Назустріч пригодам і Привіт з того світу

Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі.
Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас.
Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів.
Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий".
Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть.
Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе.
Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину.

Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше.
Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз.
Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули.
На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас.
Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати.
Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було.
За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію.
Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні.
Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії.
А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ.
Тільки я вже нічого не міг сказати.

Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос.
Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті:
"Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим."
Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті.
Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі:
"Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати."
Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків.
Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати.
Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі:
"Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."

🕯 Пам’ятаємо Андрія Гусіна
Одинадцять років тому не стало легендарного динамівця та ексгравця збірної України Андрія Гусіна.
🤍💙 Він залишився в історії як веселий у житті й непоступливий на полі, сім’янин та професіонал, який віддав «Динамо» і футболу найкращі роки своєї кар’єри. 7-разовий чемпіон України, автор пам’ятних голів у Лізі чемпіонів, чвертьфіналіст ЧС-2006.
Його ім’я назавжди вписане у славну історію клубу та українського футболу.
#Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

⚽️ Рятувальники Київщини визначили кращих у футбольній першості. Броварські - треті

У селищі Козин відбулася першість з футболу серед рятувальників Київської області.

На спортивному майданчику зібралися дев’ять команд, аби позмагатися за перемогу, продемонструвати свою витривалість, силу характеру та командний дух.

🔥 Змагання пройшли у дружній, але водночас запеклій атмосфері.
Кожна команда прагнула показати найкращий результат.

👤 Особливим гостем турніру став відомий футболіст, гравець київського «Динамо» Микола Морозюк.
Він підтримав рятувальників своїм візитом, а для переможців змагань підготував подарунки — ⚽️ футбольний м’яч та іменну футболку.

🏆 За підсумками напружених ігор:

🥇 перше місце виборола команда рятувальників з Яготина, довівши свою злагодженість та спортивну майстерність;
🥈 друге місце посіли рятувальники Головного управління;
🥉 бронзові нагороди здобули броварські рятувальники.

💪 Спорт сприяє підтриманню високої фізичної форми, що є запорукою успішного виконання службових завдань.
Командні ігри, зокрема футбол, допомагають формувати взаєморозуміння, вміння діяти злагоджено та підтримувати одне одного — як на полі, так і під час ліквідації надзвичайних ситуацій.

📌 Відкриваючи змагання, заступник начальника Головного управління Максим Комісаров відзначив, що такі турніри зміцнюють дружбу між підрозділами, мотивують до занять спортом та дозволяють виховувати справжній командний дух, який рятувальники щодня демонструють на службі.

Головним здобутком турніру стала не лише перемога, а й спортивне братерство та гарний настрій, які об’єднали всіх учасників.
Джерело - https://t.me/dsns_kyiv_region/
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
#football_Browarschini #Броварський_футбол #Футбол_Бровари #Футбол_в_Броварському_краї #Brovarysport #футбол_football @brovarysport

День HR-менеджера
Третя середа вересня – свято для українських HR-менеджерів, спеціалістів у сфері управління персоналом – День HR-менеджера.

🚲 Велосипед — «повільна смерть» для планети?

Один банкір якось пожартував перед економістами:

«Велосипедист — це катастрофа для економіки.
Він не купує авто і не бере кредит, щоб його виплатити.
Не платить за страхові поліси.
Не заправляє пальне, не витрачає на ремонт чи парковку.
Не спричиняє великих аварій — отже, не потрібні додаткові автошляхи.
Він не гладшає — а це означає, що не витрачає гроші на ліки, лікарні чи аптеки.
Одним словом, нічого не додає до ВВП країни».

А тим часом кожен новий McDonald’s створює щонайменше 30 робочих місць:
🍔 10 кардіологів
🍔 10 стоматологів
🍔 10 дієтологів
…і, звісно, працівників самої ресторанної мережі.

То що вигідніше для економіки — велосипеди чи фастфуд?

Є над чим замислитися… 🤔

P.S.: Ходьба ще гірша — пішоходи навіть велосипеди не купують! 🚶‍♂️

Георгій Ґонґадзе — журналіст, громадський діяч та Герой України, смерть якого стала шоком не лише для Батьківщини, а й для всього світу
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine #Ukrainian_news #Українські_новини #Україна_понад_усе
https://brovaryregion.in.ua/?p=44938

Ріелторам можуть заборонити брати комісію без звернення клієнта та зобовʼяжуть реєструватись, як ФОП — петиція щодо низки нововведень в регулюванні діяльності ріелторів зібрала 25 тис. підписів.

Крім того, ініціатори вимагають:

• запровадження мінімальних стандартів освіти, кваліфікації та сертифікації для спеціалістів;
• підтвердження співпраці з клієнтом укладенням письмового договору або інших гарантій;
• без фактичного звернення клієнта, ніяких комісій;
• при порушенні цих правил — адміністративна відповідальність.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

🗣Футболіст Неймар отримав спадок у мільярд😳доларів від людини, яку ніколи в житті не бачив🤯

Місцевий бізнесмен залишив нападнику активи через «близький моральний зв’язок» з футболістом і захоплення його кар’єрою🤌🏻⚽

Олександр Усик зіграв у футбол. Легенди Португалії та світу видали шоу в Лісабоні
#спорт @sports #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #brovarysport @brovarysport
https://brovarysport.net.ua/?p=34716

16 вересня 1947 року у Києві народився Валерій Веніамінович Марченко, учасник правозахисного руху, журналіст, перекладач.

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.

До 1972-го його знали за іменем Валерій Умрилов. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.

З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.

Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.

Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами кгб як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література.

Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.

Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Amnesty International». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися нерідною для обох англійською). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».

Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти урср «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української рср» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).

Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.

🕯Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, росія). Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка.

«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий».
Писав про нього Семен Глузман.