Якби нам вчасно давали те, що вже обіцяли, ми могли б бити по військових цілях у Криму в СІМ разів більше.

А зараз Сили безпілотних систем мають лише 14% від того, що потрібно для повноцінної Кримської кампанії.

Ось такі дві цифри назвав Роберт «Мадяр» Бровді у великому інтерв’ю Associated Press.

І знаєте, після них важко позбутися одного відчуття: нам допомагають достатньо, щоб ми не програли. Але чи достатньо, щоб ми могли перемогти?

Бо роками ми чуємо про «ескалацію», «червоні лінії», обережність. А Мадяр говорить дуже просто — проблема не у спроможності України виробляти зброю. Проблема у грошах і швидкості їх надходження.

🔹 Про ті самі 14%:

«Справа не в тому, що виробничі потужності українських виробників не дозволяють нам виготовляти необхідну кількість дронів. Проблема — у банальному несвоєчасному фінансуванні, яке наші партнери виділяють, але яке рухається значно повільніше, ніж наші плани».

🔹 Крим для Мадяра — один із ключів до завершення війни.

«Крим входить до ключових концептуальних опор на шляху до завершення війни».

Нинішні удари — лише перший етап великої кампанії, мета якої — зробити Крим непридатним для використання російською армією як військового плацдарму.

🔹 І результати вже є.

За останні місяці СБС знищили понад 300 засобів російської ППО — зенітні комплекси, радари та засоби РЕБ.

Мадяр навів дуже показову цифру: під час чотирьох останніх великих російських ракетних атак із Криму було запущено загалом лише п'ять ракет. Він пов'язує це із системним знищенням російської ППО та військової інфраструктури на півострові.

🔹 Навіщо бити по енергетиці Криму?

Значна частина старої радянської системи ППО росіян залежить від електромережі. Коли вона залишається без живлення, російські військові, за словами Мадяра, стають фактично «сліпими».

Через перебої зі світлом страждають і цивільні. Мадяр вже двічі публічно просив вибачення в українців, які живуть у Криму, за ці незручності.

🔹 А далі дуже цікаве про Starlink.

Там, де в Криму є зв'язок Starlink, СБС здатні знищувати навіть добре захищені військові цілі, витрачаючи в середньому лише три дрони на одну ціль.

Бо боєприпаси підбирають конкретно під об'єкт: одні — для опори мосту, інші — для цистерни з пальним, треті — для потяга.

Мадяр наголошує: цивільну інфраструктуру намагаються не вражати.

🔹 Що має статися з Кримом?

«Створення умов, за яких жодні військові спроможності не зможуть там залишатися, зробить Крим нецікавим як військовий плацдарм».

Україна також працює над тим, щоб позбавити Крим ролі російської військово-морської бази.

І ще одна дуже цікава деталь.

За словами Мадяра, приблизно через два тижні після початку нинішньої кампанії українська розвідка отримала інформацію, що російським військовим командуванням та спецслужбам нібито наказали готувати передислокацію з Криму. Також, за його словами, було таємне розпорядження вивозити секретні архіви та твори мистецтва.

Associated Press окремо зазначає, що незалежно підтвердити цю інформацію не змогло.

🔹 Але росія теж готується.

Вона масово встановлює системи РЕБ, які мають погіршити роботу Starlink.

Крім того, РФ створює власну систему супутникового зв'язку — конкурента Starlink.

Мадяр попереджає:

«Це ризик для всієї планети, тому що диктатура отримає доступ до інформації по всій земній кулі».

🔹 Є ще одна дуже серйозна загроза.

Кількість реактивних «Шахедів», які значно важче збивати, за останні тижні зросла у 2,5 раза.

А Росія вже зараз, за оцінкою Мадяра, здатна одночасно випустити 77 балістичних ракет.

Їхня мета — довести можливість такого залпу до 200 ракет одночасно.

«Навіть якщо їм вдасться лише половина цього — все це полетить на нас».

І тут Мадяр говорить річ, про яку ми повторюємо роками.

Єдиний реальний спосіб зменшити кількість балістики — бити по всіх об'єктах, які беруть участь у виробництві цих ракет.

Не чекати, поки ракета вже летить на Київ, Дніпро чи Львів, і намагатися збити її дорогим і дефіцитним Patriot.

А не дати її виготовити.

🔹 І окрема тема — Wildberries.

Мадяр прямо назвав російський маркетплейс ціллю.

«Wildberries — це насамперед платформа постачання. Це інтендант цієї війни».

За його словами, там є окремий напрям продажу товарів для російської армії.

Але є й інша мета таких ударів — щоб звичайні росіяни нарешті відчули, що війна існує не лише десь далеко в Україні.

Удари триватимуть, сказав Мадяр, «доки швидке відновлення стане неможливим».

Бо для величезної кількості росіян війна досі була телевізійною картинкою, яка майже не втручалася в їхнє особисте життя.

Впевнений, що рано чи пізно Україна втратить свої західні землі - подарунок Сталіна - і все повернеться до Угорщини, Румунії та Польщі - путін.

"Єдиним гарантом територіальної цілісності України була росія, але Київ недалекоглядно оголосив Москву своїм ворогом", - заявив російський диктатор.

Військовий злочинець також знову розповів російським морякам, що росія «не починала» жодної війни,
а «відповідала на дії України,
яка розв'язала бойові дії за сприяння Заходу».

Крім того, Путін переконаний, що «росіяни в Україні є титульною нацією».

Путін уже оголосив війну не Україні. Він оголосив війну самому існуванню українців

Кожного разу, коли Путін відкриває рота, в Україні починають сперечатися:
«Це пропаганда», «Не варто звертати увагу», «Він просто знову марить історією».

Ні.

Це не марення.

Це державна ідеологія Росії.

І якщо уважно послухати його останні заяви, стає очевидним: Кремль більше навіть не приховує своїх справжніх цілей.

Вони воюють не за Донбас.

Не за Крим.

Не за НАТО.

Вони воюють за право вирішувати, чи має право український народ існувати взагалі.

Коли Путін говорить, що західні області України - це «подарунок Сталіна»,
який рано чи пізно повернеться Польщі, Румунії чи Угорщині,
він не займається історичними вправами.

Він запускає механізм делегітимізації української держави.

Мовляв, немає ніякої цілісної України. Є набір випадково складених територій, які можна розібрати назад, як старий радянський конструктор.

Наступна теза ще небезпечніша.

«Єдиним гарантом територіальної цілісності України була Росія».

Тобто агресор, який окупував Крим, розпалив війну на Донбасі, розпочав повномасштабне вторгнення і щодня запускає ракети по українських містах, намагається виставити себе… гарантом української державності.

Це вже навіть не пропаганда.

Це спроба переписати саму реальність.

Але найстрашніше пролунало майже між іншим.

Путін заявив, що «росіяни в Україні є титульною нацією».

Саме ця фраза є ключем до всієї війни.

Бо якщо титульною нацією є росіяни, тоді українці автоматично перестають бути державотворчим народом.

А якщо українці не є державотворчим народом - тоді не існує і права на власну державу.

Саме тому Кремль роками повторює:

«один народ»;

«штучна Україна»;

«історична Росія»;

«денацифікація».

Усе це - одна і та сама концепція.

Не військова.

Ідеологічна.

Саме тому сьогодні Росія б’є не лише по енергетиці чи військових складах.

Вона б’є по історії.

По культурі.

По мові.

По пам’ятниках.

По музеях.

По книжках.

По школах.

По архівах.

По українській пам’яті.

Тому що головна ціль Кремля - не захопити квадратні кілометри.

Головна ціль - зробити так, щоб через покоління ніхто вже не пам’ятав, що існувала окрема українська нація.

І саме тут виникає незручне питання вже до української влади.

Чому держава, яка четвертий рік веде війну за своє існування, досі не має потужного Національного центру стратегічних наративів?

Росія десятиліттями фінансує інститути історичної політики, пропагандистські медіа, псевдоісториків, аналітичні центри та фабрики інформаційних операцій.

В Україні ж відповідь на більшість російських інформаційних атак часто зводиться до кількох коментарів посадовців або постів у соціальних мережах.

Це боротьба списом проти артилерії.

Україні потрібна інституція, яка щодня, системно й професійно розбиратиме та спростовуватиме кремлівські міфи, працюватиме з міжнародними медіа, готуватиме історичні, юридичні й політичні аргументи та формуватиме власний український наратив.

Не реактивно.

На випередження.

Бо інформаційна війна давно стала окремим фронтом.

Є ще одна тема, від якої українська політика роками сором’язливо відводить очі.

Путін відкрито говорить про знищення саме українського народу як окремої національної спільноти.

Отже, Україна повинна мати чітку й сучасну державну політику захисту української ідентичності.

Саме тому дедалі частіше звучить дискусія про законодавче визначення українців як державотворчої (титульної) нації із безумовним збереженням рівних конституційних прав для всіх громадян України незалежно від їхнього походження чи мови.

Адже Кремль атакує не абстрактне населення України.

Його головна мішень - українська нація як носій державності.

Не чиновники.

Не політичні технологи.

Не окремі посадовці.

Їх не прийшли «перевиховувати».

Їх не оголошували неіснуючим народом.

Не їхню історію називають вигаданою.

Не їхню мову десятиліттями висміюють.

Не їхню культуру системно намагаються стерти.

Об’єктом російської політики є саме українці як окремий народ.

Саме тому відповідь України має бути не лише військовою.

Вона повинна бути світоглядною.

Бо ракета руйнує будинок.

А імперська ідеологія намагається зруйнувати народ.

І якщо першу можна збити системою ППО, то другу здатна зупинити лише сильна держава, яка знає, ким вона є, кого захищає і заради чого існує.

Жаль що Україна не має власного наративного центру, жаль що на Банковій 5-6 кочовиків які з потужним, яким нічого не загрожує, займаються набиванням власних кишень, а не ідеологічним наповненням Держави Україна. Які в апріорі не можуть відповісти Кремлю.

📚Національне видавництво дитячої літератури «Веселка», що поблизу Лук’янівки, готує виставку унікальних книжкових ілюстрацій та запрошує киян долучитися до толоки.

Після одного з російських обстрілів поруч із будівлею було пошкоджено близько 70% вікон. Попри це у видавництві продовжують зберігати унікальний художній архів із тисячами оригінальних ілюстрацій до дитячих книжок.

Вже 5 серпня тут відкриють виставковий проєкт «АРТіФАКТИ»
#Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО БОКСУ
Грудень 1992. Луянск. Боротьба за титул чемпіона України серед професіоналів
Фото із ососбистого архіву Андрія Синєпупова
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport 🇺🇦🇺🇦🇺🇦
#World_box #Бокс_boxing #boxing #boxers #Український_бокс #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovarysport #Brovary_boxing @Brovarysport @читачі @топові_прихильники

⚠️Будуть відкриті всі архіви СБУ та СЗР щодо трагічних подій ХХ століття на Волині, — президент провів нараду щодо української політики на Польському напрямку.

За словами Зеленського, будуть кілька ключових речей, зокрема:

▪️рішення на дипломатичному напрямку.
▪️рішення для надання додаткової суттєвої кількості дозволів на пошукові ексгумаційні роботи.
▪️сторони працюватимуть над розширенням міжсуспільного діалогу України та Польщі.
▪️домовилися з Олександром Алфьоровим, керівником Українського інституту національної пам’яті, про розширення можливостей інституту.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

❤️‍🩹 Рінат Ахметов придбає квартиру науковцю Михайлу Висоцькому, житло якого зруйнувала російська ракета

Трагедія сталась 2-го липня, під час масованого обстрілу, одна із ракет влучила в багатоквартирний будинок, де проживав науковець. Він та його рідні вціліли. Вогонь, також, знищив унікальний сімейний 150-річний архів: книги, картини відомих українських художників, сімейні світлини та наукові праці кількох поколінь.

«Пан Ахметов ухвалив рішення придбати для Михайла Висоцького нову квартиру в Києві. Наше завдання – зробити це до початку навчального року, щоб уже у вересні Михайло мав можливість продовжувати наукову роботу та розвивати свій YouTube-канал», – наголосила голова Наглядової ради Фонду Наталія Ємченко.

Михайло викладає у КНУ імені Тараса Шевченка та розвиває власний YouTube-канал про науку, який уже зібрав понад мільйон переглядів. Та через втрату дому він зупинив свою просвітницьку роботу. Нова оселя допоможе йому повернутися до праці, досліджень і створення нових відео.

Вчора трошки написалося. Дам два тексти спочатку українською, а потім англійською. Хто має бажання той може поширити.

Шановний Європейський парламент ( European Parliament ), якщо Ви говорите у своїх резолюціях про цінності, то не забувайте звертати увагу й Польщі на цінності.

Нижче я надам Вам короткі історичні довідки, котрі є написані польською мовою та знаходяться на офіційних сторінках державних інституцій і розповідають про воєнних злочинців, котрі вшановуються у Польщі.

Ромуальд Райс – «Бурий». Один із командирів Армії Крайової, воєнний злочинець. (фото 1)

У травні 1945 року перевівся зі своїм взводом до 5-ї Вільнюської бригади Армії Крайової під командуванням майора Зигмунта Шендзеляржа «Лупашки», яка діяла в районі Білостока. За цей час його було нагороджено Срібним Хрестом Заслуги з мечами. У вищезгаданому підрозділі він став командиром 2-го ескадрону. Наприкінці літа він встановив контакт з місцевими осередками Narodowe Zjednoczenie Wojskowe (NZW) та долучився до організації. У вересні 1945 року його було призначено керівником PAS у Білостоцькому районі NZW та командиром 3-ї бригади NZW. Він розпочав активні військові дії проти комуністичного боку. Він відповідав за пацифікацію білоруських сіл (Залешани, Шпаки, Зане, Коньковізна), в яких загинуло близько п'ятдесяти людей, та за розстріл тридцяти білоруських кучерів. За даними прокуратури Інституту національної пам'яті (IPN), ці дії прирівнювалися до геноциду.

Інформація із сторінки Інституту національної пам’яті Польщі (джерело коментар 1)

!!! У Польщі є пам’ятник цьому вбивці (фото 2)

Зигмунт Шендзелярж – «Лупашка», один із командирів Армії Крайової, воєнний злочинець (фото 3)

23 червня 1944 року — 5-та Віленська бригада Армії Крайової здійснила відплатну акцію в Дубінках (Dubinki/Dubingiai), під час якої було вбито 27 литовських цивільних. Цей напад став початком ширшої операції.

25–27 червня 1944 року — польські підрозділи провели подальші відплатні акції в інших литовських селах (Йонішкіс, Інтурке, Біютишкіс, Гедрайчяй та ін.). Загальна кількість загиблих литовців у цих акціях оцінюється приблизно у 70–100 осіб.

Кульмінацією польсько-литовського конфлікту на Віленщині стали воєнні злочини в Глінцішках, Дубінках та навколишніх селах, унаслідок яких загинуло понад сто осіб обох національностей, переважно жінки та діти.

За висновком Павела Рокіцького, відплатна акція Армії Крайової в Дубінках була воєнним злочином. Автор вважає, що наказ про напад віддав Зигмунт Шендзеляж («Лупашка»), а жертвами стали не лише особи, пов'язані з литовською поліцією, а й цивільне населення. У результаті акції загинули жінки, діти та літні люди. На думку Рокіцького, убивства цивільних були свідомими, а не випадковими наслідками бойових дій.

Джерело: Glinciszki i Dubinki. Zbrodnie wojenne na Wileńszczyźnie w połowie 1944 r. i ich konsekwencje we współczesnych relacjach polsko-litewskich (коментар 2)

У Польщі є меморіальні дошки та топоніми названі на честь цього вбивці. вул. mjr. Zygmunta Szendzielarza „Łupaszki” у Білостоку (фото 4)

Станіслав Басай – «Рись» (фото 5) воєнний злочинець, майор Батальйонів хлопських

Діяч польського націоналістичного руху часів нацистської окупації, причетний до убивств українців та спалення їх майна у селах Мірче, Молодятичі, Пересоловичі, Модринь, Верешин, Малків, Пригоріле, Старе Село, Сагринь, Турковичі, Ласків, Смолигів та інших впродовж 1943-1945 рр.

10 березня 1944 року підрозділи Армії Крайової та Батальйонів хлопських атакували й спалили українське село Сагринь.

За даними істориків IPN, у Сагрині загинуло від 150 до 300 українських мирних жителів. За словами Маріуша Заянчковського, відомі імена 234 жертв, тоді як професор Ігор Галагіда оцінює кількість убитих у 606 осіб.
Інформація із сторінки Інституту національної пам’яті Польщі (джерело коментар 3)

!!! У Польщі також вшановують і цього злочинця. У місті Грубешів є вулиця названа на його честь ul. Stanisława Basaja „Rysia”, а також є мурал із його зображенням (фото 6)

***

📜Канал "Архівні Артефакти"

Копіюйте, бо видаляють...
ЗА ЩО БАНДЕРІВЦІ ЗАКАТУВАЛИ ДРУЖИНУ ОРГАНІЗАТОРА УПА ТАРАСА БУЛЬБИ-БОРОВЦЯ?

Історія українського визвольного руху середини XX століття сповнена не лише героїчних битв, але й глибоких особистих трагедій, які породжувалися в ході протистояння різних течій національно-визвольної боротьби українського народу.

Українська нація — сильна, потужна нація з тисячолітньою історією свого розвитку.

Але що нас губило — це міжусобна боротьба.

Ми в ході братовбивчих змагань за булаву під час Руїни після Богдана Хмельницького втратили свою державу на століття.

Ми її втратили на початку ХХ століття в змаганнях між Скоропадським, Петлюрою, Винниченком — замість обʼєднання проти московської шовіністичної орди.

Поляки тоді зуміли стати всі однією стіною — і повернули свою державу, знищеною Катериною ІІ.

В ході Другої світової ми знову пішли розʼєднаними протиборчими колонами — і втратили черговий шанс на відновлення незалежності.

Однією з найдраматичніших і водночас найменш висвітлених сторінок є доля Анни Боровець (у дівоцтві — Опоченської), дружини засновника «Поліської Січі», УПА та наказного отамана Тараса Бульби-Боровця.

Її мученицька смерть восени 1943 року стала наслідком жорстокого протистояння всередині самого українського підпілля.

ОТАМАНША З ЛАГІДНОЮ УСМІШКОЮ

Анна Опоченська була чешкою за походженням, донькою заможного чеського колоніста з Луцька. У 1931 році вона вийшла заміж за Тараса Боровця.

Польська служба безпеки у 1933–1935 роках фіксувала, що саме вона допомагала чоловікові грошима у його просвітницькій та підпільній діяльності.

Охоронець отамана Микола Ширко згадував її як невисоку біляву жінку з дуже лагідним, усміхненим обличчям, вихованою та освіченою, яка «більше цікавилася політичними питаннями, ніж приватними справами».

Сама ж «отаманша» ніколи не цуралася найважчої роботи. Повстанці згадували її як сестру милосердя, що ділилася пайком із голодними гімназистами, доглядала до самої смерті хворого на туберкульоз підпільника Геннадія Янкевича, прала білизну та перев’язувала рани бійцям Поліської Січі.

КОРІНЬ КОНФЛІКТУ: ЧОМУ БАНДЕРІВЦІ ПІШЛИ ВІЙНОЮ НА БУЛЬБУ-БОРОВЦЯ?

Трагедія Анни Опоченської стала прямим наслідком жорсткого політичного розколу.

Щоб зрозуміти, чому загинула Анна Боровець, необхідно звернутися до подій літа–осені 1943 року на Волині. Саме тоді загострився конфлікт між двома течіями українського визвольного руху.

Протягом січня-квітня 1943 року Тарас Бульба-Боровець вів переговори з Проводом ОУН(б) про об’єднання зусиль. Конфлікт розгорівся навколо принципового питання: хто має керувати повстанською армією?

• Позиція Бульби-Боровця: Армія має підпорядковуватися позапартійній Революційній раді, куди увійдуть представники всіх українських політичних сил.

• Позиція ОУН(б): військові сили мали беззастережно підпорядковуватися виключно партійному Проводу ОУН(б). Така концепція передбачала повну монополію на керівництво визвольним рухом.

Згодом ОУН(б) взяла собі вже існуючу назву УПА, яку раніше використовували загони Тараса Бульби-Боровця. У відповідь отаман перейменував свої формування на УНРА — Українську Національно-Революційну Армію — та створив Українську народно-демократичну партію.

10 серпня 1943 року він звернувся до Проводу ОУН(б) з відкритим листом. У ньому Бульба-Боровець прямо звинуватив бандерівське керівництво в «партійній диктатурі», «розпалюванні міжусобиці» та «вирізуванні нацменшин (поляків)».

Натомість він закликав спрямовувати боротьбу виключно проти збройних польських формувань — Армії Крайової та колоністів, які співпрацювали з радянськими партизанами.

Реакція ОУН(б) була швидкою і жорсткою — силове роззброєння «бульбашів».

ЗАХОПЛЕННЯ ТА МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ

Уночі 19 серпня 1943 року біля села Хмелівка на Рівненщині бандерівський курінь Дороша оточив штаб УНРА.

Бульба-Боровець, прагнучи уникнути великої братньої крові, дав наказ не стріляти, а розсіяно відступати.

Самому отаманові вдалося вирватися з оточення, але бандерівці захопили трьох його старших полковників та Анну Опоченську.

Її відвезли до Великого Стидня. Як свідчать пізніші дослідження Олександра Гриценка, дружину отамана співробітники Служби безпеки ОУН утримували та катували з 19 серпня до 14 листопада 1943 року.

Від неї вимагали видати плани чоловіка, місця розташування складів зі зброєю, друкарень та архівів УНРА.

Згідно зі свідченнями охорони та учасників катувань, Анна Опоченська виявила надзвичайну стійкість і не зрадила справу свого чоловіка.

У розсекречених архівах СБУ, оприлюднених уже в часи незалежної України, зберігся лист Тараса Бульби-Боровця, який він написав до Проводу ОУН-Бандери:

"Ваша "влада" поводиться не як народна революційна влада, а як звичайна банда… Замість провадити справді революційну роботу в теренах, Ваші люди бундючно бавляться у владу, а так звана безпека направо і наліво шомполить та катує людей.

… Дійшло до мого відома, що мою дружину за спробу втечі з Вашого ув’язнення покарано шомполами".

Оскільки Бульба-Боровець не пішов на компроміс і продовжив свою діяльність, оприлюднивши гострий звинувачувальний лист «Взаємопоборювання», доля Анни була вирішена.

14 листопада 1943 року її стратили співробітники СБ ОУН(б) у лісах Рівненщини.

Її смерть стала прямим наслідком внутрішньої міжусобиці, коли зброя та катування спрямовувалися не проти зовнішніх ворогів — нацистів чи більшовиків, — а проти своїх же побратимів.

ПАМ’ЯТЬ ПРО ТРАГЕДІЮ

Тарас Бульба-Боровець із глибоким болем згадував смерть своєї дружини, називаючи цей вчинок страшним злочином, який назавжди ліг плямою на сумління тих, хто віддав відповідний наказ.

Він наголошував, що Анна була цивільною жінкою, яка нікому не бажала зла і щиро любила Україну.

Загибель Анни Боровець — одна з найтрагічніших ілюстрацій того, як внутрішній фанатизм і боротьба за владу можуть руйнувати визвольний рух зсередини.

Вона загинула не від рук німецького гестапо і не від рук радянського НКВД.

Вона загинула від рук українців, які так само проголошували своєю метою боротьбу за незалежну Україну.

Сьогодні ця історія служить суворим нагадуванням про те, якою страшною може бути ціна внутрішнього розбрату, коли боротьба за владу всередині визвольного руху починає переважати боротьбу проти зовнішнього ворога.

Ця публікація не є засудженням усіх учасників ОУН(б) чи УПА.

Серед бандерівців були тисячі щирих патріотів, які зі зброєю в руках боролися проти нацистської та радянської окупації, віддали життя за Україну і заслуговують на повагу та пам’ять.

Але історія визвольного руху не є чорно-білою.

У ній були героїзм, жертовність і боротьба за свободу.

Але були й внутрішні конфлікти, жорстокі помилки, злочини та трагедії.

Пам’ять про Анну Боровець-Опоченську заслуговує на те, щоб бути почутою.

Ми маємо це знати і памʼятати — щоб не повторювати помилок.

Сьогоднішні, в ході нової війни за нашу свободу ми не маємо ділити українців на «своїх» і «чужих».

Ми маємо єднатися!
@Хомо Фабер Леусенко Олег

ЧУЖИНЕЦЬ НА ВЛАСНОМУ ҐАНКУ

Є переживання, для яких немає ані назви, ані полиці в архіві нашого досвіду. Вони не є болем чи радістю. Вони не мають причини, з якої можна було б вивести наслідок. Це не історія, яку можна розповісти за вечерею, і не симптом, з яким ідуть до лікаря. Вони просто трапляються. Тихо, посеред звичайного життя.

Уявіть собі нічим не примітний ранок. Усе на своїх місцях: чашка, ключі, двері, поручень ґанку, запах дерева, що ввібрав нічну прохолоду. Світло спалахує після натискання вимикача, відображення в дзеркалі бездоганно повторює кожен рух. Світ функціонує бездоганно, а разом із ним функціонуєте й ви — як його невід'ємна частина. Ви не мусите щоразу заново вирішувати, що означає дверна ручка. Ваша свідомість робить це за вас, так швидко й так глибоко, що сам процес зникає з поля зору. Ми настільки зрослися з цим автоматичним актом упізнавання, що почали плутати його з об'єктивною реальністю.

А потім ця сама ілюзія дає тріщину.

Ви стоїте на власному ґанку, де стояли сотні разів. І раптом — без жодного попередження — знайомість перестає виконувати свою роботу. Речі залишаються на своїх місцях, але покидають вас. Ручка дверей перестає бути тим, за що беруться. Вона стає просто шматком холодного металу — байдужого, німого, замкненого у власній матеріальності. Сходинки більше нікуди не ведуть — вони просто здіймаються над землею, позбавлені сенсу й напрямку. Дерево поруч живе своїм життям, яке ніколи не потребувало вас і ніколи не потребуватиме.

Це не галюцинація. Ви не бачите нічого зайвого чи спотвореного. Навпаки: ви бачите світ із надзвичайною, нестерпною ясністю. Ви бачите його таким, яким він є, коли з нього здерто тонку плівку людських значень. І це видовище не лякає і не втішає. Воно знезброює. Тому що світ без нас — це світ, у якого більше немає імені. Ані для нього самого, ані для нас.

Ось що відкривається в цю мить: відчуття дому ніколи не жило в цих стінах. Воно жило лише у вашій голові. Це був безперервний акт творення, настільки невпинний, що ви прийняли його за саму реальність. Світ не є затишним. Світ не є знайомим. Світ — це сукупність байдужої матерії, якій ми безперервно надаємо імена та сенси, щоб не втратити орієнтацію в його мовчанні.

Цей розрив триває лише кілька секунд. Рука, діючи окремо від свідомості, торкається холодної ручки. Звичний рух рятує вас. Він повертає речам їхні імена. Двері знову стають дверима. Дім знову стає домом. Світ без видимих зусиль збирається назад у знайому, стерпну форму. Життя триває.

Але ця тріщина не зникає безслідно. Бо тепер ви знаєте. Ви побачили те, що зазвичай приховане. Ви зрозуміли, що ваш зв'язок зі світом — це не даність, а крихка конструкція, яку ви щосекунди підтримуєте власними силами, навіть не помічаючи цього.

Ми звикли шукати відчуження десь далеко: у чужих містах, де ми не знаємо мови; на безлюдних вокзалах о третій ночі; серед натовпу, де жодне обличчя не обернеться на наш поклик. Але найчистіше, найконцентрованіше відчуження чекає на нас зовсім не там. Воно чекає саме тут, удома. Воно вбудоване у фундамент нашого повсякденного існування й лише чекає моменту, коли наша пильність ослабне.

Для цього не потрібна катастрофа. Достатньо одного ранку. Одного погляду, кинутого на власний ґанок трохи довше, ніж потрібно. І ось ви вже чужинець. Не в сентиментальному, поетичному сенсі, а в найсуворішому, буквальному: ви більше не належите цьому місцю. Плівка лопнула, і крізь неї проступила байдужа, холодна реальність, у якій немає ані дому, ані ґанку, ані вас — є лише матерія, простір і час.

Потім двері зачиняються. День продовжується. Ви робите каву, відповідаєте на дзвінки, живете. Усе гаразд. Але десь на периферії свідомості осідає просте, нестерпне знання: немає жодної гарантії, що завтра вранці, вийшовши на ґанок, ви знову не застанете світ у його первісній, байдужій ясності.

— Voss Ekobi

Російська ракета знищила дім українського фізика, доцента Київського національного університету імені Тараса Шевченка та популяризатора науки Михайла Висоцького:
https://bukvy.org/rosijska-raketa-znyshhyla-dim-ukrayinskogo-fizyka-t... із житлом він втратив усе: документи, техніку, заощадження, сімейний архів, який збирався понад 100 років, і багаторічні наукові напрацювання.

У своєму зверненні науковець повідомив, що через трагедію змушений призупинити роботу свого YouTube-каналу, де безкоштовно публікував лекції з фізики. Наразі він відкрив збір коштів, щоб почати життя заново після російської атаки.