ДНІ МИНАЮТЬ ШВИДКО Дні минають швидко, мов на крилах, З днями промине життя. І свої розправивши вітрила Відлетить у майбуття. Поки у горі синіє небо, Квітнуть молоді літа. - Часу марно тратити не треба! Вічність часу не верта. Одіб'ють дощі зелене листя, Відсумують журавлі. Відлунає пісня урочиста, Змовкне у вечірній мглі. Не марнуй же, юність, дні найкращі, Бо з усіх життєвих втрат Втрата часу саме є найважча, Час - це найдорожчий скарб. Ти життя - святий дарунок неба, Принеси до ніг Христа. Часу марно гаяти не треба, Вічність часу не верта. А літа пливуть немов на крилах, З ними відлетить життя. Юність, направляй свої вітрила У щасливе майбуття. © о. Олексій Філюк З книги "365 християнських пісень на кожен Божий день".

#музика Артем Пивоваров представляє Іугіс-відео "Десь надходила весна". Пісня увійшла до альбому Артема Пивоварова "Твої Вірші, Мої Ноти РТ.2", що популяризує українську поезію через призму музики. Основою композиції "Десь надходила весна" став однойменний вірш відомого українського поета Павла Тичини, інтимна лірика якого вражає силою відчуттів. У цій роботі етапи стосунків порівнюються з явищами природи, стадії закоханості змінюють одна одну, як пори року, що відображають відповідні емоційні стани. Майстерна передача почуттів в поетичних рядках Тичини та вміння Пивоварова чітко передавати настрій через музику і виконання гармонійно поєдналися в ліричній музичній історії "Десь надходила весна". https://youtu.be/GjwrMmqBx3o

#кіно #рекомендація 27 квітня дивіться прем'єру документального фільму «Вальс із системою» на Youtube-каналі Суспільне Культура. У 50-ті роки ХХ століття відбувається справжнє відродження української пісні. З'являються твори, які стають символами епохи: велична «Києве мій», романтична «Шахтарочка» та зворушлива «Пісня про рушник». Ці пісні народилися з глибокого особистого переживання їхніх творців, серед яких особливе місце займають Платон Майборода та Андрій Малишко. Вони творили ці пісні не на замовлення, а за покликом серця, вкладаючи в них справжні почуття та переживання народу. https://youtu.be/XS5YCv109Ig

#музика Артистка Чуприненко та гурт «Вільце» випустили спільну пісню в пам'ять про журналістку і військовослужбовицю Аллу Пушкарчук (Рута), яка загинула 25 квітня 2024 року В цій роботі поєднали традиційну українську веснянку з Рожищенського району Волинської області, де виросла Алла та самостійний твір, написаний Марусею. «Міріам» — це не лише пісня пам'яті, але й заклик до відродження. Веснянка, що звучить у пісні, символізує надію та продовження життя. Цей реліз — спосіб зберегти пам'ять про Аллу та всіх захисників України, які віддали своє життя за нашу свободу. https://youtube.com/playlist?list=OLAK5uy_li4oFYVcX7Zbr204cYfZxPEBiO98S4a4s

Піднялося усе до обряду й присвячення. Вібруючим живим з'єднанням земного й небесного повітря було; Ширококрилий гімн великого священного вітру Здійнявся і впав на вівтарі гір; У одкровенні небес молилося гілля високе. All grew a consecration and a rite. Air was a vibrant link between earth and heaven; The wide-winged hymn of a great priestly wind Arose and failed upon the altar hills; The high boughs prayed in a revealing sky. #Савітрі #Шрі_Ауробіндо #Книга_перша #Пісня_перша #1_1_22

ДНІ МИНАЮТЬ ШВИДКО Дні минають швидко, мов на крилах, З днями промине життя. І свої розправивши вітрила Відлетить у майбуття. Поки у горі синіє небо, Квітнуть молоді літа. - Часу марно тратити не треба! Вічність часу не верта. Одіб'ють дощі зелене листя, Відсумують журавлі. Відлунає пісня урочиста, Змовкне у вечірній мглі. Не марнуй же, юність, дні найкращі, Бо з усіх життєвих втрат Втрата часу саме є найважча, Час - це найдорожчий скарб. Ти життя - святий дарунок неба, Принеси до ніг Христа. Часу марно гаяти не треба, Вічність часу не верта. А літа пливуть немов на крилах, З ними відлетить життя. Юність, направляй свої вітрила У щасливе майбуття. © о. Олексій Філюк З книги "365 християнських пісень на кожен Божий день".

#поезія Чи чули, ви, як пахне Україна, Моя на сонці вигріта земля? Чи чули, ви, як пісня солов'їна Веде у бій, у танець, у життя? Чи знаєте, панове, щось про волю, Що кров’ю вписана у нашу ДНК, Що наші предки крізь роки й неволю, Пронесли в серці й передали нам? Чи знаєте, які бувають війни, Коли сусіди б’ються за межу, Коли летить у ближнього каміння, І збитків не злічити на суду? Скажіть мені, як пережити втрату: Батьки і діти, діти і батьки; І як отримати за них розплату І ліки де від болю й пустоти? Чи знаєте, ви, де шукати Бога? Здається, в святій лаврі не знайти. Він там, де їм потрібна перемога, Де хлопці тягнуть не свої хрести. Ви пам'ятаєте як сходить сонце, Як діамантово блищить роса? І спогад цей лоскоче тобі серце, І душу переповнює краса. Її стежки протоптані поетами, Її безмежність не минула полотна, Її свобода вибита багнетами, Її життя – це вічна боротьба! Василина Царик

#поезія #мистецтво Біла хатина. Гніздо журавлине. Мальви під вікнами. Неба блакить. Зболена, зранена рідна Вкраїна Цвітом калиновим в серці щемить. Вишита хрестиком в білій сорочечці. Пісня твоя над світами дзвенить. Серцем тебе обійняти так хочеться, В ньому назавжди тебе залишить. Ольга Дриль Художник Олег Шупляк

#оповідання Колись давно, серед безкраїх степів і лісів, народилася Мова. Вона співала колискові дитині в хаті з глиняною піччю, шепотіла молитви в дерев’яному храмі, гукала пісню козака в полі бою. Її не раз намагалися змусити мовчати. Її забороняли в школах, ховали з книжок, зганяли зі сцени. — Замовкни, — казали їй. — Тебе ніхто не зрозуміє, — кепкували. — Ти — сільська, — зневажали. Але Мова не зникла. Бо жила в піснях бабусі, у вишиванках, у молитвах дідуся, у казках, які мати розповідала дитині перед сном. Одного дня, малий хлопчик, що чув удома Мову, але соромився говорити нею на вулиці, знайшов стару книжку у підвалі школи. Вона була потріпана, з жовтими сторінками, але рідною. Він прочитав один вірш. Потім другий. Потім — вголос. І Мова усміхнулась. Бо кожного разу, коли хтось говорить нею з любов’ю — вона воскресає. І знову стає сильною.

#поезія Живу в такій красі – не передати! Земля, мов казка, дивна, чарівна! Садок і квіти скрізь навколо хати, Заходить в саме серденько весна. Тут яблуні, мов молоком облиті, І груші, й вишні в ніжному цвіту… А вранці квіти всі росою вмиті… Як не любити землю цю святу… І я люблю чарівну Україну, Цю землю надзвичайну, непросту. Люблю її я ніжно і дитинно, Свою Вітчизну, рідну, пресвяту. Мій тут почався хід, тут всі стежини, Які ведуть по цій землі в життя. Тут є усе під сонцем для людини І в кожного було тут майбуття. А зараз йде війна, земля палає, І ворог став на нашому путі. Ніхто свого майбутнього не знає… Чи буде сонце в нашому житті? А скільки весен будем ще стрічати, Світанків ніжних, стежечок в росі? Ніхто цього не може зараз знати… Та поки що живемо у красі, Радіємо, дивуємось природі, Любов’ю наливаємо серця. А на кордоні ворог, там на сході, Ракети посилає без кінця, Щоб нас убити, знищити, спалити, Бо забаганка визріла така… А ми в своїй країні хочем жити — Тут наша пісня гарна і дзвінка, Тут наше слово ніжне світанкове, Тут наші предки, прадіди-діди Й дитинство у дітей було чудове, Та орки принесли біду сюди… О, Боже, зглянься, так не має бути, Чого ці орки в край до нас зайшли! За що несемо ми страшну спокуту? Ми добрими і мирними були… Хіба за те, що волю ми любили, Що прагли самостійності віки? Та ми нікого в світі не гнобили, Сади садили мирно, залюбки… Тож зглянься, Боже! Дай нам вільно жити І Україну рідну збережи. Ми вміємо дружити і любити… Здолати ворогів допоможи! Надія Красоткіна