Дружина Судакова зворушливо привітала його з 24-річчям

🎂 1 вересня півзахиснику «Бенфіки» та збірної України Георгію Судакову виповнилося 24 роки.

❤️ Його дружина Єлизавета Судакова опублікувала в Instagram серію сімейних фото зі святкування. Кімнату прикрасили десятками повітряних кульок і величезними цифрами «24», а для футболіста підготували торт із фотографіями.

💬 «Я так пишаюся тим, яким чоловіком ти став і яким чудовим батьком є для наших дітей. Ми любимо тебе більше, ніж можна висловити словами. Я і діти – завжди твої найбільші фанати», – написала Єлизавета.

🥰 У коментарях Судакова активно вітали з днем народження, залишаючи сердечка та побажання щастя й успіхів.
#Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football @читачі @всіх @топові прихильники
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

У КОЖНОГО СВІЙ ТЕРАРІУМ

Світло лягає згори точним потоком, надаючи фізичної щільності повітрю, в якому зависають дрібні пилинки. Дерев’яні панелі, металева фурнітура та широка площина скла утворюють ідеальну геометрію форми. Усе це дуже поетично. Але якщо на мить скинути екзистенційний серпанок, виникає цілком закономірне запитання: що тут, власне, відбувається?

Перед вікном стоїть дитина. Куртка з потертого деніму, темна шапка, піксельний джойстик на спині, контур черепа на рукаві. Це впізнавані знаки людського світу, речі, якими діти вчаться позначати себе, але разом вони скидаються на артефакти ретро-геймінгу, ніби час завис на екрані «Game Over». Лише обличчя закрите гладкою білою маскою.

У склі виникає її відображення. Поруч із ним застиг богомол.

Саме тут починається справжній неспокій. Ми звикли шукати в таких зображеннях загрозу, бо вона допомагає швидко впорядкувати реальність. Якщо перед нами чудовисько — досить зрозуміти, чого воно хоче. Якщо це травмована дитина — можна підібрати психологічний ключ. Але це зображення такої зручності не пропонує. Дитина просто вдивляється. Богомол так само спостерігає. Між ними — скло. І цього достатньо.

Маска зберігає людські пропорції, але забирає все, що дозволяє впізнати життя: рух очей, напругу м’язів, цікавість. Вона стає обличчям, яке не належить нікому. Це класичний прийом поп-сюрреалізму: Рене Магрітт ховав обличчя своїх героїв за яблуками чи тканиною, натякаючи, що кожна видима річ приховує під собою іншу таємницю. Але тут маска працює інакше: вона запускає тонкий механізм моторошної долини — надто схожа на людське обличчя, щоб бути просто предметом, і надто порожня, щоб бути живою.

Хоч як парадоксально, на дитині це виглядає природно. Адже дорослий вже звик до власного образу, а дитина лише вчиться розуміти, якою її бачать інші. Вона приміряє інтонації, жести, чужі характери. Маска — передчасно створене обличчя. Дитина ще росте, але вже існує форма того, ким вона має здаватися.

Ми рідко помічаємо, як рано починаємо бачити себе збоку. Спершу в дзеркалі, потім на фотографіях, згодом — у чужій реакції. З’являється внутрішній спостерігач. Ми існуємо одночасно всередині себе і в уявленні про те, якими нас бачать інші. З цього починається химерний процес: ми будуємо образ себе, а потім роками намагаємося відповідати йому. Іноді він вдалий, іноді затісний, а часом ми забуваємо, що самі його створили.

Піксельний джойстик, контур черепа — такі дрібниці з часом стають археологією особистості: вони зберігають структуру минулого — як було влаштовано твій день, у що ти вірив, ким уявляв себе. Стара гра повертає не процес, а кімнату, де ти грав. Куртка повертає відчуття себе, яким ти тоді був. Ми носимо минуле на собі довше, ніж нам здається.

Але дитина біля вікна цього ще не знає. Вона стоїть перед прозорою поверхнею, за якою — істота, яка не належить до її системи символів.

Богомол.

Він неправдоподібно величезний, але спокійний. У його позі немає театральної агресії. Він не нагадує класичного потойбічного демона чи слизового монстра в стилі Ганса Гігера — радше це земна хижа комаха, якій просто забули прописати правильний масштаб. Зі складною геометрією фасеткових очей він скидається на прискіпливого куратора виставки, що підійшов перевірити свій улюблений експонат.

Важко визначити, хто тут спостерігач. Для богомола дитина — рухомий об’єкт за прозорою поверхнею. У цій байдужості є щось неприємно протверезне.

Ми теж існуємо всередині чужих сприйняттів. Хтось бачить у нас людину, якою ми вже давно не є. Хтось пам’ятає нашу молодість. Для когось ми пов’язані з одним словом чи випадковою зустріччю. Кожна людина живе в безлічі чужих версій, і жодна не збігається з тим, ким вона є всередині.

Скло — метафора сприйняття: воно дозволяє бачити, але зберігає дистанцію. Свідомість ніколи не відкриває нас самих безпосередньо. Потрібні дзеркала, чужі слова, спогади, щоб проявити власні контури. Іноді достатньо випадкового погляду. Іноді — півжиття.

Людина може так звикнути до свого образу, що перестає питати, що під ним. Можливо, тому дитина й дивиться у вікно: вона бачить обличчя, яке мало б бути її власним, але здається чужим.

А по той бік вікна, у тихій глибині, височіє богомол. Він нічого не пояснює. Його присутність просто є. Життя не зобов’язане відповідати на наші запитання. Ми самі створюємо символи й закономірності, а потім дивуємося, чому світ не дає тлумачення. Не все значне має єдине значення. Не все загадкове є посланням. Не все страшне потребує пояснення. Іноді достатньо просто дивитися.

Людина роками обростає звичками, страхами, уявленнями про себе. Ця конструкція стає єдиною реальною умовою життя. Це і є тераріум: простір обмежений, світло падає під вивіреним кутом, а мешканець не сприймає межі як обмеження — для нього це і є всесвіт.

І лише іноді перед людиною виникає скло.

Дитина в масці стоїть перед ним. Богомол вдивляється з глибини. Світло відбивається на поверхні, і кілька секунд неможливо зрозуміти, де закінчується кімната і починається відображення. Де справжнє обличчя, а де його образ, хто дивиться першим і хто став об’єктом цього погляду. Можливо, саме в такі миті людина вперше помічає власний тераріум. Не для того, щоб негайно розбити скло. А просто щоб зрозуміти, що він існує.

— Voss Ekobi

У футболіста збірної України очікується поповнення в родині

🤰 Вікторія Миколенко, дружина захисника «Евертона» та збірної України Віталія Миколенка, поділилася новими фотографіями в Instagram.

📷 Дівчина опублікувала ніжну фотосесію, на кадрах якої позувала з помітно округлим вагітним животиком.

💬 Публікація привернула увагу підписників, які залишили безліч компліментів майбутній мамі.

👨‍👩‍👧‍👶 У родині Віталія та Вікторії очікується поповнення. Для подружжя це буде друга дитина – пара вже виховує доньку Поліну.
#Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football @читачі @всіх @топові прихильники
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#фотографія
Вечірнє небо

«Зачем ви сравниваете нашего советского льотчика “Маестро” з етим Бандерою Миколайчуком»

☝️Минулий раз, коли ми виклали це фото, то на нас одразу накинулося кілька коментаторів зі цими словами.

Але, мабуть, це писали люди, які далекі від біографії цих двох геніїв українського кіно, бо насправді вони були дуже близькими друзями, і їхні долі поламав Радянський Союз.

🔹СРСР бачив в Іванові Миколайчукові та його відверто національному, автентичному мистецтві загрозу для радянського ладу, через що актора та режисера фактично позбавили можливості повноцінно працювати на піку своєї форми.

🔹Леонід Биков пережив іншу трагедію. Радянська система взялася за його сина Олеся після конфлікту в армії. На нього чинили психологічний тиск, вигадували психіатричні діагнози, фабрикували документи. Для Бикова це стало страшним ударом. Він переніс кілька інфарктів, залишив кіностудію, але до останнього боровся за свою дитину. Сам же актор пішов із життя на 50-му році за обставин, які й досі викликають багато запитань.

Якщо вже говорити мовою тих, хто любить розкидатися ярликами, то радянська влада ставилася до обох майже однаково. Тож значно справедливіше було б сказати, що перед нами не «радянський льотчик і Бандера», а двоє «Бандер» для СРСР. Один — Іван Миколайчук із Західної України, другий — Леонід Биков із Донеччини. Два друзі, які народилися в різних куточках країни, але понад усе любили Україну.

📸Цей кадр прикріплений до допису був зроблений у 1978 році. Познайомилися вони під час роботи над фільмом «Розвідники», і звичайне професійне знайомство швидко переросло у міцну дружбу. Хоча Биков був старший на тринадцять років, це не стало жодною перепоною — між ними виникла довіра, яка з роками лише зміцніла.

Найкраще про цю дружбу говорить навіть не спільна фотографія, а лист-заповіт Леоніда Бикова. За три роки до своєї загибелі він довірив його лише двом людям — Іванові Миколайчуку та режисерові Миколі Мащенку. У ньому просив не про пам’ятники чи урочистості, а лише про людську простоту й відсутність пафосу після його смерті.

Ще хлопчиком Биков мріяв стати льотчиком. Він навіть вступив до авіаційного училища, однак його розформували. Нездійснену мрію він переніс на екран, створивши образ «Маестро» у стрічці «В бій ідуть одні старі». Цей фільм став легендою, а його переглянули понад 44 мільйони глядачів.

Іван Миколайчук також увійшов до історії як один із найвидатніших українських акторів і режисерів. Після «Тіней забутих предків» його ім’я стало відомим далеко за межами України, а самого митця почали називати одним із найяскравіших представників світового кіномистецтва.

Вони прожили різне життя, але залишили однаковий слід. Радянська влада намагалася обмежити їхню творчість, змусити мовчати або зламати. Не вдалося. Минули десятиліття, Радянського Союзу вже давно не існує, а імена Івана Миколайчука та Леоніда Бикова продовжують жити. Саме так і виглядає справжня перемога пам’яті над імперією.

Сьогодні ми згадуємо цю історію не випадково. Саме цього дня, 39 років тому, перестало битися серце Івана Миколайчука — людини, чий талант і любов до України залишили глибокий слід в історії. І саме сьогодні особливо важливо говорити про нього чесно, відкриваючи маловідомі сторінки його життя та руйнуючи міфи, які роками нав’язували навколо його імені.

«Зачем ви сравниваете нашего советского льотчика “Маестро” з етим Бандерою Миколайчуком»

☝️Минулий раз, коли ми виклали це фото, то на нас одразу накинулося кілька коментаторів зі цими словами.

Але, мабуть, це писали люди, які далекі від біографії цих двох геніїв українського кіно, бо насправді вони були дуже близькими друзями, і їхні долі поламав Радянський Союз.

🔹СРСР бачив в Іванові Миколайчукові та його відверто національному, автентичному мистецтві загрозу для радянського ладу, через що актора та режисера фактично позбавили можливості повноцінно працювати на піку своєї форми.

🔹Леонід Биков пережив іншу трагедію. Радянська система взялася за його сина Олеся після конфлікту в армії. На нього чинили психологічний тиск, вигадували психіатричні діагнози, фабрикували документи. Для Бикова це стало страшним ударом. Він переніс кілька інфарктів, залишив кіностудію, але до останнього боровся за свою дитину. Сам же актор пішов із життя на 50-му році за обставин, які й досі викликають багато запитань.

Якщо вже говорити мовою тих, хто любить розкидатися ярликами, то радянська влада ставилася до обох майже однаково. Тож значно справедливіше було б сказати, що перед нами не «радянський льотчик і Бандера», а двоє «Бандер» для СРСР. Один — Іван Миколайчук із Західної України, другий — Леонід Биков із Донеччини. Два друзі, які народилися в різних куточках країни, але понад усе любили Україну.

📸Цей кадр прикріплений до допису був зроблений у 1978 році. Познайомилися вони під час роботи над фільмом «Розвідники», і звичайне професійне знайомство швидко переросло у міцну дружбу. Хоча Биков був старший на тринадцять років, це не стало жодною перепоною — між ними виникла довіра, яка з роками лише зміцніла.

Найкраще про цю дружбу говорить навіть не спільна фотографія, а лист-заповіт Леоніда Бикова. За три роки до своєї загибелі він довірив його лише двом людям — Іванові Миколайчуку та режисерові Миколі Мащенку. У ньому просив не про пам’ятники чи урочистості, а лише про людську простоту й відсутність пафосу після його смерті.

Ще хлопчиком Биков мріяв стати льотчиком. Він навіть вступив до авіаційного училища, однак його розформували. Нездійснену мрію він переніс на екран, створивши образ «Маестро» у стрічці «В бій ідуть одні старі». Цей фільм став легендою, а його переглянули понад 44 мільйони глядачів.

Іван Миколайчук також увійшов до історії як один із найвидатніших українських акторів і режисерів. Після «Тіней забутих предків» його ім’я стало відомим далеко за межами України, а самого митця почали називати одним із найяскравіших представників світового кіномистецтва.

Вони прожили різне життя, але залишили однаковий слід. Радянська влада намагалася обмежити їхню творчість, змусити мовчати або зламати. Не вдалося. Минули десятиліття, Радянського Союзу вже давно не існує, а імена Івана Миколайчука та Леоніда Бикова продовжують жити. Саме так і виглядає справжня перемога пам’яті над імперією.

Сьогодні ми згадуємо цю історію не випадково. Саме цього дня, 39 років тому, перестало битися серце Івана Миколайчука — людини, чий талант і любов до України залишили глибокий слід в історії. І саме сьогодні особливо важливо говорити про нього чесно, відкриваючи маловідомі сторінки його життя та руйнуючи міфи, які роками нав’язували навколо його імені.

AI Forensics заявила, що на платформі Hugging Face доступні моделі для створення сексуальних діпфейків. Під час тестування сім із дев’яти найпопулярніших моделей виконали запит на генерацію інтимного зображення. 83% запитів у дослідницькому експерименті стосувалися «роздягання» людей на фотографіях. Організація стверджує, що лише 3% перевірених просторів Hugging Face мають модерацію згенерованого контенту. https://channeltech.space/ai/hugging-face-ai-forensics-deepfake-model...

Meta запускає програму Facebook Verified для безплатного підтвердження реальних осіб через розпізнавання облич. Для верифікації потрібно зробити селфі, яке система порівнює з фотографіями профілю. Позначка верифікації з’являтиметься у Facebook Marketplace, Dating та інших розділах мережі. Нововведення покликане захистити користувачів від шахрайства через фейкові профілі на базі штучного інтелекту. https://channeltech.space/social/facebook-verified-face-recognition/

#фотографія
Місяць на небі яскраво відбиває сонячне світло.

Meta анонсувала нові генеративні ШІ-функції для застосунку Facebook. Чат-бот AI Mode формує відповіді на основі даних із груп та Reels. Оновлення включає ШІ-інструменти для створення колажів і відеомонтажів. Користувачі можуть віртуально змінювати одяг і зачіски на фотографіях. Нові функції наразі доступні виключно в мобільному застосунку. https://channeltech.space/social/meta-facebook-ai-mode-tools/