ПОХВАЛА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ В суботу п'ятого тижня Великого посту Православна Церква вшановує Пресвяту Богородицю особливим молебним співом - акафістом. Це свято встановлене в IХ столітті на згадку про чудесне визволення Константинополя від ворогів за заступництвом Божої Матері. У часи імператора Іраклія, коли вороги обложили місто, Патріарх Сергій з іконою Богородиці обходив міські стіни, молився про захист. Народ, перебуваючи в храмах, молився про спасіння: буря несподівано потопила ворожий флот, і місто було врятоване. Вдячний народ співав у Влахернському храмі переможну пісню Богородиці, яка стала основою акафісту. Свято поширилося в усій Східній Церкві та закріпилося в богослужбових книгах. Акафіст, написаний у VII столітті, співається в суботу п'ятої седмиці Великого посту, під час якого вірні просять заступництва Цариці Небесної. Цей день нагадує про роль Божої Матері як Захисниці християн і покровительки Святої Церкви. Вірні звертаються до Неї зі словами подяки та прохання про допомогу в духовній боротьбі, підкреслюючи її важливість у житті Церкви. З відривного календаря "З вірою в душі" за 28 березня. -----------

ПОХВАЛА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ В суботу п'ятого тижня Великого посту Православна Церква вшановує Пресвяту Богородицю особливим молебним співом - акафістом. Це свято встановлене в IХ столітті на згадку про чудесне визволення Константинополя від ворогів за заступництвом Божої Матері. У часи імператора Іраклія, коли вороги обложили місто, Патріарх Сергій з іконою Богородиці обходив міські стіни, молився про захист. Народ, перебуваючи в храмах, молився про спасіння: буря несподівано потопила ворожий флот, і місто було врятоване. Вдячний народ співав у Влахернському храмі переможну пісню Богородиці, яка стала основою акафісту. Свято поширилося в усій Східній Церкві та закріпилося в богослужбових книгах. Акафіст, написаний у VII столітті, співається в суботу п'ятої седмиці Великого посту, під час якого вірні просять заступництва Цариці Небесної. Цей день нагадує про роль Божої Матері як Захисниці християн і покровительки Святої Церкви. Вірні звертаються до Неї зі словами подяки та прохання про допомогу в духовній боротьбі, підкреслюючи її важливість у житті Церкви. З відривного календаря "З вірою в душі" за 28 березня. -----------

БОЛЮЧИЙ ФРАГМЕНТ Зруйновані ущент наші міста́ І спа́лені до крихти наші се́ла, Домівка, що вціліла – та пуста, З лиця землі страшна війна все зме́ла. Все знищено, зостався тільки прах, Давно вже там ні люду, ні тварини, Таке колись не йшло до нас і в снах – Тепер від цьо́го кров у жилах стине. Стікає кров’ю зранена земля, Немає більше затишку, споко́ю, Чорніють всюди спалені поля́… Ми платимо ціною дорого́ю. Здригається від вибухів земля, І кров’ю напувається землиця, Там затишку і радості нема. Це в дійсності. Усе це нам не сниться. Ридає кожна стежка і поріг, Щоразу все навколо попеліє, Земля не чує більше рідних ніг, Щоразу ворог зброю в землю сіє. Війна вкрива землицю чорним тлом, Яка колись і квітла, й зеленіла, Бо ворог далі суне напролом… І чорна птаха нам на плечі сіла. Де сад шумів – там згарища й зола, Неначе в са́ван все це одягнули, Та лиш у чорний, бо прийшов від зла, Бо вороги туди уже сягнули. Немає більше цвіту на гіллі́, Та і дерев уже й не залиши́лось, Вогнем писались всюди скрижалі́ І кров, немов вода, на землю ли́лась. Ридають стіни, випалені вщент, А доля там колись родила рясно, Від затишку лишився лиш фрагмент, Як спогад про життя колись тут щасне. Пороги, що стріча колись гостей, Від болю стогнуть, жить не мають сили, На жаль, не чуєм добрих ми вістей, Лиш вітер б’ється в розпачі об схили. Там, де дитинство бігало малим – Скелети стін під небом заніміли, Розвіяв вітер долі, наче дим, І спогади, що в серці там леліли. Лиш чути стогін рідної землі Від ран глибоких, які їй завда́ли, Не схо́дить уже хліб у тій ріллі… Такого ми ніко́ли не чекали. 23.03.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1059590

РЕВ СИРЕН СПОЛОХАВ ТИШУ НОЧІ Ніч була у вибухах, в тривозі, Не дають спокійно людям жить, Україна вбивцями в облозі, Але світ це зовсім не болить. Цілу ніч від вибухів здригались, Мотлох вражий все атакував, На Господній захист сподівались, Бо потвора нас не полишав. Рев сирен споло́хав тишу ночі, Бо роздався гучно навкруги, Це виття, неначе поторочі, Що торочать кляті вороги. Співи солов'їні нам не чути - Їх глуши́ть сирен отих виття. Чом у нас усе це має бути? Нам за що таке страшне життя? Нам куди сховатись від бляшанок, Бо вони – не злива і не град. Скільки буде вражих забаганок? Чи постане з неньки квітосад? Але ж світ неначе і не бачить, Просто споглядає і мовчить. Не відчує серцем, не побачить, А біда чужа їх не провчить. 18.07.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1017822

📜 Його зброєю були не кулі, а слова. І ці слова лякали Кремль більше, ніж кулемети. У середині ХХ століття радянська система вкладала величезні ресурси у пропаганду. Газети, радіо, плакати, агітатори — усе працювало на одну мету: переконати людей, що український визвольний рух — це «бандити» і «вороги народу». Саме тоді з’явився чоловік, який почав руйнувати цю інформаційну стіну… звичайною друкарською машинкою. Його звали Петро Федун. У підпіллі він мав псевдо «Полтава». Він народився 1919 року на Львівщині. Навчався у Львівському університеті, цікавився політикою, історією, правом. Його життя могло скластися цілком академічно — викладач, науковець або юрист. Але ХХ століття змінювало долі. Коли почалася Друга світова війна, Петра, як і тисячі українців, мобілізували до Червоної армії. Згодом він потрапив у німецький полон, але зміг утекти. Після цього його шлях привів до українського підпілля. Там і розкрився його головний талант. Федун не був польовим командиром і не очолював бойові загони. Його зброєю були ідеї, тексти та аналітика. Він очолив Інформаційне бюро Української головної визвольної ради — підпільної політичної структури, яка фактично виконувала роль уряду визвольного руху. Його завдання було складним: пояснити світові й самим українцям, за що насправді бореться УПА. У час, коли радянська пропаганда створювала міфи, Федун відповідав логікою. Саме він написав одну з найвідоміших брошур українського підпілля — «Хто такі бандерівці та за що вони борються?». У цьому тексті просто й чітко пояснювалося те, що намагалася спотворити радянська пропаганда: український визвольний рух бореться не проти інших народів, а проти імперського панування; метою є незалежна українська держава; у такій державі людина, її гідність і свобода мають бути найвищою цінністю. Цю брошуру переписували вручну, передавали з рук у руки, перевозили потягами через усю країну. Вона поширювалася серед українців і за кордоном, фактично ставши маніфестом визвольного руху. Петро Федун був не лише публіцистом, а й глибоким аналітиком. Ще на початку 1950-х років він писав, що Радянський Союз не зможе існувати вічно. Імперія, побудована на страху, брехні та насильстві, рано чи пізно почне руйнуватися зсередини. Минуть десятиліття — і саме так і станеться. 23 грудня 1951 року радянські війська оточили криївку, де перебував Федун. Шансів вирватися майже не було. Повстанці вирішили не здаватися. Коли ситуація стала безвихідною, Петро Федун зробив останній постріл у своєму житті, щоб не потрапити живим до рук МДБ. Йому було лише 32 роки. Коли радянські офіцери увійшли до криївки, вони очікували знайти склад зброї. Натомість побачили інше: книги, рукописи, машинописні тексти. Це була справжня підземна редакція — місце, де народжувалися тексти, що підтримували дух спротиву по всій Україні. І, можливо, саме тоді вони зрозуміли одну просту річ: іноді найбільшу загрозу для імперії становлять не кулемети, а люди, які вміють мислити.

Сестри заліза та волі: Ганна та Марія У 1940-х роках, коли українська земля здригалася від гуркоту заліза, а густі ліси стали фортецею для нескорених, дві жінки йшли крізь вогонь, не опускаючи очей. Ганна та Марія. Сестри Галайди. Вони народилися на Львівщині, у селі Шпиколоси, де дух свободи передавався з молоком матері. Коли над Україною нависла темрява, дівчата не просто пішли в підпілля — вони стали «золотими ключами» від системи зв’язку УПА. Ганна (псевдо «Липа») та Марія (псевдо «Ганна») не мали золотих погонів, але тримали в руках нитки, якими керували сотнями бійців. Вони очолювали жіночу мережу ОУН Сокальщини, перетворивши звичайні хати на пункти незламності, а селянські двори — на надійні схованки. Сестри стали легендарними зв’язковими, що долали десятки кілометрів засніженими лісами, проносячи через ворожі блокпости шифровані звіти та накази командування. Їхня діяльність була настільки ефективною, що навіть у часи найжорстокіших облав зв’язок між округами не переривався ні на день. Вони організовували вишкіл для сотень інших дівчат, передаючи їм знання з медицини, конспірації та розвідки. — Якщо нас наздожене доля, — казала Ганна, — хай бачать нашу гідність, а не втому. — І якщо нам судилося стати тишею, — відповідала Марія, — то ця тиша буде гучнішою за грім. Вплив сестер на побратимів був неймовірним. Коли воїни бачили, як ці тендітні дівчата з посмішкою на обличчі йдуть у небезпеку, будь-яка зневіра зникала. Ганна та Марія були прикладом того, що боротьба за рідну землю не має обмежень — лише покликання. Вони створювали мережу допомоги пораненим, знаходили ліки там, де їх не було, і ставали опорою для родин тих, хто пішов у ліс. Але прийшов час великого випробування. У 1950 році через зраду їхню криївку було оточено. Їх намагалися зламати холодною тишею та залякати невідомістю. Їх змушували зректися своєї землі, своєї мови та одна одної. Кати не могли збагнути: як у цих серцях може жити стільки сили, що не підвладна жодному залізу? Але вони не видали жодного імені. Не проронили жодного слова, яке б заплямувало їхню честь чи поставило під удар інших. Вони обрали шлях вірності, залишившись незламними до останнього подиху. Бо Ганна та Марія довели: свободу не дарують, її не можна випросити — її виборюють кожним кроком. І хоча вороги намагалися стерти їхні імена з пам’яті, вони й досі живуть. У кожній жінці, яка сьогодні тримає стрій. У кожному голосі, що звучить над рідною землею. У кожному серці, яке знає: Україна — це воля, яку не спинити. Слава донькам України! Слава незламним сестрам! #fblifestyle #fblifestylechallenge #історіяУкраїни #незламні #сестриГалайди #силадуху

#історія #постаті Абрам Лінкольн: Людина, що зшила країну сокирою та Словом. 12 лютого 1809 року народився чоловік, чиє обличчя сьогодні знає кожен, хто хоч раз тримав у руках п’ятидоларову купюру. Але за суворим поглядом та високим циліндром ховається історія хлопця з дерев’яної хатини, який самотужки навчився грамоти, колов дрова, щоб заробити на життя, і зрештою переписав ДНК американської нації. Абрам Лінкольн став 16-м президентом США в момент, коли країна нагадувала розбиту вазу, де південні штати воліли тримати людей у кайданах, а північні — будувати майбутнє без рабства. 🎩🪓 Лінкольн не був типовим політиком: він мав специфічне почуття гумору, страждав на депресію і володів мистецтвом переконувати так, що вороги ставали союзниками. Його головним досягненням стала Прокламація про звільнення рабів. Поки москва у тому ж XIX столітті лише формально скасовувала кріпацтво (замінюючи його іншими формами кабали), Лінкольн заклав фундамент реальної свободи, за яку довелося заплатити страшну ціну в Громадянській війні. Він розумів: «Дім, що розділився в собі, не встоїть». 🇺🇸🏗️ Його Геттісберзька промова, що тривала менше трьох хвилин, стала найважливішим текстом в історії демократії. Він сформулював ідеал, до якого світ прагне й досі: «уряд народу, обраний народом і для народу». Лінкольн був майстром стратегії — він умів чекати, коли треба, і бити на сполох, коли ситуація вимагала рішучості. Його вбивство в театрі Форда стало трагедією, що перетворила президента на мученика, чий авторитет став непохитним. 🎭🏛️ Для України досвід Лінкольна сьогодні є надзвичайно актуальним. Він довів, що демократія — це не слабкість, а величезна внутрішня сила, здатна вистояти навіть у найкривавіших внутрішніх конфліктах. Поки диктатори в москві століттями будували владу на пригніченні особистості, спадщина Лінкольна вчить нас, що справжня велич держави починається з поваги до прав останньої людини в країні. Його життя — це доказ того, що навіть той, хто починав із заготовки лісу, може стати архітектором вільного світу. 🌳🗽

#поезія КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ Мої кохані, милі вороги! Я мушу вам освідчитись в симпатії. Якби було вас менше навкруги,— людина може вдаритись в апатію. Мені смакує ваш ажіотаж. Я вас ділю на види і на ранги. Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж, мої гантелі, турники і штанги. Спортивна форма — гарне відчуття. Марудна справа — жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію. Спасибі й вам, що ви не м'якуші. Дрібнота буть не годна ворогами. Якщо я маю біцепси душі — то в результаті сутичок із вами. Отож хвала вам! Бережіть снагу. І чемно попередить вас дозвольте: якщо мене ви й зігнете в дугу, то ця дуга, напевно, буде вольтова. Ліна КОСТЕНКО

🗣«Велика частина населення думає, що піде воювати, коли вороги будуть на сусідній вулиці. Та коли танк буде на сусідній вулиці, друже, спалять твою хату, тебе закриють в підвал або дадуть автомат і відправлять воювати проти нас, а ми тебе вб'ємо з дрона, на який ти не хотів донатити. Прям чітко розписав історію такого пацана», — Командир 20-ї окремої бригади безпілотних систем К2, Герой України Кирило Верес «Якщо підійдуть до Києва, то частина людей таки піде. Але половина піде на одеську трасу, «думаючи», що там військкомат, або в сторону заходу України», — стверджує він.

#історія #факт ПРИВАТНА ВІЙНА ПАБЛО ПІКАССО: ЧОМУ ГЕНІЙ ЗБЕРІГАВ СВОЇ НІГТІ ТА ВОЛОССЯ? У самому центрі богемного Парижа, посеред хаосу фарб, розкиданих полотен та запаху тютюну, Пабло Пікассо плекав свій найпотаємніший і найхимерніший страх. Світові він здавався безстрашним новатором, що без жалю руйнував канони класичного мистецтва. Проте в інтимному колі художник залишався заручником архаїчних забобонів, що межували з манією. Він щиро вірив: кожен, хто заволодіє часткою його тіла, отримає владу над його душею та талантом. 🎨 Ця приватна війна з примарами пристріту та зурочення змушувала Пікассо роками збирати зрізані нігті та пасма волосся в спеціальні скляні банки. Він не дозволяв перукарям викидати залишки своєї шевелюри, особисто контролюючи кожну волосину. Для Пікассо це не було дивацтвом ексцентрика — це була стратегія виживання. Художник боявся, що через його біологічний слід вороги або заздрісники зможуть «висмоктати» його творчу енергію, залишивши порожню оболонку замість генія. Цей страх мав глибоке коріння в його іспанському походженні та специфічному сприйнятті світу як місця, де матеріальне нерозривно пов'язане з магічним. Пікассо оточував себе амулетами та уникав розмов про хвороби чи смерть, наче саме згадування про них могло прикликати біду. Його майстерня була не просто студією, а герметичною фортецею, де старі банки з «архівом» власного тіла стояли на полицях поруч із безцінними шедеврами кубізму. 🏺 Інтелектуальна іронія полягала в тому, що людина, яка навчила світ бачити реальність під різними кутами, сама була затиснута в кут первісним жахом перед магією. Кожен його мазок на полотні був актом творення, а кожна збережена нігтьова пластина — актом самозахисту. Він помер у віці 91 року, залишивши по собі тисячі картин і таємні колекції, які нагадують нам: навіть найбільший розум епохи може залишатися маленькою дитиною, що здригається від тіней у темряві, намагаючись зберегти свою іскру бодай у скляній банці. 👁️🗝️