Уяви: ти прокидаєшся рано-вранці, ще темно, а перед тобою — новий день і нові історії. Ти приходиш на місце, де ще вчора був шум вибухів, а сьогодні — тиша, яка тисне на груди. Люди дивляться на тебе очима, повними страху і надії. І кожне слово, яке вони вимовляють, важить тонни. Маленькі радості серед руїн, щирі посмішки серед страху, історії про втрати і одночасно про сміх у найскладніші моменти — все це треба передати світу. Навіть коли серце наповнюється тривогою, ти розумієш: важлива правда, важлива людяність, важлива історія, яку потрібно донести. Мій блог створений для того, щоб ділитися такими історіями. Тут немає сенсацій заради сенсацій. Тут є життя, відвага і люди, які роблять цей світ справжнім. І моя мета — бути тим голосом, який не залишає ці історії непочутими. ✨ #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

5 міфів про військових кореспондентів, в які досі вірять🤯 Міф 1:Військовий кореспондент — це завжди чоловік у камуфляжі. Факт: У світі багато жінок, які працюють на передовій. Вони беруть інтерв’ю, пишуть репортажі, готують аналітику. Стать не визначає професійну здатність. Міф 2: Це романтика й адреналін. Факт: Реальність — це безсонні ночі, сльози, тиша після вибуху і постійна відповідальність за кожне слово. Адреналіну тут мало, а ось моральний тиск — дуже багато. Міф 3: Журналіст на війні — це герой. Факт: Ми не герої. Ми свідки. Герої — ті, хто стоїть на передовій. Наша робота — дати голос їхній історії. Міф 4: Військовий журналіст завжди працює з камерами та мікрофонами. Факт: Часто це блокнот, диктофон або ноутбук. Більшість матеріалів готуються в умовах обмеженого зв’язку, інтернету чи навіть у “польових” умовах. Міф 5: Військова журналістика — нова і модерна професія. Факт: Вона існує століттями. Перші відомі військові кореспонденти з’явилися ще під час Кримської війни (1853–1856). Їхні репортажі друкували в газетах, і саме вони сформували стандарти правди, ризику та етики, які діють і сьогодні. Військова журналістика — це не романтика і не шоу. Це відповідальність, правда і історія, яку ніхто інший не розкаже. #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Мене часто питають, навіщо мені це — війна, ризик, нерви, страх. А я просто не можу інакше. Не можу сидіти осторонь, коли там — люди, коли там життя, яке хтось має показати світові. Я не герой і не безстрашна. Мені теж страшно. Але ще страшніше, коли правду замовчують. Коли історії з фронту стають цифрами в новинах. Я не хочу цього. Я хочу, щоб кожен голос був почутий. Мене не зламають фрази “це не для дівчат”. Бо я бачу не небезпеку — я бачу сенс. І якщо для того, щоб показати правду, треба стояти там, де інші мовчать — я стоятиму. Не тому, що я смілива. А тому, що я не можу мовчати. #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Агов усім, хто досі думає, що військовий кореспондент — це обов’язково чоловік у камуфляжі з кам’яним обличчям. Це знову я, майбутня військова кореспондентка, і сьогодні хочу поговорити про питання, які мене вже відверто дістали. От класика жанру: — «Ти — дівчина? І хочеш туди, де стріляють?» Так, дівчина. І так, хочу. Моя стать не має нічого спільного з професійним вибором. — «Але ж це небезпечно! Ти не боїшся?» Боюся. Але страх — це нормально. Головне, що бажання розповідати правду сильніше за нього. — «Може, краще щось спокійніше? Редагуй тексти про кроликів!» Кролики милі. Але світ не зводиться до милих речей. Я хочу показувати його справжнім. — «А як ти взагалі собі це уявляєш?» Просто. Як професіонала, який робить свою роботу якісно. Зовнішність тут ні до чого. — «А рідні дозволяють?» Я доросла людина. І рішення про своє життя приймаю сама. — «А як же сім’я, діти?» Кар’єра не скасовує особисте життя. Все має свій час. Тож, замість цих запитань, краще спитайте: «Який наступний крок?» Бо бути військовою кореспонденткою — це не про “дівчину на війні”. Це про людину, яка хоче розповідати правду там, де її найважче почути. 🙃 #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Я ще не брала інтерв’ю у військових, але вже давно уявляю цей момент. Не як щось гучне чи пафосне — навпаки, як тиху розмову, у якій кожне слово важить більше за сотню заголовків. Для мене важливо не просто поставити запитання, а відчути людину, її історію, біль і силу. Я розумію, що це буде непросто. Не всі готові відкриватися, не всі хочуть згадувати. Але справжня журналістика — саме там, де складно. Мені хочеться навчитися слухати, не перебивати, не оцінювати, а просто дати говорити тим, хто пройшов війну. Мій шлях тільки починається. Але я точно знаю, заради чого йду в цю професію — щоб показати правду очима тих, хто живе між вибухами і тишею. І коли настане мій перший репортаж, я хочу, щоб у ньому було не лише слово, а й повага до кожного, хто бореться за наше завтра.🎥🎙️ #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Мрія стати військовою кореспонденткою з’явилася не випадково. Я виросла у військовій родині, де слово “служба” означало не посаду, а спосіб життя. Мій тато, майор Віктор Кімаківський, віддав армії 27 років. Його постійна відсутність — на навчаннях, виїздах, службі — залишала в нашому домі відчутну порожнечу. Я пам’ятаю, як дитиною приходила до військкомату, щоб хоч на хвилину побачити його обличчя. Тоді я вперше зрозуміла: служба — це не просто обов’язок, а глибока відданість, яку несеш через усе життя. Мій брат Сергій уже дев’ять років на службі. Його розповіді про побратимів, про дисципліну, про фронтові будні завжди захоплювали. У нашій родині всі так чи інакше пов’язані з армією: дядько служить, чоловік сестри — також військовий, і навіть мій хлопець зараз у Збройних Силах. Для нас це не просто робота — це буденність, у якій змішалися тривога, гордість і любов. Граючи у Барському міському художньому аматорському театрі, я зустріла багато військових. Вони приходили на вистави, ділилися історіями, які ніколи не з’являться у новинах. Там я вперше побачила справжнє — втомлені очі, які бачили війну, і тиху силу, яка тримає країну. Саме тоді я зрозуміла: хочу стати голосом цих людей. Розповідати не лише про події, а про долі. Журналістика для мене — не кар’єра, а поклик. Це спосіб показувати правду, яку не завжди видно за сухими цифрами зведень. Я хочу бути поруч із тими, хто ризикує життям, і передавати світові, що за кожною формою стоїть людина. Так, це шлях не з легких. Але я не шукаю легкого. Я хочу бути там, де слово має вагу, де кожен репортаж — це документ часу. Я готова пройти цей шлях до кінця, бо моя мета — не просто розповідати про війну, а допомогти іншим її зрозуміти. #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Мене звати Злата, я майбутня журналістка. Моє професійне прагнення — військова кореспонденція. Це не просто бажання писати про війну. Це спроба зрозуміти, як слово виживає там, де все руйнується. Я створила цей блог, щоб показати справжнє обличчя фронтової журналістики. Без пафосу, без фільтрів, без прикрас. Тут не буде “романтики війни” — лише реальність, якою її бачить журналіст: багнюка, холод, страх, зламані історії, але й сила тих, хто продовжує фіксувати правду, навіть коли навколо темрява. Я хочу говорити про людей, які стоять за кадром новин — кореспондентів, операторів, редакторів, які ризикують життям, щоб країна не втратила факти. Про етичні межі: що можна показати, а що — вже надто. Про страх, який доводиться ховати за камерою. Про довіру, яку журналіст має заслужити навіть там, де ніхто вже не вірить. Це не просто блог про війну. Це простір для тих, хто вірить, що журналістика ще має сенс. Для тих, хто хоче бачити не лише вибухи, а й те, що залишається після них — людяність, професію, правду. Якщо тобі близька ідея чесного слова — залишайся тут. Бо саме тут слово стає бронею.✨ #військовакореспонденція #журналістика

‼️Нові деталі про загиблого чоловіка у ТЦК: Журналістка та подруга родини загиблого Дарина Трунова оприлюднила висновок судово-медичної експертизи, щодо причини смерті, у ній написано, що чоловік помер через удар тупим предметом. ℹ️ Раніше у ТЦК повідомляли, що чоловік знепритомнів та впав. А у поліції повідомили, що смерть настала внаслідок закритої черепно-мозкової травми. Нині військова прокуратура, ДБР та поліція займаються цією справою. Фото: Дарина Трунова #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал

#історія «Тормозок» – це слово, що гріє душу кожного криворіжця, наче теплий пиріжок у шахтарській торбинці. Так у Кривому Розі називають перекус, який беруть із собою на роботу – чи то в шахту, чи на завод. Для місцевих це не просто їжа, а частина побуту, традиція, що пахне домашнім хлібом і гудить шахтним пилом. Та коли це слово чують мешканці міст, де ніколи не було підприємств чи шахт, очі округлюються від подиву: «Тормозок? Що це таке?» Іноді самозвані лексикологи з інших міст переконують нас, що все просто – «тормозити», тобто пригальмувати посеред робочого дня, щоб перекусити. Але історія цього слова, як і сам Кривий Ріг, глибша, ніж здається на перший погляд. Вона тягнеться від англійських термосів XIX століття до криворізьких шахт 1930-х, від гарячої юшки до сторінок старих газет. Звідки ж узявся «тормозок»? Давайте розберемося, занурившись у шахтарський світ Кривбасу. Від «термоска» до «тормозка», або до чого тут англійці Усе почалося не в Кривому Розі, а на вугільних шахтах Донбасу наприкінці XIX століття, коли британські інженери на чолі з Джоном Юзом налагоджували видобуток вугілля. Англійці привезли із собою не лише технології, а й турботу про робітників: шахтарям почали видавати гарячу їжу в термосах – зручних металевих посудинах, що зберігали тепло. Для британців це був просто «thermos», але робочий люд швидко перекроїв слово на свій лад – спершу в «термосок», а згодом у «термозок». Звучало по-нашому, з м’яким відтінком теплоти й простоти. Ця традиція перекочувала в Кривий Ріг разом із розвитком шахтного промислу. У Кривбасі, де залізна руда стала золотою жилою регіону, слово «термозок» прижилося в лексиконі шахтарів. Перші згадки про нього з’являються в місцевих газетах 1930-х років – наприклад, у «Скрепері», рудничному виданні Жовтневого рудника. У номері від 28 липня 1932 року читаємо: «Підземні робітники одержують особисте харчування «термозок» одержують додатково 450-480 калор». Можливо, це була друкарська помилка, але дослідники, як-от криворізька журналістка Ольга Гончар-Хвостова, побачили тут натяк на первісне значення: не «тормоз», а «термо» – теплий перекус, що зігріває в холодних надрах шахт.

Більше 10 тисяч укриттів досі не готові. І це на 12-ий рік війни 😡 Купи сміття, заварені двері та жахливі умови всередині — так сьогодні виглядають тисячі сховищ по всій країні. Фактично вони існують, але на мапі укриттів їх не знайти. Журналістка Bihus.Info Олександра Федорко поспілкувалися з киянами, ДСНС та з'ясувала, хто несе відповідальність за подібні «сховища-невидимки». Про те, чому у нас досі є занедбані та непридатні укриття – і що з цим робити – дивіться у новому відео: https://youtu.be/F6sG8JnJ6v4