• 🏆🎨 Національний рекорд України у світі мистецтва: 35 років творчого єднання в садибі Анатолія Марчука

    1991 рік, село Козичанка на Київщині. Саме тут народний художник Анатолій Марчук вирішив зібрати друзів-митців просто неба на спільний пленер.

    Минуло 35 років. За цей час у садибі створили сотні картин, відбувалися літературні зустрічі та мистецькі події, а в гості приїжджали найвідоміші художники, скульптори та музиканти країни.

    Днями ця історія отримала свою відзнаку – Національний рекорд України як найдовший літературно-мистецький проєкт країни, який безперервно живе на одній локації
    #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news
    🏆🎨 Національний рекорд України у світі мистецтва: 35 років творчого єднання в садибі Анатолія Марчука 1991 рік, село Козичанка на Київщині. Саме тут народний художник Анатолій Марчук вирішив зібрати друзів-митців просто неба на спільний пленер. Минуло 35 років. За цей час у садибі створили сотні картин, відбувалися літературні зустрічі та мистецькі події, а в гості приїжджали найвідоміші художники, скульптори та музиканти країни. Днями ця історія отримала свою відзнаку – Національний рекорд України як найдовший літературно-мистецький проєкт країни, який безперервно живе на одній локації #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news
    63views
  • Не художник, не дизайнер, а сама природа створила цей шедевр. Синій Петрів батіг і жовті соняхи — мов наш прапор, символ незламності, надії та любові до рідної землі. 💙💛🇺🇦
    Не художник, не дизайнер, а сама природа створила цей шедевр. Синій Петрів батіг і жовті соняхи — мов наш прапор, символ незламності, надії та любові до рідної землі. 💙💛🇺🇦
    2
    167views
  • ХРОНІКИ ПІСЛЯМАЙБУТЬНОГО: СВІТИ САЙМОНА СТОЛЕНХАҐА

    Мало хто говорить про те, що залишається після майбутнього. Саймон Столенхаґ — один із тих, хто знає відповідь. У його світах час вже вичерпано: майбутнє відбулося, пережило себе і тепер осідає іржавим післясмаком. Величезні механізми стоять серед полів, віддаючись корозії, розчиняються в тумані, стаючи такими ж буденними, як старі елеватори чи покинута інфраструктура, призначення якої давно стерлося з пам'яті.

    Шведська провінція, де виріс художник, назавжди застигла в його образах. Озера, ліси, невеличкі містечка, низьке небо, довгі дороги та промислові зони стали природним середовищем для його уяви. Наукові комплекси, гігантські машини чи аномальні конструкції з'являються тут не як вторгнення фантастики, а як частина буденного ландшафту.

    Його полотна нагадують не стільки фантазію про майбутнє, скільки дивний спогад про нього. Столенхаґ майстерно поєднує приглушену палітру та впізнавані деталі побуту з чимось незбагненним, що наше підсвідоме зчитує як щось знайоме і давно пережите. Ці фрагменти іншої реальності він вплітає у графічні романи, перетворюючи їх на візуальну прозу — серію спогадів, що існують на тонкій межі між літературою, живописом і кінематографом.

    «Оповідки з Кільця» відкривають цей світ через дитячий погляд. Альтернативна Швеція кінця 1980-х живе поруч із колосальним підземним прискорювачем частинок, але саме співіснування людей і технологічного дива здається тут важливішим за будь-які пояснення. Діти спокійно їздять на велосипедах повз іржаві машини, досліджують покинуті об'єкти та споглядають гігантських роботів із тією ж природністю, з якою звикли дивитися на лінії електропередач чи старі сараї. У цих сценах відчувається спадщина Спілберга, Бредбері й Тарковського, проте Столенхаґ ніколи не перетворює свої образи на цитати. Він говорить власною мовою — мовою тихих пейзажів, у яких розчиняється незрозуміла, щемлива туга.

    Згодом цей світ змінюється у «Речах з Потопу». Дитяча безтурботність вивітрюється, поступаючись місцем тривозі: темні плями на снігу, токсична вода та дивні рекламні маскоти посеред спустошених краєвидів створюють відчуття повільного, майже невідворотного розкладу. Тут Столенхаґ розвиває свою головну думку: людина має хист звикати до будь-яких змін, навіть до катастрофи. Жах у його роботах не вибухає — він накопичується, непомітно вростаючи в довкілля. Ми споглядаємо вже не саму подію, а післясмак життя у світі, який давно навчився приймати свою нову, понівечену реальність.

    «Електричний штат» виводить цю тему на новий рівень. Америка, спустошена віртуальними ілюзіями, постає як величезний цвинтар нездійсненого майбутнього: люди перетворилися на виснажені оболонки, замкнені у власних мареннях, а пустелі Мохаве заповнилися руїнами технологічної цивілізації. У цьому контексті подорож Мішель та її маленького жовтого робота набуває міфологічного виміру — це вже не просто постапокаліпсис, а роздум про самотність, втрату реальності та дивну людську схильність добровільно обирати оману. Показово, що екранізація Netflix викликала суперечливу реакцію: перетворивши історію на традиційний пригодницький сюжет, вона втратила найважливіше — той простір мовчання, недомовленості й внутрішньої порожнечі, на яких тримається першоджерело.

    «Лабіринт» іде ще далі, позбавляючи нас останніх ілюзій про спадковість світів, де залишки меланхолії та колишніх надій зрештою поступаються місцем оголеному відчаю. Чорні сфери в небі, отруєна атмосфера, аміачні пустелі та стерильний бункер Кунгсхолл створюють відчуття остаточного виснаження світу. Однак Столенхаґа цікавить не стільки сама катастрофа, скільки її приховані наслідки: провина тих, хто залишив інших помирати за зачиненими дверима; відчай людей, змушених жити після морального компромісу, який неможливо виправдати; пам'ять про рішення, що назавжди стає частиною особистої історії. Зрештою, головний жах у творчості Столенхаґа завжди залишається внутрішнім.

    Його світи — це не завершені історії, а самі ландшафти пам’яті. Ми бачимо їх так, як людина бачить власне минуле: фрагментарно, через спалахи образів, що виринають із темряви. Світло над озером, гул далекого двигуна, силует конструкції на горизонті чи незбагненна темна пляма на снігу — походження цих речей стерлося, але їхня присутність стала реальнішою за будь-яку нашу повсякденність. Столенхаґ збирає свої світи з таких уламків, де кожна випадкова деталь стає ключем до чогось давно втраченого, що ми, самі того не знаючи, продовжуємо носити в собі.

    Мистецтво Саймона Столенхаґа уникає обіцянок, якими зазвичай годує нас фантастика. Його оптика налаштована інакше: він спостерігає, як час невблаганно переінакшує наші надії, як амбітні проєкти стають руїнами, а катастрофи — частиною звичного пейзажу. Це хроніки "післямайбутнього", де технологічне диво вже давно втратило голос, апокаліпсис розчинився в буденності, а пам’ять тримається лише за уламки того, що колись здавалося незаперечним.

    Дивлячись на його роботи, відчуваєш не страх перед прийдешнім і не ностальгію за минулим. Швидше дивне, майже фізичне відчуття зустрічі з чимось, що колись належало нам, але встигло зникнути в піску часу. З чимось, чого, можливо, ніколи й не існувало, окрім як у наших власних спогадах.

    — Voss Ekobi
    ХРОНІКИ ПІСЛЯМАЙБУТЬНОГО: СВІТИ САЙМОНА СТОЛЕНХАҐА Мало хто говорить про те, що залишається після майбутнього. Саймон Столенхаґ — один із тих, хто знає відповідь. У його світах час вже вичерпано: майбутнє відбулося, пережило себе і тепер осідає іржавим післясмаком. Величезні механізми стоять серед полів, віддаючись корозії, розчиняються в тумані, стаючи такими ж буденними, як старі елеватори чи покинута інфраструктура, призначення якої давно стерлося з пам'яті. Шведська провінція, де виріс художник, назавжди застигла в його образах. Озера, ліси, невеличкі містечка, низьке небо, довгі дороги та промислові зони стали природним середовищем для його уяви. Наукові комплекси, гігантські машини чи аномальні конструкції з'являються тут не як вторгнення фантастики, а як частина буденного ландшафту. Його полотна нагадують не стільки фантазію про майбутнє, скільки дивний спогад про нього. Столенхаґ майстерно поєднує приглушену палітру та впізнавані деталі побуту з чимось незбагненним, що наше підсвідоме зчитує як щось знайоме і давно пережите. Ці фрагменти іншої реальності він вплітає у графічні романи, перетворюючи їх на візуальну прозу — серію спогадів, що існують на тонкій межі між літературою, живописом і кінематографом. «Оповідки з Кільця» відкривають цей світ через дитячий погляд. Альтернативна Швеція кінця 1980-х живе поруч із колосальним підземним прискорювачем частинок, але саме співіснування людей і технологічного дива здається тут важливішим за будь-які пояснення. Діти спокійно їздять на велосипедах повз іржаві машини, досліджують покинуті об'єкти та споглядають гігантських роботів із тією ж природністю, з якою звикли дивитися на лінії електропередач чи старі сараї. У цих сценах відчувається спадщина Спілберга, Бредбері й Тарковського, проте Столенхаґ ніколи не перетворює свої образи на цитати. Він говорить власною мовою — мовою тихих пейзажів, у яких розчиняється незрозуміла, щемлива туга. Згодом цей світ змінюється у «Речах з Потопу». Дитяча безтурботність вивітрюється, поступаючись місцем тривозі: темні плями на снігу, токсична вода та дивні рекламні маскоти посеред спустошених краєвидів створюють відчуття повільного, майже невідворотного розкладу. Тут Столенхаґ розвиває свою головну думку: людина має хист звикати до будь-яких змін, навіть до катастрофи. Жах у його роботах не вибухає — він накопичується, непомітно вростаючи в довкілля. Ми споглядаємо вже не саму подію, а післясмак життя у світі, який давно навчився приймати свою нову, понівечену реальність. «Електричний штат» виводить цю тему на новий рівень. Америка, спустошена віртуальними ілюзіями, постає як величезний цвинтар нездійсненого майбутнього: люди перетворилися на виснажені оболонки, замкнені у власних мареннях, а пустелі Мохаве заповнилися руїнами технологічної цивілізації. У цьому контексті подорож Мішель та її маленького жовтого робота набуває міфологічного виміру — це вже не просто постапокаліпсис, а роздум про самотність, втрату реальності та дивну людську схильність добровільно обирати оману. Показово, що екранізація Netflix викликала суперечливу реакцію: перетворивши історію на традиційний пригодницький сюжет, вона втратила найважливіше — той простір мовчання, недомовленості й внутрішньої порожнечі, на яких тримається першоджерело. «Лабіринт» іде ще далі, позбавляючи нас останніх ілюзій про спадковість світів, де залишки меланхолії та колишніх надій зрештою поступаються місцем оголеному відчаю. Чорні сфери в небі, отруєна атмосфера, аміачні пустелі та стерильний бункер Кунгсхолл створюють відчуття остаточного виснаження світу. Однак Столенхаґа цікавить не стільки сама катастрофа, скільки її приховані наслідки: провина тих, хто залишив інших помирати за зачиненими дверима; відчай людей, змушених жити після морального компромісу, який неможливо виправдати; пам'ять про рішення, що назавжди стає частиною особистої історії. Зрештою, головний жах у творчості Столенхаґа завжди залишається внутрішнім. Його світи — це не завершені історії, а самі ландшафти пам’яті. Ми бачимо їх так, як людина бачить власне минуле: фрагментарно, через спалахи образів, що виринають із темряви. Світло над озером, гул далекого двигуна, силует конструкції на горизонті чи незбагненна темна пляма на снігу — походження цих речей стерлося, але їхня присутність стала реальнішою за будь-яку нашу повсякденність. Столенхаґ збирає свої світи з таких уламків, де кожна випадкова деталь стає ключем до чогось давно втраченого, що ми, самі того не знаючи, продовжуємо носити в собі. Мистецтво Саймона Столенхаґа уникає обіцянок, якими зазвичай годує нас фантастика. Його оптика налаштована інакше: він спостерігає, як час невблаганно переінакшує наші надії, як амбітні проєкти стають руїнами, а катастрофи — частиною звичного пейзажу. Це хроніки "післямайбутнього", де технологічне диво вже давно втратило голос, апокаліпсис розчинився в буденності, а пам’ять тримається лише за уламки того, що колись здавалося незаперечним. Дивлячись на його роботи, відчуваєш не страх перед прийдешнім і не ностальгію за минулим. Швидше дивне, майже фізичне відчуття зустрічі з чимось, що колись належало нам, але встигло зникнути в піску часу. З чимось, чого, можливо, ніколи й не існувало, окрім як у наших власних спогадах. — Voss Ekobi
    1Kviews
  • ❤️‍🩹 Рінат Ахметов придбає квартиру науковцю Михайлу Висоцькому, житло якого зруйнувала російська ракета

    Трагедія сталась 2-го липня, під час масованого обстрілу, одна із ракет влучила в багатоквартирний будинок, де проживав науковець. Він та його рідні вціліли. Вогонь, також, знищив унікальний сімейний 150-річний архів: книги, картини відомих українських художників, сімейні світлини та наукові праці кількох поколінь.

    «Пан Ахметов ухвалив рішення придбати для Михайла Висоцького нову квартиру в Києві. Наше завдання – зробити це до початку навчального року, щоб уже у вересні Михайло мав можливість продовжувати наукову роботу та розвивати свій YouTube-канал», – наголосила голова Наглядової ради Фонду Наталія Ємченко.


    Михайло викладає у КНУ імені Тараса Шевченка та розвиває власний YouTube-канал про науку, який уже зібрав понад мільйон переглядів. Та через втрату дому він зупинив свою просвітницьку роботу. Нова оселя допоможе йому повернутися до праці, досліджень і створення нових відео.
    ❤️‍🩹 Рінат Ахметов придбає квартиру науковцю Михайлу Висоцькому, житло якого зруйнувала російська ракетаТрагедія сталась 2-го липня, під час масованого обстрілу, одна із ракет влучила в багатоквартирний будинок, де проживав науковець. Він та його рідні вціліли. Вогонь, також, знищив унікальний сімейний 150-річний архів: книги, картини відомих українських художників, сімейні світлини та наукові праці кількох поколінь.«Пан Ахметов ухвалив рішення придбати для Михайла Висоцького нову квартиру в Києві. Наше завдання – зробити це до початку навчального року, щоб уже у вересні Михайло мав можливість продовжувати наукову роботу та розвивати свій YouTube-канал», – наголосила голова Наглядової ради Фонду Наталія Ємченко.Михайло викладає у КНУ імені Тараса Шевченка та розвиває власний YouTube-канал про науку, який уже зібрав понад мільйон переглядів. Та через втрату дому він зупинив свою просвітницьку роботу. Нова оселя допоможе йому повернутися до праці, досліджень і створення нових відео.
    251views 3Plays
  • Доброго ранку! ☕️
    Нехай цей день розгорнеться перед тобою, як чисте полотно талановитого художника, а ти станеш тим, хто розфарбує його найяскравішими фарбами радості та успіху.✏️🎨🤸
    Доброго ранку! ☕️Нехай цей день розгорнеться перед тобою, як чисте полотно талановитого художника, а ти станеш тим, хто розфарбує його найяскравішими фарбами радості та успіху.✏️🎨🤸
    1
    217views
  • У долині, де щовесни пахло димом, яблуневим цвітом і свіжою тирсою, росло старе криве дерево. Воно вигиналося так химерно, ніби одного разу вирішило потанцювати з буревієм і так і не зупинилося.Поряд височіли рівні, стрункі сосни та ясени. Вони дивилися на сусіда зверхньо.— Подивіться на нього, — шепотіли вони. — Ні на щоглу не годиться, ні на колону, ні на гарну балку.Криве дерево лише поскрипувало гілками.— Зате мені нікуди поспішати.Минали роки. Одного осіннього ранку в ліс приїхали лісоруби. Вони уважно оглядали стовбури, стукали по корі сокирами й робили крейдою позначки.На криве дерево навіть не подивилися.— Це не дерево, а заплутана загадка, — сказав один. — Із нього хіба що гачок для капелюха вийде.Зате всі прямі красені отримали білі хрести на корі.За кілька днів ліс наповнився гуркотом. Пили співали свою одноманітну пісню, стовбури падали один за одним, здіймаючи хмари листя.Криве дерево залишилося стояти.Згодом воно дізналося дивні новини. Один його сусід став дошками для паркану, який щодня обписували фарбою. Інший перетворився на підлогу в магазині, де по ньому тупотіли тисячі ніг. Третій став столом у кабінеті суворого начальника й терпів нескінченні удари кулаком.— Ну що, тепер ти бачиш користь прямоти? — якось проскрипіла стара ворона.— Бачу, — відповіло криве дерево. — Але ще бачу, що вони вже не можуть шуміти листям.Минуло ще багато років. Люди приходили до дерева відпочити в тіні, діти лазили по його вигнутих гілках, художники малювали його силует, а закохані прив’язували до нього стрічки.Одного разу до нього підійшов молодий тесля.— Шкода, що ти таке покручене. З тебе нічого путнього не зробиш.Дерево тихо засміялося шелестом листя.— А хіба обов’язково ставати чиїмось виробом, щоб прожити гідне життя?Тесля нічого не відповів. Він лише сів під деревом перепочити. Сидів довго, слухаючи вітер, і вперше за багато років нікуди не поспішав.Коли він пішов, то вже не дивився на кривий стовбур як на ваду.Бо іноді доля прямого дерева — бути корисним іншим.А доля кривого — залишитися самим собою.І хто з них прожив щасливіше, не зміг би сказати навіть ліс. Він надто добре знав: у природі не все вимірюється лінійкою.
    https://arkush.net/user/16240
    У долині, де щовесни пахло димом, яблуневим цвітом і свіжою тирсою, росло старе криве дерево. Воно вигиналося так химерно, ніби одного разу вирішило потанцювати з буревієм і так і не зупинилося.Поряд височіли рівні, стрункі сосни та ясени. Вони дивилися на сусіда зверхньо.— Подивіться на нього, — шепотіли вони. — Ні на щоглу не годиться, ні на колону, ні на гарну балку.Криве дерево лише поскрипувало гілками.— Зате мені нікуди поспішати.Минали роки. Одного осіннього ранку в ліс приїхали лісоруби. Вони уважно оглядали стовбури, стукали по корі сокирами й робили крейдою позначки.На криве дерево навіть не подивилися.— Це не дерево, а заплутана загадка, — сказав один. — Із нього хіба що гачок для капелюха вийде.Зате всі прямі красені отримали білі хрести на корі.За кілька днів ліс наповнився гуркотом. Пили співали свою одноманітну пісню, стовбури падали один за одним, здіймаючи хмари листя.Криве дерево залишилося стояти.Згодом воно дізналося дивні новини. Один його сусід став дошками для паркану, який щодня обписували фарбою. Інший перетворився на підлогу в магазині, де по ньому тупотіли тисячі ніг. Третій став столом у кабінеті суворого начальника й терпів нескінченні удари кулаком.— Ну що, тепер ти бачиш користь прямоти? — якось проскрипіла стара ворона.— Бачу, — відповіло криве дерево. — Але ще бачу, що вони вже не можуть шуміти листям.Минуло ще багато років. Люди приходили до дерева відпочити в тіні, діти лазили по його вигнутих гілках, художники малювали його силует, а закохані прив’язували до нього стрічки.Одного разу до нього підійшов молодий тесля.— Шкода, що ти таке покручене. З тебе нічого путнього не зробиш.Дерево тихо засміялося шелестом листя.— А хіба обов’язково ставати чиїмось виробом, щоб прожити гідне життя?Тесля нічого не відповів. Він лише сів під деревом перепочити. Сидів довго, слухаючи вітер, і вперше за багато років нікуди не поспішав.Коли він пішов, то вже не дивився на кривий стовбур як на ваду.Бо іноді доля прямого дерева — бути корисним іншим.А доля кривого — залишитися самим собою.І хто з них прожив щасливіше, не зміг би сказати навіть ліс. Він надто добре знав: у природі не все вимірюється лінійкою. https://arkush.net/user/16240
    846views
  • ℹ️ Микола Івасюк: Художник, який намалював тріумф Хмельницького та отримав за це кулю від НКВС.


    Коли ми дивимося на величні історичні картини з козаками, нам здається, що їхні автори жили в якійсь іншій, романтичній епосі. Але творець найвідомішого полотна про Богдана Хмельницького жив серед нас, ходив вулицями Києва та Львова і заплатив найвищу ціну за те, що наважився повернути українцям їхню велич.


    Микола Іванович Івасюк (1865-1937) - один із найталановитіших українських художників-істориків, майстер батального живопису, чиї картини купували європейські колекціонери, і чиє життя цинічно обірвала радянська каральна машина.


    ☑️ Буковинський самородок, якого помітив цісар.


    Микола народився в місті Заставна на Буковині в родині теслі. Хлопець із дитинства мав феноменальний хист до малювання. Коли він навчався у чернівецькій гімназії, його малюнки побачив відомий професор Юстин Пігуляк і зрозумів: перед ним геній.


    Бідна родина не мала грошей на навчання сина, але талант пробив собі дорогу. Івасюк вступає до престижної Віденської академії мистецтв. Його випускна робота була настільки вражаючою, що сам імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф I призначив молодому українцю стипендію, а згодом навіть особисто купив одну з його картин. Далі був Мюнхен, де Івасюк здобув славу одного з найкращих баталістів Європи. Перед ним відкривалися двері найкращих галерей світу, але він марив Україною.


    ☑️ Справа всього життя: 20 років заради однієї картини.

    Головною пристрастю Івасюка було козацтво. Перебуваючи в Мюнхені, він починає роботу над своїм абсолютним шедевром - монументальною картиною "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва".


    Художник підійшов до справи як прискіпливий історик. Він роками вивчав тогочасний одяг, зброю, архітектуру, їздив на Хортицю та в Київ, щоб зробити замальовки місцевості. Він шукав натурників по всій Галичині та Буковині, щоб обличчя козаків виглядали живими й характерними. Загалом робота над цим гігантським полотном (розміром 4 на 6 метрів) тривала майже двадцять років - з 1892 по 1912 рік. Коли картину вперше виставили у Львові, люди годинами стояли в чергах, а дехто просто плакав від гордості за свою історію.


    ☑️ Козацькі марки та пастка від більшовиків.


    Микола Івасюк був не просто художником, а й патріотом-практиком. Коли у 1918 році постала Українська Народна Республіка, уряд згадав про авторитетного митця. Івасюку доручили створити дизайн перших державних поштових марок України. Він намалював розкішну серію з малюнками Хмельницького, Полуботка, Шевченка та козацьких хат. Марки навіть встигли надрукувати у Відні, але через прихід більшовиків вони так і не увійшли в широкий обіг, ставши сьогодні мрією будь-якого філателіста.


    Після поразки УНР Івасюк залишається жити на Буковині та в Галичині. Але радянська влада у 1920-х роках починає тонку гру: оголошує політику "українізації" та заманює відомих діячів культури назад. Більшовики обіцяли Івасюку повну творчу свободу, професорську посаду в Академії мистецтв і фінансування. Художник повірив. У 1926 році він разом із родиною переїжджає до радянського Києва.


    ☑️ Трагічний фінал: як нищили велич.


    Пастка зачинилася швидко. Жодної кафедри Івасюку не дали - його тримали на дрібних підробітках, змушували малювати плакати та портрети радянських вождів. Його велична картина про Хмельницького та козацькі сюжети дратували радянських ідеологів, адже вони пробуджували в українцях "небезпечний" патріотизм.


    У 1937 році, у самий розгар сталінського Великого терору, 72-річного, майже глухого художника заарештували у його київській квартирі. НКВС звинуватило літнього митця у шпигунстві на користь німецької розвідки.


    Після жорстоких катувань, 11 листопада 1937 року Миколу Івасюка засудили до розстрілу. Вирок виконали 25 листопада у підвалах київського НКВС, а тіло художника таємно вивезли та закопали у братській могилі в Биківнянському лісі. Його ім'я викреслили з історії мистецтва на десятиліття.


    ☑️ Чому Микола Івасюк у нашому "Таємничому Архіві"?


    Ми розповідаємо про нього, бо Микола Івасюк - це людина, яка зафіксувала візуальний код нашої перемоги та козацької слави. Навіть коли радянська влада знищила самого художника, його грандіозна картина про Хмельницького вижила в запасниках (сьогодні вона прикрашає Національний художній музей України). Він віддав життя за право малювати українську історію, і наш обов'язок пам'ятати обличчя того, хто подарував нам образи наших героїв.


    #Ukrainian #person
    ℹ️ Микола Івасюк: Художник, який намалював тріумф Хмельницького та отримав за це кулю від НКВС. Коли ми дивимося на величні історичні картини з козаками, нам здається, що їхні автори жили в якійсь іншій, романтичній епосі. Але творець найвідомішого полотна про Богдана Хмельницького жив серед нас, ходив вулицями Києва та Львова і заплатив найвищу ціну за те, що наважився повернути українцям їхню велич. Микола Іванович Івасюк (1865-1937) - один із найталановитіших українських художників-істориків, майстер батального живопису, чиї картини купували європейські колекціонери, і чиє життя цинічно обірвала радянська каральна машина. ☑️ Буковинський самородок, якого помітив цісар. Микола народився в місті Заставна на Буковині в родині теслі. Хлопець із дитинства мав феноменальний хист до малювання. Коли він навчався у чернівецькій гімназії, його малюнки побачив відомий професор Юстин Пігуляк і зрозумів: перед ним геній. Бідна родина не мала грошей на навчання сина, але талант пробив собі дорогу. Івасюк вступає до престижної Віденської академії мистецтв. Його випускна робота була настільки вражаючою, що сам імператор Австро-Угорщини Франц Йосиф I призначив молодому українцю стипендію, а згодом навіть особисто купив одну з його картин. Далі був Мюнхен, де Івасюк здобув славу одного з найкращих баталістів Європи. Перед ним відкривалися двері найкращих галерей світу, але він марив Україною. ☑️ Справа всього життя: 20 років заради однієї картини. Головною пристрастю Івасюка було козацтво. Перебуваючи в Мюнхені, він починає роботу над своїм абсолютним шедевром - монументальною картиною "В’їзд Богдана Хмельницького до Києва". Художник підійшов до справи як прискіпливий історик. Він роками вивчав тогочасний одяг, зброю, архітектуру, їздив на Хортицю та в Київ, щоб зробити замальовки місцевості. Він шукав натурників по всій Галичині та Буковині, щоб обличчя козаків виглядали живими й характерними. Загалом робота над цим гігантським полотном (розміром 4 на 6 метрів) тривала майже двадцять років - з 1892 по 1912 рік. Коли картину вперше виставили у Львові, люди годинами стояли в чергах, а дехто просто плакав від гордості за свою історію. ☑️ Козацькі марки та пастка від більшовиків. Микола Івасюк був не просто художником, а й патріотом-практиком. Коли у 1918 році постала Українська Народна Республіка, уряд згадав про авторитетного митця. Івасюку доручили створити дизайн перших державних поштових марок України. Він намалював розкішну серію з малюнками Хмельницького, Полуботка, Шевченка та козацьких хат. Марки навіть встигли надрукувати у Відні, але через прихід більшовиків вони так і не увійшли в широкий обіг, ставши сьогодні мрією будь-якого філателіста. Після поразки УНР Івасюк залишається жити на Буковині та в Галичині. Але радянська влада у 1920-х роках починає тонку гру: оголошує політику "українізації" та заманює відомих діячів культури назад. Більшовики обіцяли Івасюку повну творчу свободу, професорську посаду в Академії мистецтв і фінансування. Художник повірив. У 1926 році він разом із родиною переїжджає до радянського Києва. ☑️ Трагічний фінал: як нищили велич. Пастка зачинилася швидко. Жодної кафедри Івасюку не дали - його тримали на дрібних підробітках, змушували малювати плакати та портрети радянських вождів. Його велична картина про Хмельницького та козацькі сюжети дратували радянських ідеологів, адже вони пробуджували в українцях "небезпечний" патріотизм. У 1937 році, у самий розгар сталінського Великого терору, 72-річного, майже глухого художника заарештували у його київській квартирі. НКВС звинуватило літнього митця у шпигунстві на користь німецької розвідки. Після жорстоких катувань, 11 листопада 1937 року Миколу Івасюка засудили до розстрілу. Вирок виконали 25 листопада у підвалах київського НКВС, а тіло художника таємно вивезли та закопали у братській могилі в Биківнянському лісі. Його ім'я викреслили з історії мистецтва на десятиліття. ☑️ Чому Микола Івасюк у нашому "Таємничому Архіві"? Ми розповідаємо про нього, бо Микола Івасюк - це людина, яка зафіксувала візуальний код нашої перемоги та козацької слави. Навіть коли радянська влада знищила самого художника, його грандіозна картина про Хмельницького вижила в запасниках (сьогодні вона прикрашає Національний художній музей України). Він віддав життя за право малювати українську історію, і наш обов'язок пам'ятати обличчя того, хто подарував нам образи наших героїв. #Ukrainian #person
    2Kviews
  • .
    Охоронець колишнього командира
    українського батальйону "Нахтіґаль", Романа Шухевича...
    .
    На цій світлині ви бачите Федора Кононовича зі села Нивиці поблизу Радехова на Львівщині (світлина зі сторінки Zenon Borovets).
    .
    До ОУН Федір Кононович вступив у 1937 році, а починаючи із 14 листопада 1943 року до 20 березня 1944 року він був співробітником спецвідділу зв’язку при проводі ОУН. Після цього аж до квітня 1945 року Федір Кононович був охоронцем Головного керівника УПА (а, кількома роками раніше - командиром батальйону "Нахтіґаль"), Романа Шухевича. Ті ж самі охоронні функції при Головному командирі УПА, Федір Кононович виконував із жовтня 1947 по літо 1948 року. Згідно із Постановою Української Головної Визвольної Ради від 22 листопада 1947 року і згідно з Наказом Головного військового штабу УПА ч.3/47 від п’ятого грудня 1947 року Федір Кононович нагороджений Срібним хрестом заслуги УПА.
    .
    Наприкінці 1952 року будучи оточений опергрупою МГБ, 36-річний Федір Кононович застрілився, щоб не датися живим у руки ворога.
    .
    І, наприкінці кілька слів про саме село Нивицю, звідки родом герой мого сьогоднішнього допису.
    .
    Отже, події розгорталися так: 27 січня 1944 червоні партизани загону особливого призначення НКВД «Победители» під командуванням Дмітрія Медведєва в селі Нивиці спалили стодолу із замкненими у ній українськими селянами. Перед тим їх по-садистськи катували, відрізаючи пилами і відрубуючи сокирами руки та ноги. Всього того дня тими НКВДистами в селі було замордовано і спалено 25 (за іншими даними - 29) селян. Це була помста «мєдвєдєвців» за дошкульні втрати у сутичці із маленьким чисельністю 17 осіб, відділом українських повстанців, 11 з яких загинули в цьому бою.
    .
    Серед полеглих був тоді Роман Сеньків — талановитий художник, давній член ОУН, засуджений на Львівському процесі (1936) до 15 років ув'язнення за участь в атентаті на провокатора польської поліції і за те, що намалював план радянського консульства та портрети його працівників, якими користувався при атентаті Микола Лемик. Причому найстаршим із загиблих був 55-літній Леонід Панасюк, наймолодшою 16-річна Ганна Смаль.
    .
    Ну, от що на це сказати... Приходить на думку лиш одне: як буде погожа днина, то перейдіться по цвинтарях біля свого села чи міста і як де зустрінете на могилі замість хреста якусь металеву червоного кольору облуплену пірамідку зі звіздою нагорі, то постарайтеся довідатися: а хто був отой чоловік чи жінка, які спочивають у тій могилі..? Якими заслугами при житті та людина вславилася..?
    .
    І, якщо ненароком виявиться, що та особа у 1940-1950 роках приїхала до нас з-за Збруча "піднімати" тут колгоспи чи боротися із "националистическим подпольем" на Західній Україні, то...
    .
    Одним словом ви самі знаєте, що маєте далі робити: докладно взнаєте всю інформацію про цю особу, потім йдете до місцевого священника і просите щоби дав благословення викопати ті останки і відправити їх "Новою Поштою" рідним того "визволителя" у росію чи деінде.
    .
    Не мають права спочивати у нашій землі останки тих, які прийшли сюди вбивати нас і наших рідних...
    .
    .
    .
    . Охоронець колишнього командира українського батальйону "Нахтіґаль", Романа Шухевича... . На цій світлині ви бачите Федора Кононовича зі села Нивиці поблизу Радехова на Львівщині (світлина зі сторінки Zenon Borovets). . До ОУН Федір Кононович вступив у 1937 році, а починаючи із 14 листопада 1943 року до 20 березня 1944 року він був співробітником спецвідділу зв’язку при проводі ОУН. Після цього аж до квітня 1945 року Федір Кононович був охоронцем Головного керівника УПА (а, кількома роками раніше - командиром батальйону "Нахтіґаль"), Романа Шухевича. Ті ж самі охоронні функції при Головному командирі УПА, Федір Кононович виконував із жовтня 1947 по літо 1948 року. Згідно із Постановою Української Головної Визвольної Ради від 22 листопада 1947 року і згідно з Наказом Головного військового штабу УПА ч.3/47 від п’ятого грудня 1947 року Федір Кононович нагороджений Срібним хрестом заслуги УПА. . Наприкінці 1952 року будучи оточений опергрупою МГБ, 36-річний Федір Кононович застрілився, щоб не датися живим у руки ворога. . І, наприкінці кілька слів про саме село Нивицю, звідки родом герой мого сьогоднішнього допису. . Отже, події розгорталися так: 27 січня 1944 червоні партизани загону особливого призначення НКВД «Победители» під командуванням Дмітрія Медведєва в селі Нивиці спалили стодолу із замкненими у ній українськими селянами. Перед тим їх по-садистськи катували, відрізаючи пилами і відрубуючи сокирами руки та ноги. Всього того дня тими НКВДистами в селі було замордовано і спалено 25 (за іншими даними - 29) селян. Це була помста «мєдвєдєвців» за дошкульні втрати у сутичці із маленьким чисельністю 17 осіб, відділом українських повстанців, 11 з яких загинули в цьому бою. . Серед полеглих був тоді Роман Сеньків — талановитий художник, давній член ОУН, засуджений на Львівському процесі (1936) до 15 років ув'язнення за участь в атентаті на провокатора польської поліції і за те, що намалював план радянського консульства та портрети його працівників, якими користувався при атентаті Микола Лемик. Причому найстаршим із загиблих був 55-літній Леонід Панасюк, наймолодшою 16-річна Ганна Смаль. . Ну, от що на це сказати... Приходить на думку лиш одне: як буде погожа днина, то перейдіться по цвинтарях біля свого села чи міста і як де зустрінете на могилі замість хреста якусь металеву червоного кольору облуплену пірамідку зі звіздою нагорі, то постарайтеся довідатися: а хто був отой чоловік чи жінка, які спочивають у тій могилі..? Якими заслугами при житті та людина вславилася..? . І, якщо ненароком виявиться, що та особа у 1940-1950 роках приїхала до нас з-за Збруча "піднімати" тут колгоспи чи боротися із "националистическим подпольем" на Західній Україні, то... . Одним словом ви самі знаєте, що маєте далі робити: докладно взнаєте всю інформацію про цю особу, потім йдете до місцевого священника і просите щоби дав благословення викопати ті останки і відправити їх "Новою Поштою" рідним того "визволителя" у росію чи деінде. . Не мають права спочивати у нашій землі останки тих, які прийшли сюди вбивати нас і наших рідних... . . .
    830views

  • 🇺🇦 Українська тенісистка Марта Костюк поділилася новою серією стильних фото з Парижа, де відвідала знаменитий музей Орсе.

    🖼 Musée d’Orsay – один із найвідоміших музеїв Франції, розташований у колишній будівлі залізничного вокзалу на березі Сени. Саме там зберігаються роботи Клода Моне, Вінсента ван Гога, Ренуара, Дега та багатьох інших легендарних художників.

    📸 На фото Костюк позує біля культових картин і знаменитого величезного годинника музею. Для прогулянки українка обрала стриманий total black look із білою футболкою.

    💬 У підписі до публікації Марта написала: «Come wander around Orsay with me» («Ходімо поблукаємо Орсе разом».)

    😍 У коментарях фанати засипали тенісистку компліментами: «Улюблений музей», «Із повагою розглядаю», «Ідеальна атмосфера», «Марта виглядає як героїня артхаусного фільму».
    #tennis #спорт @sports @всіх #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #brovarysport @brovarysport @читачі @топові прихильники
    ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    🇺🇦 Українська тенісистка Марта Костюк поділилася новою серією стильних фото з Парижа, де відвідала знаменитий музей Орсе. 🖼 Musée d’Orsay – один із найвідоміших музеїв Франції, розташований у колишній будівлі залізничного вокзалу на березі Сени. Саме там зберігаються роботи Клода Моне, Вінсента ван Гога, Ренуара, Дега та багатьох інших легендарних художників. 📸 На фото Костюк позує біля культових картин і знаменитого величезного годинника музею. Для прогулянки українка обрала стриманий total black look із білою футболкою. 💬 У підписі до публікації Марта написала: «Come wander around Orsay with me» («Ходімо поблукаємо Орсе разом».) 😍 У коментарях фанати засипали тенісистку компліментами: «Улюблений музей», «Із повагою розглядаю», «Ідеальна атмосфера», «Марта виглядає як героїня артхаусного фільму». #tennis #спорт @sports @всіх #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #brovarysport @brovarysport @читачі @топові прихильники ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    1
    700views
  • Ми так багато не встигаємо сказати мамі
    за життя ...
    І не важливо скільки нам років, не є суттєвим чого ми досягли у кар'єрі та які у нас статки —
    нам усім потрібна мама...
    Мама - найдорожча розкіш у світі.
    Про неї було сказано стільки, що в її дорогоцінності не залишається сумнівів.
    Ми не перестанемо бути дітьми, поки у нас є мама...

    Варто навчитися говорити своїй мамі :
    «пробач» та «я люблю тебе».
    Їй так потрібні ці слова...

    *** Ілюстрація :
    «День матері»
    (Mother's Day — May 10
    Oleksiy Kustovsky)
    Художник Олексій Кустовський.
    Ми так багато не встигаємо сказати мамі за життя ... І не важливо скільки нам років, не є суттєвим чого ми досягли у кар'єрі та які у нас статки — нам усім потрібна мама... Мама - найдорожча розкіш у світі. Про неї було сказано стільки, що в її дорогоцінності не залишається сумнівів. Ми не перестанемо бути дітьми, поки у нас є мама... Варто навчитися говорити своїй мамі : «пробач» та «я люблю тебе». Їй так потрібні ці слова... *** Ілюстрація : «День матері» (Mother's Day — May 10 Oleksiy Kustovsky) Художник Олексій Кустовський.
    817views
More Results