своє життя, достатньо просто змінити кут нахилу, під яким ви на нього дивитеся. Мольберт підтвердить.

💔 Пішла з життя відома київська художниця Галина Григор’єва На 93-му році життя померла видатна українська художниця, живописець і графік Галина Сергіївна Григор’єва (1933–2026). Про смерть мисткині повідомили в Національній спілці художників України. Галина Григор’єва народилася 27 квітня 1933 року в Києві, навчалася в Київському художньому інституті, який закінчила у 1959 році. Вона послідовно розвивала власний авторський стиль, уникаючи ідеологічного тиску, й стала однією з яскравих постатей українського мистецтва другої половини ХХ — початку ХХІ століття. Мисткиня вважала, що «мистецтво завжди сучасне, бо народжується з часу, у якому ми живемо, та водночас несе в собі пам’ять минулих епох і передчуття прийдешнього». Її «тихий живопис» вирізнявся стриманим колоритом і філософською глибиною. Серед відомих робіт — «Купальниці», «Кує зозуля», варіації на тему Ніколя Пуссена. Твори Галини Григор’євої експонувалися в Україні та за кордоном і зберігаються в музеях і приватних колекціях у різних країнах. Вона також залишила значний педагогічний спадок і плеяду учнів. 🕊️Прощання з художницею відбудеться 22 січня о 12:00 у крематорії на Байковому цвинтарі. 🕯️Світла пам’ять…. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine #Ukrainian_news #Українські_новини #Україна_понад_усе

#історія #факт Сповідь за крок до гільйотини: остання записка Шарлотти Корде. 🕯️ Велич у фанатизмі 17 липня 1793 року небо над Парижем затягнуло важкими хмарами, ніби сама природа готувалася до кривавого спектаклю. У камері в’язниці Консьєржері молода жінка з Нормандії, чиє ім’я за кілька днів до того ніхто не знав, дописувала листа. Шарлотта Корде, вбивця «Друга народу» Жана-Поля Марата, готувалася до зустрічі з «національною бритвою». Мало хто знає, що Шарлотта не була простою фанатичкою. Вона була правнучкою великого драматурга П’єра Корнеля. У її жилах текла кров тих, хто оспівував честь і обов’язок, і своє вбивство вона сприймала як античну трагедію. Вона вірила, що, встромивши ніж у груди Марата, який гнив у своїй лікувальній ванні, вона вбиває не людину, а сам терор. 🖋️ Забута деталь ешафоту Приватна історія Шарлотти — це історія вражаючого спокою. Коли до неї прийшов художник Жан-Жак Оер, щоб написати її портрет перед стратою, вона не лише погодилася, а й почала давати поради щодо композиції, аби її образ зберігся для нащадків гідним. Але найінтимніший момент стався вже на самому ешафоті. Кат Сансон, готуючи дівчину до страти, хотів закрити їй очі, але вона відмовилася. Коли ніж впав і помічник ката підняв відрубану голову за волосся і вдарив її по щоці, очевидці заприсяглися: обличчя Шарлотти спалахнуло гнівом, а на щоках з’явився виразний рум’янець. Ця фізіологічна загадка того часу породила безліч суперечок про те, чи живе свідомість у голові після відокремлення від тіла. 🩸 Ціна омани Шарлотта Корде вбила одного тирана, сподіваючись зупинити ріки крові, але замість цього спровокувала ще лютіші репресії. Вона стала жертвою власної ідеалізованої уяви про справедливість. Її приватна драма полягала в тому, що вона померла з посмішкою на вустах, переконана, що врятувала Францію, тоді як насправді вона лише підкинула дров у багаття великого терору. ⚖️

1937 рік: «Українці починають уникати української мови і навіть віддають своїх дітей до російської школи… В установах скрізь фігурує мова російська, бо начальство українською не розуміє й не бажає розуміти. Селян, які потрапляють до армії, перенавчають по-російськи. На людей, що розмовляють українською мовою, зизом дивляться, звуть їх петлюрівцями й націоналістами, дають приписи спецчастині поцікавитися такими типами». Одна українка-вчителька на питання, чому вона віддала дочку до російської школи, відповіла: «Взагалі Україна й українська мова - це зараз дуже проблематично. Ви ж бачите, як починаються гоніння на українців. А я не хочу калічити дитину. Досить уже, що на нас усі тикають пальцями» …До чого тепер доходить страх виявити свою українську національність, просто до смішного. Лікар Кудрицька (родичка лікаря Кудрицького по процесу СВУ) розповідає, що в них у сімʼї спалили майже всі українські книжки, заборонили дітям розмовляти українською мовою, а багато хто із знайомих хочуть перевести дітей до російської школи, щоб хоч якось життя зберегти» (З оперативної інформації НКВС УРСР про українську інтелігенцію, підслухані і записані розмови. Балакали Пікуль, Бойко Ніна, Терниченко, Дробот, Лисенко Остап, Матушевські та інші) Згодом нащадки цих заляканих людей скажуть: «А у нас дома всєгда на русском говорілі, мнє так прівичнєй». Взагалі я випадково натрапила на книгу Василя Даниленка «Ізидора, рідна сестра Лесі Українки: від сталінських таблоів до еміграції». Вона складається з біографії Ізидори Косач-Борисової, її власних мемуарів та оперативної інформації НКВС. У спогадах Ізидора розповідає про свій арешт і задушливу атмосферу, яка йому передувала: постійне відчуття загрози увʼязнення, яке пригнічує і виснажує. Нервова напруга сягала межі, коли арешти здебільшого проводились по ночах і втомлені люди замість спати, слухали, за ким прийшли на цей раз. «У 1937 р. в Україні було стільки арештів, що авта з НКВД по цілих ночах снували по всіх вулицях і возили арештованих». Хапали усіх підряд, люди зникали масово, міста і села охопила паніка. В архівах НКВС згадується безіменний художник, який сказав на якійсь із зустрічей: «Втомився дивитись, втомився розуміти, втомився думати. Боюся людей, боюся всього, власної тіні боюся. Сиджу вдома, варю манну кашу, і це називається в Союзі творчість. Всі задихаються, бо нема чим дихати». От що відбувається, коли приходить Москва і починає царювати. Ізидора змальовує жихливу картину існування підсоветської людини в першу чергу для іноземців, які відвідуючи радянський союз не розуміють реалій того життя за совєтів, дивуються, що з ними ніхто не хоче говорити. «Чужинці, навіть ті, що вміють бачити не тільки те, що їм там показують, все ж таки не можуть цілком зрозуміти й відчути, як живе й почувається підсоветська людина. Кожен чужинець із будь-якої більшої країни завжди свідомий того, що людські й громадянські права йому особисто застережені його державою, і йому важко зрозуміти почування безправної підсоветської людини, що повсякчас перебуває (роками!) під загрозою всякого насильства. В совєтському «раю» кожен знає, що він безправна істота, там ніхто ніколи не буває певен, що його безвинно не арештують. Навпаки, кожен знає, що його ні за що, ні про що можуть посадити у вʼязницю, катувати, навіть замучити на смерть, а що вже напевне - зруйнувати його родину, переслідувати членів його родини і т. д., і ніхто його не рятуватиме від того. На кожному кроці люди там відчувають приниження їх людської гідності. Бути обʼєктом переслідування, приниження людської гідності у важливих моментах, як і в дрібницях - це там така звичайна річ, як сон чи повітря». Дуже раджу до прочитання, правда, в магазинах її вже не знайти, але є начитана книга на ютюбі. #історіяліхтармайбутнього

#історія #факт Таємниця брудних чобіт. Буонарроті: зворотний бік божественності. ​🕰️ Мистецтво крізь аскезу ​Мікеланджело Буонарроті, якого сучасники називали «Il Divino» (Божественний), залишив по собі спадок, що випромінює титанічну силу та досконалість людської форми. Проте за величчю Давида та небесною блакиттю Сикстинської капели ховалася людина, чий побут був сповнений майже добровільного страждання та дивовижного нехтування земним комфортом. ​Найбільш разючим та маловідомим фактом його біографії була його хвороблива відданість праці, що межувала з фізичним самозреченням. Біограф і його учень Асканіо Кондіві згадував, що майстер міг тижнями не знімати шкіряних чобіт. Він спав у них, працював у них і жив у них, боячись, що перерва на відпочинок розірве зв’язок із творчим потоком. Коли ж нарешті, після тривалих місяців роботи над черговим замовленням, він наважувався роззутися, стара шкіра відходила від ніг разом із верхнім шаром епітелію — настільки тісним був цей союз людини та її обладунків. ​🕯️ Тінь підозрілості ​Такий спосіб життя не був наслідком бідності. Мікеланджело був одним із найбагатших художників свого часу, проте він жив як жебрак. Його раціон часто складався лише з черствого хліба та вина, які він споживав прямо біля підніжжя своїх скульптур. Ця самоізоляція підживлювалася не лише пристрастю до мармуру, а й глибокою меланхолією та підозрілістю. Майстер був переконаний, що кожен, хто намагається наблизитися до нього — чи то слуга, чи то заздрісний колега — прагне його ошукати або отруїти. ​🏛️ Приватна драма генія ​За цією неохайністю та суворістю ховалася вразлива душа, що шукала любові, але боялася її. Його листування з Томмазо деі Кавальєрі свідчить про глибокі інтелектуальні та емоційні терзання, які він не міг висловити інакше, як через камінь або поезію. Чоботи, які він не знімав, були своєрідним коконом, бронею, що захищала митця від світу, який він вважав занадто хаотичним і небезпечним. ​Сьогодні, дивлячись на ідеальні пропорції його творінь, важко уявити, що їхній творець був людиною, яка свідомо відмовилася від елементарної гігієни та тепла людського спілкування. Мікеланджело перетворював свій фізичний дискомфорт на духовну енергію, вважаючи, що тіло — це лише в’язниця для душі. Його брудні чоботи стали німим свідком того, як смертна людина, нехтуючи власною плоттю, витесувала з холодного каменю безсмертя. 📜

#історія #постаті Девід Лінч: майстер дивного, кави та кошмарів у сонячний день ☕🦉 20 січня 1946 року народився Девід Лінч — людина, яка навчила весь світ бачити безодню під ідеально підстриженими газонами американських передмість. Поки інші режисери намагалися пояснити світ, Лінч зробив усе, щоб ми остаточно заплуталися в його ірраціональних лабіринтах, і нам це сподобалося. 🌀🎭 Лінч — це не просто кіно, це стан свідомості. Його шлях почався з похмурого і сюрреалістичного «Голови-гумки», який став культовим серед інтелектуалів, але справжній вибух стався у 90-х із серіалом «Твін Пікс». Питання «Хто вбив Лору Палмер?» перетворилося на колективну одержимість мільйонів. Лінч довів, що масовий глядач готовий дивитися на танцюючих карликів і слухати велетнів, якщо це подано з належним рівнем містичного жаху. 🥧🌲 Його стиль, що отримав назву «лінчіанство», базується на контрастах: неймовірно красива картинка, яка приховує щось огидне або тривожне. Фільми «Синій оксамит» та «Малголленд Драйв» стали еталонами психологічного трилера, де сни мають більше значення, ніж реальність. Лінч ніколи не пояснює свої фільми, вважаючи, що кожен глядач — це детектив, який має знайти власну істину в його сюрреалістичних пазлах. 🔦🎥 Крім кіно, Лінч — це художник, музикант і великий фанат медитації та чорної кави (він навіть випускає власну марку). Його творчість нагадує нам, що світ навколо — це лише тонка плівка, під якою вирують темні й незбагненні сили. У день його народження варто замовити «бісової смачної кави» і ще раз зануритися в атмосферу, де сови — це не те, чим вони здаються. 🦉✨

#історія #культура #музика Симфонія сталі: Як індустріальний шум став музикою протесту. ​Ми звикли думати, що музика — це про гармонію, солодкі мелодії та упорядковані ритми. Але на початку XX століття, коли світ задихався від диму заводів і здригався від гуркоту перших двигунів, з'явилися люди, які зрозуміли: старе мистецтво померло під колесами паровозів. Луїджі Руссоло, італійський футурист, у своєму маніфесті "Мистецтво шумів" проголосив, що звук трамвая чи вибуху є набагато ціннішим, ніж чергова соната Бетховена. ​Технологічний прогрес приніс не лише комфорт, а й нову естетику бруду та сили. Руссоло створив "інтонаруморі" — дивні машини, що генерували скрегіт, гул та шипіння. Це була перша спроба приручити індустріальний хаос. Але справжній соціальний вибух стався пізніше, коли ці ідеї підхопили радикальні художники 70-х років, сформувавши жанр industrial. ​Музика стала соціальною зброєю. Гурт Throbbing Gristle у Британії чи Einstürzende Neubauten у Західному Берліні використовували бетономішалки, відбійні молотки та сталеві листи замість скрипок. Це не було розвагою — це була деконструкція самої ідеї контролю. В епоху Холодної війни, коли світ балансував на межі ядерного знищення, ці артисти дзеркально відбивали агресію середовища. Вони показували, що людина в мегаполісі — це лише придаток до верстата, і єдиний спосіб звільнитися — це перетворити свій біль на шум. ​Цікаво спостерігати, як подібні експерименти сприймалися в закритих суспільствах. Поки в Європі музиканти били молотами по арматурі, в москві та підконтрольній їй росії будь-який відхід від академічного канону вважався ідеологічною диверсією. Імперія панічно боялася звуку, який неможливо було втиснути в рамки маршу чи пісні про партію. Шум — це хаос, а хаос — це втрата контролю, чого кремлівські старці боялися понад усе. ​Індастріал навчив нас, що звук — це не лише естетика, а й фізична присутність. Низькочастотний гул може викликати страх, а металевий скрегіт — пробудити лють. Сьогодні, коли ми слухаємо електронну музику, ми навіть не замислюємося, що в її основі лежать ті самі індустріальні ритми, які колись вважалися безумством. Ми навчилися жити в шумі, приручили його, але він назавжди залишився нагадуванням про те, що техніка — це лише інструмент, а справжня музика народжується там, де людина намагається перекричати залізо. ​Світ змінився: відбійні молотки стали синтезаторами, а протест перемістився у цифрову площину. Проте дух футуристів і радикалів минулого століття живий — він у кожному звуці, що виходить за межі комфортного "красивого" мистецтва.