#оповіданея #Ші
Глава 26. Ті, що не мовчать
Київ. Початок лютого 2023 року.
Місто дихало холодом, якось по-іншому, ніж у січні. Не було снігу, але вітер — гострий, як лезо, — різав щоки і думки. Марія йшла повільно, з руками в кишенях, і з відчуттям, що щось наближається. Не подія — стан.
Вона не планувала зустрічі з Миколою. Просто зайшла до кав’ярні на Подолі, щоб перечекати пориви вітру. І там — за столиком біля вікна — сидів він. Чоловік Ольги. Той самий, у квартирі якого вона ховалась після втечі з Мелітополя. Той, хто мовчки подав їй чай, коли вона не могла говорити.
— «Маріє?» — він підвів очі, і в них було щось тепле, як завжди.
— «Привіт, Миколо. Я не знала, що ти тут буваєш.»
— «Я тут часто. Думаю. Пишу.»
Він запросив її сісти. Вони говорили довго — не про війну, не про Максима, не про втрати. А про голос. Про те, що мовчання — це теж зброя, і що поезія — це спосіб її розрядити.
— «Ми готуємо вечір. Поетичний. Не пафосний. Не офіційний. Просто — люди, які читають те, що не можуть не сказати. Хочеш допомогти?»
— «Я не поетка.»
— «Ти — архітекторка пам’яті. А це важливіше.»
*
Підготовка.
Приміщення — старий культурний центр, колишній кінотеатр, де ще збереглися дерев’яні крісла з червоним оксамитом. Марія відповідала за простір: світло, розсадку, тишу між рядками.
Вона розвішувала афіші, писала короткі біо для учасників, домовлялась про генератор — бо світло могло зникнути будь-якої миті. І в кожному русі було щось нове: не втеча, не пошук — а дія.
Один із учасників — ветеран, який писав вірші на фронті. Інша — дівчина з Херсона, яка втратила брата. Третій — актор, який читав чужі тексти, бо свої ще не міг вимовити.
*
Вечір.
Зал був напівтемний. Світло — тільки на сцені. Люди сиділи мовчки, як у храмі, але без релігії. Просто — в очікуванні.
Марія стояла за кулісами. Її не було в програмі. Але Микола підійшов і сказав:
— «Ти маєш сказати щось. Не як поетка. Як та, що пам’ятає.»
Вона вийшла. Взяла мікрофон. І сказала:
— «Я не знаю, як писати вірші. Але я знаю, як звучить голос, коли він проривається крізь страх. Я чула його — в шпиталі, в блокноті, в очах тих, хто не повернувся. І я хочу, щоб ви почули один рядок. Він не мій. Але він — про нас.»
Вона відкрила блокнот. І прочитала:
> «Я не прошу сенсацію. Я прошу — голос. Один абзац. Одне ім’я. Щоб він знав, що ми не мовчимо.»
Марія говорила багато. Здавалося, що це гарно продуманий діалог по темі заходу, ніхто і гадки не мав, що це не текст, це мова душі, мова страху і сміливості, розгубленості і впевненості.
У залі — тиша. Потім — аплодисменти. Не гучні. Але справжні.
*
Після.
Марія сиділа на сходах біля сцени. Люди підходили, дякували. Хтось залишав записки. Хтось просто торкався її плеча.
Микола сів поруч.
— «Ти зробила більше, ніж думала.»
— «Я просто сказала те, що мусило бути сказане.»
— «І це — поезія.»
*
Вдома.
Аліна вже спала. Марія сиділа біля вікна, дивилась на ліхтарі. І думала:
> «Я не знаю, де він. Але я знаю, що я — не одна. І що голоси — множаться. І що тиша — вже не така гучна.»
Далі буде...
#оповіданея #Ші
Глава 26. Ті, що не мовчать
Київ. Початок лютого 2023 року.
Місто дихало холодом, якось по-іншому, ніж у січні. Не було снігу, але вітер — гострий, як лезо, — різав щоки і думки. Марія йшла повільно, з руками в кишенях, і з відчуттям, що щось наближається. Не подія — стан.
Вона не планувала зустрічі з Миколою. Просто зайшла до кав’ярні на Подолі, щоб перечекати пориви вітру. І там — за столиком біля вікна — сидів він. Чоловік Ольги. Той самий, у квартирі якого вона ховалась після втечі з Мелітополя. Той, хто мовчки подав їй чай, коли вона не могла говорити.
— «Маріє?» — він підвів очі, і в них було щось тепле, як завжди.
— «Привіт, Миколо. Я не знала, що ти тут буваєш.»
— «Я тут часто. Думаю. Пишу.»
Він запросив її сісти. Вони говорили довго — не про війну, не про Максима, не про втрати. А про голос. Про те, що мовчання — це теж зброя, і що поезія — це спосіб її розрядити.
— «Ми готуємо вечір. Поетичний. Не пафосний. Не офіційний. Просто — люди, які читають те, що не можуть не сказати. Хочеш допомогти?»
— «Я не поетка.»
— «Ти — архітекторка пам’яті. А це важливіше.»
*
Підготовка.
Приміщення — старий культурний центр, колишній кінотеатр, де ще збереглися дерев’яні крісла з червоним оксамитом. Марія відповідала за простір: світло, розсадку, тишу між рядками.
Вона розвішувала афіші, писала короткі біо для учасників, домовлялась про генератор — бо світло могло зникнути будь-якої миті. І в кожному русі було щось нове: не втеча, не пошук — а дія.
Один із учасників — ветеран, який писав вірші на фронті. Інша — дівчина з Херсона, яка втратила брата. Третій — актор, який читав чужі тексти, бо свої ще не міг вимовити.
*
Вечір.
Зал був напівтемний. Світло — тільки на сцені. Люди сиділи мовчки, як у храмі, але без релігії. Просто — в очікуванні.
Марія стояла за кулісами. Її не було в програмі. Але Микола підійшов і сказав:
— «Ти маєш сказати щось. Не як поетка. Як та, що пам’ятає.»
Вона вийшла. Взяла мікрофон. І сказала:
— «Я не знаю, як писати вірші. Але я знаю, як звучить голос, коли він проривається крізь страх. Я чула його — в шпиталі, в блокноті, в очах тих, хто не повернувся. І я хочу, щоб ви почули один рядок. Він не мій. Але він — про нас.»
Вона відкрила блокнот. І прочитала:
> «Я не прошу сенсацію. Я прошу — голос. Один абзац. Одне ім’я. Щоб він знав, що ми не мовчимо.»
Марія говорила багато. Здавалося, що це гарно продуманий діалог по темі заходу, ніхто і гадки не мав, що це не текст, це мова душі, мова страху і сміливості, розгубленості і впевненості.
У залі — тиша. Потім — аплодисменти. Не гучні. Але справжні.
*
Після.
Марія сиділа на сходах біля сцени. Люди підходили, дякували. Хтось залишав записки. Хтось просто торкався її плеча.
Микола сів поруч.
— «Ти зробила більше, ніж думала.»
— «Я просто сказала те, що мусило бути сказане.»
— «І це — поезія.»
*
Вдома.
Аліна вже спала. Марія сиділа біля вікна, дивилась на ліхтарі. І думала:
> «Я не знаю, де він. Але я знаю, що я — не одна. І що голоси — множаться. І що тиша — вже не така гучна.»
Далі буде...
Українська
English
