ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

Микола лише сміявся.

— А ще є третій вид.

— Який?

— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

Сміялися всі.

До вечора кузов був заповнений майже доверху.

— Може, вже додому? — запитав Микола.

Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

Навігатор мовчав.

Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

Жодного магазину.

Жодної вивіски.

Навіть собаки не гавкали.

Дмитро взяв гучномовець.

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

Відгук луною покотився між хатами.

Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

Наче давно чекав саме на них.

— Старовину шукаєте?

— Буває.

— Ходімо.

Дід повів їх до старої комори.

Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

Той був дивний.

Без жодної іржі.

Наче його зробили вчора.

Стрілка повільно оберталася сама по собі.

— Не працює? — запитав Микола.

— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

— І що він показує?

— Не північ.

— А що?

— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

Хлопці засміялися.

— Гарний жарт.

— Це не жарт.

Дід раптом став серйозним.

— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

— Чому?

— Бо тоді село прокидається.

Микола підморгнув Дмитрові.

— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?

Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.

Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

Вони рушили.

За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Місцезнаходження не визначено».

— Дивно...

Він відкрив карту.

Дорога була.

Ліс був.

А села... не було.

Ні назви.

Ні позначки.

Наче його взагалі не існувало.

— Миколо...

— Що?

— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

У цей момент колеса різко пішли вбік.

«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

Микола дістав телефон.

— Немає мережі...

Дмитро теж подивився на свій.

Жодної поділки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Дмитро першим вискочив із машини.

— Спробуй ще раз!

Микола натиснув на газ.

Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

— Дарма...

Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

На порозі стояла молода жінка.

Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

— Добрий вечір.

— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

Жінка уважно подивилася на них.

— Можна.

Хлопці вже зраділи.

— Але не в хаті.

— Чому?

— Так треба.

Вона усміхнулася ще привітніше.

— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

— Та нам більше й не треба.

Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

Вона на мить замовкла.

— Не виходьте.

— А хто може кликати?

— Тут уночі багато хто ходить.

І зачинила двері.

---

Сіно пахло літом.

Надворі шумів дощ.

— Добра господиня, — сказав Микола.

— Ага...

Дмитро згадав діда.

«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

— Послухай...

— Що?

— А може, той дід не жартував?

— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

Вони засміялися.

І незабаром заснули.

...

— Дмитре...

Хтось тихо покликав.

Він розплющив очі.

Микола спав.

— Дмитре...

Голос лунав просто за дверима.

Тихий.

Добрий.

Майже знайомий.

Він уже хотів відповісти...

Та раптом пригадав слова діда.

«Не відповідайте...»

Дмитро лише штовхнув Миколу.

— Чуєш?

Микола мовчки кивнув.

Тепер голос кликав уже його.

— Миколо...

Потім обох.

Повільно.

Наполегливо.

Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

Під дверима зашаруділо.

Наче хтось ходив колами.

Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

Спина зігнулася.

Волосся стало довгим і сивим.

Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

Сіно почало ворушитися саме по собі.

Дмитро перехрестився.

— Тільки мовчи...

Стара раптом спинилася.

Понюхала повітря.

І прошепотіла:

— Вийдіть... я знаю, що не спите...

Двері самі скрипнули.

Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

Так минула, здавалося, ціла вічність.

Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

---

На подвір'ї було тихо.

Із хати вийшла та сама молода жінка.

Усміхнулася.

— Добре спалося?

Хлопці мовчки кивнули.

Вони не стали нічого питати.

Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

Та незабаром зрозуміли...

Вони їздять по колу.

Ось стара криниця.

Ось місток.

Ось покинутий млин.

І знову...

Та сама хата.

Те саме подвір'я.

— Ні... цього не може бути...

Вони звертали на інші дороги.

Повертали назад.

Їхали навпростець.

Та щоразу опинялися в тому самому місці.

Микола мовчки відкрив бардачок.

— Компас...

Вони обоє згадали слова старого.

Дмитро відкрив кришку.

Стрілка шалено крутилася.

Потім раптом завмерла.

І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

— Туди?!

— Іншого вибору немає.

Микола повернув кермо.

«Газель» повільно покотилася між деревами.

Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

Попереду блиснула знайома траса.

Телефони одночасно ожили.

На екранах з'явився мобільний зв'язок.

Навігатор спокійно промовив:

— «Маршрут побудовано».

Дмитро озирнувся.

Позаду був лише ліс.

Ні села.

Ні хат.

Ні старого млина.

Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

Лише вітер шелестів листям.

Микола мовчки закрив компас.

— Знаєш...

— Що?

— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

Дмитро розсміявся.

— І я теж.

Біла «Газель» рушила далі.

А старий компас тихо лежав у бардачку.

Його стрілка спокійно показувала на північ.

Наче тієї ночі нічого й не сталося.

🥉🇺🇦Збірна України з художньої гімнастики — бронзові призерки етапу Кубка світу у вправі з трьома обручами та двома парами булав!

🙌В італійському Мілані завершився заключний у сезоні етап Кубка світу з художньої гімнастики. Медальну скарбничку України поповнила національна збірна команда в групових вправах!

👥Бронзовими призерками етапу Кубка світу стали Поліна Городнича, Діана Баєва, Таїсія Редька, Валерія Перемета, Олександра Ющак.

💪У вправі з трьома обручами та двома парами булав українські гімнастки отримали від суддів 26,950 бала та посіли третє місце. Перемогу здобула збірна Китаю (28,100), срібними призерками стали представниці Німеччини (27,300).
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: #world_sport">https://t.me/brovarysport
#world_sport #спорт #Український_спорт @Brovarysport @sports #Brovary_sport #спорт_sports #brovarysport #interesting_news #олімпійськийспорт

💙💛Українські пауерліфтери з рекордами підкорили чемпіонат світу!
🔥Наші спортсмени яскраво виступили на чемпіонаті світу з класичного паверліфтингу, який відбувся у Литві, поповнивши скарбничку збірної медалями й рекордами.
🥇🥈У ваговій категорії понад 120 кг Віктор Голіней став чемпіоном світу у жимі лежачи, підкоривши штангу вагою 277,5 кг. Цей результат став новим рекордом Європи та України. Ще один рекорд України спортсмен встановив у присіданні — 405 кг.
Також Голіней здобув срібло у триборстві, набравши 1042,5 кг за сумою трьох вправ. Це ще один новий рекорд України.
🥈🥉🥈Вдалим став турнір і для Анатолія Новописьменного. У ваговій категорії до 105 кг він виборов три нагороди: срібну медаль у жимі лежачи (232,5 кг), бронзову — у присіданні (350 кг) та ще одне срібло за сумою триборства з результатом 935 кг, ставши віцечемпіоном світу.
#спорт @sports @всіх #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #brovarysport @brovarysport @читачі @топові_прихильники
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

ОРДЕН БІЛОГО ОРЛА

Забрали орден Білого Орла,
Немовби честь у нас відняти мали,
Та правда крізь століття проросла –
Її ні меч, ні підступ не здолали.

Бо орден той – не золото й не щит,
Не просто знак на оксамиті білім –
У ньому волі нездоланний цвіт,
Що квітне в серці мужнім, хоч зболілім.

Його забрали? Та хіба вкрадеш
Любов до рідної землі й народу?
Хіба із пам'яті навік зітре́ш
Шлях боротьби за правду і свободу?

Ні, не віддати нам свої́х святинь,
Ні, не скорити вільну Україну!
Із поколінь, із пращурських глибин
Ми бережемо славу безупинно.

Хай знає світ: у правді – наша міць,
У вірі — сила, у єднанні – кри́ла.
І хоч забрали орден зі скарбниць,
Та честь народу вкрасти неможливо.

Бо орден чітко пам'ятає сам,
Кому належить подвиг і звитяга.
І правда знов верне́ до нас, як в храм,
Як повертають гідність і повагу.

21.06.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1064484

‎Знаєш, обійми- не завжди ознака тепла.
‎Знаєш, а ліки- не завжди рятунок від болю.
‎Знаєш, а слово буває, неначе стріла.
‎І під дощем дуже солодко без парасолі.
‎
‎Знаєш, у відчаї сховане світло надій.
‎Знаєш, за радістю часто багато печалі.
‎Знаєш, скарби найдорожчі в любові простій.
‎І не для всіх кораблів вистачає причалів.
‎
‎Знаєш, за гроші не можна купити усе.
‎Знаєш, а вірності завжди погрожують зради.
‎Знаєш, дорога життя- не комфортне шосе.
‎І дуже складно свій напрям до щастя обрати.
‎
‎Знаєш, а щирості часто бракує броні.
‎Знаєш, кохання лиш пристрастю не замінити.
‎Знаєш, не страшно, коли твої руки в багні.
‎Страшно багнюкою душу свою забруднити.
‎
‎© Світлана Башинська

‼️⚡️⚡️Збірна України — найсильніша в Європі: неймовірний тріумф пауерліфтерів з порушеннями зору у Туреччині Команда України у складі 19 спортсменів посіла
‼️1 загальнокомандне місце у чемпіонаті Європи з пауерліфтингу серед жінок,
‼️1 загальнокомандне місце у чемпіонаті Європи з пауерліфтингу серед чоловіків,
‼️1 загальнокомандне місце у чемпіонаті Європи з жиму лежачи серед жінок та ‼️2 загальнокомандне місце у чемпіонаті Європи з жиму лежачи серед чоловіків, які проходили з 26 червня – 04 липня у м. Мерсіні, Турецька Республіка, і в яких взяли участь спортсмени з інвалідністю з 5 країн.
Українці вибороли на чемпіонаті Європи з пауерліфтингу 20 медалей (у тому числі 1 серед юніорів), з них: 14 золотих (у тому числі 1 серед юніорів), 4 срібні, 2 бронзові медалі;
Спортсмени збірної України встановили 10 рекордів світу (у тому числі 4 серед юніорів).
На чемпіонаті Європи з жиму лежачи спортсмени збірної України вибороли 18 медалей (у тому числі 1 серед юніорів): 9 золотих (у тому числі 1 серед юніорів), 8 срібних, 1 бронзова медалі та 1 рекорд світу серед юніорів. У прикінцевий день змагань чемпіонату Європи з пауерліфтингу українці додали у скарбничку України ще 6 медалей в пауерліфтингу у вагових категоріях до 100 кг, до 110 кг, до 125 кг та понад 125 кг - 3 золотих, 1 срібна, 2 бронзових – підсумувавши виступ збірної ‼️52 медалями – 36 золотих, 13 срібних та 3 бронзові.
Але оскільки нагородження спортсменів проводилося в пауерліфтингу (сума триборства) та у жимі лежачи, результати чоловіків-майстрів та жінок-майстрів (ветерани +40 років) не враховувалось у загальний залік.
В офіційному підсумку Україна здобула 38 медалей (без врахування нагород майстрів) - 24 золоті, 2 срібні та 3 бронзові нагороди.
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: #world_sport">https://t.me/brovarysport
#world_sport #спорт #Український_спорт @Brovarysport @sports #україна_краща #спорт_sports #brovarysport #нація_переможців #паралімпійськийспорт @читачі @топові_прихильники

🛶🇺🇦⚡️Дві медалі України у перший день фіналів юніорсько-молодіжного чемпіонату світу з веслування на байдарках і каное!

🙌У канадському Галіфаксі триває чемпіонат світу серед юніорів (U18) та молоді (U23) з веслування на байдарках і каное. Участь у змаганнях беруть зокрема й 10 українців. У перший день фіналів представники збірної України вибороли дві нагороди.

🥈Срібними призерками світової першості серед молоді (U23) стали Ірина Неділько та Ірина Федорів. Український екіпаж посів друге місце у змаганнях каное-двійок на дистанції 500 метрів.

🥉Ще одну медаль до скарбнички збірної України приніс екіпаж каное-четвірки у складі Ярослава Верблюда, Віталія Пристая, Івана Кисіля та Тимофія Мельничука. Українці фінішували третіми на дистанції 500 метрів.

☝️Варто зазначити, що Іван Кисіль і Тимофій Мельничук виступають у молодшій віковій категорії — обом спортсменам 17 і 18 років відповідно, хоча медаль вони здобули у складі екіпажу, який змагався серед молоді (U23).

👏Вітаємо українських спортсменів і тренерський штаб із вдалим стартом на чемпіонаті світу! Попереду ще два змагальні дні, упродовж яких наші веслувальники продовжать боротьбу за медалі!💙💛
#спорт @sports @всіх #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #brovarysport @brovarysport @читачі @топові_прихильники
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport" rel="noopener noreferrer" target="_blank">https://t.me/brovarysport

Найголовніший скарб — це мир у душі... Бережіть його!🙏🇺🇦🤍

ОРДЕН БІЛОГО ОРЛА

Забрали орден Білого Орла,

Немовби честь у нас відняти мали.

Та правда крізь століття проросла —

Її ні меч, ні підступ не здолали.

Бо орден той — не золото й не щит,

Не просто знак на оксамиті білім.

У ньому волі нездоланний цвіт,

Що квітне в серці мужнім, хоч зболілім.

Його забрали? Та хіба вкрадеш

Любов до рідної землі й народу?

Хіба із пам’яті навік зітре́ш

Шлях боротьби за правду і свободу?

Ні, не віддати нам свої́х святинь,

Ні, не скорити вільну Україну!

Із поколінь, із пращурських глибин

Ми бережемо славу безупинно.

Хай знає світ: у правді – наша міць,

У вірі — сила, у єднанні – кри́ла.

І хоч забрали орден зі скарбниць,

Та честь народу вкрасти неможливо.

Бо орден чітко пам’ятає сам,

Кому належить подвиг і звитяга.

І правда знов верне́ до нас, як в храм,

Як повертають гідність і повагу.

21.06.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026

ID:  1064484

Кажуть, коли Павло Полуботок помирав у камері Петропавлівської фортеці, Петро І прийшов подивитися на свого в’язня.

Перед ним лежав не переможений заколотник, не злочинець і не бунтар.

Перед ним лежав останній керманич України, який наважився сказати імператорові «ні».

Легенда стверджує, що тоді Полуботок промовив:

— Скоро і Петро, і Павло стануть перед Божим судом.

Правда це чи ні, історики сперечаються досі.

Але дивовижно інше.

Через кілька тижнів після смерті Полуботка помер і сам Петро І.

Так народилася одна з найвідоміших легенд української історії.

Павло Полуботок зовсім не був романтичним повстанцем.

Навпаки.

Він належав до найзаможніших і найвпливовіших родів Гетьманщини. Був чернігівським полковником, мав величезні маєтності, тисячі підданих і міг спокійно прожити життя заможного аристократа.

Більше того — під час виступу Івана Мазепи він залишився на боці Петра І.

Здавалося, його кар’єра тільки починалася.

Але чим ближче Полуботок бачив справжню політику імперії, тим більше розумів: Москва не збирається поважати права України.

Після смерті гетьмана Івана Скоропадського в 1722 році саме Полуботок став наказним гетьманом.

І побачив, як одна за одною зникають українські вольності.

Петро І створив Малоросійську колегію, яка перебрала владу над Гетьманщиною.

Українських урядовців відсували.

Українські суди обмежували.

Українське самоврядування згортали.

І тоді Полуботок зробив те, на що мало хто наважувався.

Він почав писати цареві листи.

Не прохання.

Не покірні чолобитні.

А вимоги.

Вимоги повернути Україні її права, дозволити обрати гетьмана і припинити свавілля російських чиновників.

Для Петербурга це було майже викликом.

Імператори не люблять тих, хто нагадує їм про обіцянки.

У 1723 році Полуботка викликали до Петербурга.

Він ще не знав, що більше ніколи не побачить Україну.

Його заарештували разом із соратниками та кинули до Петропавлівської фортеці.

Там він провів останні місяці життя.

Без суду.

Без вироку.

Без надії на звільнення.

18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер у в’язниці.

Йому було близько 64 років.

А потім з’явилася ще одна легенда.

Набагато відоміша.

Нібито перед арештом Полуботок відправив до Англії величезний скарб — сотні тисяч золотих монет.

І залишив заповіт:

повернути цей скарб лише тоді, коли Україна стане вільною державою.

Минали десятиліття.

Минали століття.

Змінювалися імперії.

А легенда жила.

У XIX столітті про золото Полуботка говорили в Російській імперії.

У XX столітті його шукали радянські чиновники.

Після відновлення незалежності України історію згадали знову.

Чи існувало те золото насправді?

Ніхто не знає.

Можливо, це лише красива легенда.

Але є річ, яка не потребує доказів.

Павло Полуботок справді віддав життя за право України самій вирішувати власну долю.

І через триста років ми пам’ятаємо не імператорських чиновників, які його ув’язнили.

Ми пам’ятаємо ім’я в’язня.

Бо саме такі люди залишаються в історії.