#факт
Повернення вовків змінило річки: як Єллоустон ожив.
У 1995–96 роках у Єллоустонський національний парк повернули вовків, яких там не було понад 70 років. Ніхто й уявити не міг, що цей крок запустить екологічну революцію — буквально зміняться ліси, тварини… і навіть русло річок!

✅ Олені почали уникати певних територій, де полювали вовки — і там відновились молоді дерева.

✅ Зросла кількість птахів, бобрів і видр — вони повернулись разом із лісами та водою

✅ Бобри почали будувати греблі, які стабілізували рівень води й створили нові водно-болотні угіддя

✅ Зміни в рослинності укріпили береги — річки стали менш звивистими, а течія стабільнішою.

Один хижак відновив баланс цілої екосистеми. Вчені називають це "трофічним каскадом" — коли один вид впливає на десятки інших через харчовий ланцюг.
Вовки повернули страх у поведінку оленів, зменшили їхню чисельність і дали шанс природі на відновлення. Природа іноді потребує не захисту, а балансу.

Втрати ворога станом на сьогодні, 20 червня 2025 року – Генеральний штаб ЗСУ https://channeltech.space/war/minusrus-from-24-02-2022/

Вони прокинулись не від будильника, а від вибуху.

Десь не так далеко, за пагорбом, гуркотіло. Дім здригнувся, ніби прокинувся разом з ними — і теж не хотів вставати. Але часу не було. Фронт уже був поруч. І треба було їхати.

Мама швидко запихала в сумки найнеобхідніше: документи, ліки, хустинку з весілля, фотографії, де ще всі разом. Батько мовчки вантажив речі на вантажівку, яку дали волонтери. Її кузов уже був наполовину заповнений чужими валізами, торбами, кліткою з кроликом і дитячим велосипедом. Все те було не речами — а спогадами, які ніхто не хотів залишати.

Марічка, їхня донька, тримала в руках плюшевого ведмедика і питала:
— А ми повернемось?
— Так, обов’язково, — сказав тато, навіть не озирнувшись. Він не мав права сумніватись. Хоча очі в нього були червоні. Не від пилюки.

Бабуся запитала, чи можна забрати подушку. “Ту, вишиту, з павичем.” Її все життя шила ще дідова сестра. Мама кивнула і посміхнулась:
— Ми заберемо і подушку, і все, що пам’ятає нас.

Вантажівка заторохтіла, запиливши двір. У кабіні вже сиділи інші — жінки, діти, старенький чоловік із білою тростиною. Мама з Марічкою сіли поруч. Тато стрибнув останнім.
— Усі?
— Усі.

І поїхали.

Місто зникало за спинами, за хвилинами. Повз миготіли знайомі хати, парк із гойдалкою, школа, де Марічка малювала свій перший малюнок на уроці. Все здавалося нереальним — як сон, який ще не хочеш відпускати. Та вже мусиш.

Мовчали довго. Лише двигун гудів, а дорога стрибала під колесами. Потім мама прошепотіла:
— А пам’ятаєш, як ми тут гуляли восени?
— Дощ ішов і каштани падали під ноги, — відповів тато. — І ми тоді заблукали на годину.
— І було добре, що заблукали.

Марічка дивилась у вікно. Там, попереду, розливалося сонце — те саме, яке світило і вдома, і в кожному іншому місті. Вона стискала свого ведмедика і нарешті посміхнулась.
— А в новому місці є ліс?
— Є, — сказав тато. — І озеро.
— І гойдалки?
— Обов’язково.

Їхали довго. Але вже не тікали — вже прямували. Не від, а до. До безпеки. До спокою. До нового дому.

Залишилось багато — рідна вулиця, стіни, вікна, які бачили їхні радощі й страхи. Але забрали головне — одне одного, пам’ять і надію.

Бо навіть під час війни серце може пакувати речі швидко, але мріяти — повільно, вдумливо.

Вантажівка гуркотіла далі. І сонце в кабіні світило не гірше, ніж раніше.

#архів
Молода в'єтнамська дівчина супроводжує американського військовополоненого після того, як його літак був збитий неподалік Ханоя, 5 жовтня 1967 року.

#тварини
Як совята вчаться літати?
На цьому відео — мила незграбна грудочка робить перші кроки до польоту.
Коли совеня перестає поміщатися в гнізді, починає дертися по дереву, використовуючи гострі пазурі і чіпкі лапки. Це етап тренування: вчиться тримати рівновагу, зміцнює м'язи, махає крилами, але поки що не летить.

Тільки після цього совята здійснюють перші стрибки, потім короткі польоти. Все під наглядом батьків, які ще їх підгодовують.

#архів
Забутий символ старого Києва – фонтан «Слон».
У 1930-х Хрещатий фішкою парку був дитячий водограй у вигляді слона.
⚡ З хобота бив майже шестиметровий струмінь води. Стійка конструкція пережила навіть бомбардування.
⚡ 1979 року керівництво КПУ затвердило проєкт арки «Дружби народів» – слоника демонтували.

#література
Топ-українських книг 2024-го року, які варто прочитати кожному. (частина 1)
1. «Слово про будинок “Слово”» – Володимир Куліш
Інтимна історія про будинок «Слово» в Харкові, його мешканців і складну долю українських митців.

2. «Заячий костел» – Василь Шкляр
Автор, відомий своїми історичними романами, повертається з новим твором про таємничі події в минулому України.

3. «1937» – Максим Савчук
Документально-історична праця, яка досліджує репресії 1937 року в Україні, крізь призму долі окремих людей.

4. «Арабески» – Сергій Жадан
Збірка поетичних і прозових мініатюр, що розкривають глибину та багатогранність сучасного українського життя.

5. «Ми робимо бомби для Гітлера» – Марша Форчук Скрипух
Історія примусової праці українських дітей у нацистській Німеччині, наповнена трагедією та боротьбою за виживання

#тварини
Зимородок ( Alcedo atthis) – яскравий приклад птаха, що пристосувався до водного середовища. Його раціон харчування складається із дрібної риби, що становить до 90% його дієти. Решта - водні комахи, ракоподібні, пуголовки, жаби.

Зимородок виглядає здобич, сидячи нерухомо на гілці дерева, що нависла над водою. Завдяки гострому зору він здатний помітити рибу навіть на значній глибині. Помітивши потенційну жертву, зимородок стрімко кидається у воду, складаючи крила та витягуючи дзьоб уперед. Удар об воду виходить дуже
точним і сильним, що дозволяє птиці оглушити або відразу ж схопити рибу своїм довгим і гострим дзьобом.

Заковтує здобич зазвичай він головою вперед - так легше проковтнути.
Зимородки здатні регулювати глибину занурення залежно від глибини знаходження риби та прозорості води.

Ефективність полювання зимородка безпосередньо залежить від чистоти водоймища, тому забруднення річок та озер становить серйозну загрозу для популяції цих яскравих птахів.

Крісло №7

У великій установі, де рішення приймаються швидше, ніж людина встигає усвідомити, що вона взагалі думає, був один особливий кабінет. Там стояв стіл і 12 однакових крісел, пронумерованих від 1 до 12. Усі були шкіряні, з однаковим нахилом спинки — але з одним винятком: крісло №7.

У кріслі №7, як казали старожили, мислиться інакше. Ніхто не знав чому. Просто той, хто сідав туди — починав бачити речі інакше. Бухгалтер, який випадково сів туди на нараді, через 5 хвилин почав міркувати як філософ-екзистенціаліст і запитував, чи взагалі має сенс складати квартальний звіт.
Охоронець, який присів у крісло №7 під час обіду, раптом заявив, що контроль — це ілюзія, і нам слід більше довіряти хаосу.

Начальник відділу, дізнавшись про аномалію, наказав винести крісло. Але саме тоді, коли він у нього сів, щоби “перевірити цю дурню”, він раптово вирішив звільнити себе з посади і поїхати жити до Ісландії розводити коней.

Крісло повернули, але ніхто не мав права на нього сідати. Його огородили червоною стрічкою й підписали: “Не для використання. Небезпека зміни мислення.”

Минуло кілька років. На роботу прийняли нового аналітика — тишком-нишком, без досвіду, але з жагучим бажанням “змінити систему зсередини”. Він, нічого не знаючи, випадково сів у крісло №7.

Через три дні він запропонував перевернути структуру управління догори дриґом: щоб підлеглі голосували, які накази варто виконувати. Через тиждень запропонував замінити всі звіти на поетичні метафори. Через місяць він став гендиректором.

І тоді наказав усім — сісти куди хочуть. Хтось вибрав підвіконня, хтось — підлогу. А крісло №7 виніс на дах, і з того часу ним користувався лише голуб.

І знаєте, що дивно? Всі почали думати інакше. Бо зрозуміли: місце сидіння не просто визначає спосіб мислення — воно є мисленням.

Золотий унітаз за 6 млн дол😅
В Англії двох чоловіків засудили за крадіжку золотого🚽
Суддя виніс вирок двом чоловікам, які вкрали 18-каратний золотий унітаз Мауріціо Каттелана під час рейду 2019 року в Бленгеймському палаці в Англії🤌🏻

Витвір був представлений на виставці робіт художника в замку 18 століття та родинному будинку Вінстона Черчилля.