#дитина #дорога #вогонь #самокат

Поїздка в Беремицьке. Гарна погода, гарні тварини. Дорога через Крехаїв і Євминку в жахливому стані. Дуже цікаво годувати тварин, їжу потрібно придбати в адміністрації. Вхід на територію 250 грн. Їжа для тварин 80, або 40, залежно від розміру стаканчика. Тварин на заповідній частині (без вольєрів) годувати не можна. Коней в конюшні і свійських тварин можна.

ПРИГОДИ НА КИЇВСЬКИХ ДОРОГАХ

НА ОЧАХ УСІХ КРАЇН

Ось одночасно вибухи й тривога,
Летить сміття убивче із боліт,
Роки́ до нас їм стелиться дорога
Й за цим усім спостерігає світ.

Летить сміття, столицю атакує,
Усе дзвенить, гримить, усе пала,
А світ лиш споглядає, та не чує,
Спільнота світу в пеклі не була.

Ракети-вбивці миттю долітають,
Й прицільно так по Києву гатя́ть,
А в світі на це мовчки споглядають,
Рішучих дій зробити не спішать.

А в нас в той час невинні гинуть ,
У нас в той час усе вогнем взяло́сь,
Сміття убивче падає усюди,
Побути в пеклі знову довело́сь.

Надія знов лишилась лиш на Бога,
Бо світ хоч чує й бачить – та мовчить,
І вбивцю зупинити є в них змога,
Але нема бажання це роби́ть.

Тому́ у нас загиблі й потерпілі,
Тому́ у нас дода́лося руїн,
Бо ворог відправля убивчі цілі
Сміливо на очах усіх країн.

16.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026

Стосовно сьогодення, я оххххемінгуїваю, дорога редакція?…
ЙР доставляє?
Так ще й свої нерви мотають?
Коли намагаєшся зробити краще, диви, аби не вийшло гірше?…

Емоції в якесь правильне русло прилаштувати тре?
Найкращий вибір для сільської старої - город!

Підірвалася та й пішла собі!
Й пішла-пішла-пішла!!!

Заплановане зробила?
Аааааа псссссешити й нервуватися продовжую ж!
Остапа все несе!

Вхопилася ще за одну роботу?
Й ще!
Й ще!!!

Вже після першого запланованого втомилася?
А внутрішній світ вимагає ще якогось навантаження!:)

Бабу Надю традиційно згадую!:)
Як вона мене навчала!
- Найкращий відпочинок – зміна видів діяльності!

То діяла за її рекомендаціями!:)
Визбирала огірки.
Чкурнула сапати помідори з перцями.
Під роздачу потрапили й буряки з морквами!

Наче вже й попустило?
А вгомонитися вже як?
Ніяк!:)
Бо зібрані огірки ж вже замочені!:)
Пііііііішла коза іподромом!:)))

Перемила огірки та банки!
Вирішила сьогоднішній врожай не маринувати, а солити!
Квасити, як на Донбасі цей процес називали!

Нарешті згорнула корисну діяльність!:)
Тепер би ще якось себе завантажити до душу?
А де сил на це взяти, хезе?:)

Ви там як?

Щось вихопилось і летить —
Як птах, як лист, як дим із хати.
Немов стріла, що хоче жить,
Та не навчилась ще мовчати.

Щось вихопилось — і гайда
За обрій, в небо, понад хмари.
Можливо, це моя біда,
А може, мрія без примари.

Його не клич і не тримай,
Не все повинно повертатись.
Бо іноді, щоб знати край,
Потрібно просто відірватись.

Нехай летить. Йому — свій шлях,
Своя незвідана дорога.
А я стою. В моїх руках
Лиш вітер... і надії трохи.


(мій малюнок простим олівцем)

«Я ж не ідіотка»: як Барановська стала ключовою фігурою у тіньових схемах з відмивання мільйонів свого ексчоловіка Тищенка

Справа Миколи Тищенка обростає новими деталями. За матеріалами НАБУ та розслідування Bihus.Info, його колишня дружина Алла Барановська брала безпосередню участь у тіньових схемах під прикриттям допомоги армії.

➡️ «Благодійний» фонд для легалізації тіньових коштів:
Слідство вважає, що фонд «Дорога миру» слугував ширмою для відмивання грошей, які Тищенко отримував від скандальних кол-центрів, видаючи їх за пожертви.

➡️ Пафосні вечері в Європі з нульовим ККД:
Пара влаштовувала елітні благодійні заходи за кордоном. Витрати на них були колосальними, а от суми зібраних пожертв — підозріло мізерними.

➡️ Махінації з авто для ЗСУ та злите листування:
Фонд штучно завищував вартість куплених для армії авто. На суді оприлюднили переписку Барановської, де вона інструктує, як створити правильну «картинку»:

Мені треба якось сфоткати, щоб на 100 тисяч виглядало, ніхто не повірить, що ці 4 пендюрки коштують по 25 тисяч... 40 повернути не забудь, а то мені відірвуть голову.

➡️ Благодійний фонд чи онлайн-казино:
Сьогодні офіційний сайт згаданого фонду остаточно припинив свою діяльність за прямим призначенням. Натомість на його домені тепер розміщена банальна реклама онлайн-казино. Це виглядає як показова іронія над усією діяльністю організації, яка замість реальної підтримки військових використовувалася для цинічного збагачення.

➡️ Фіктивний подарунок на 12,6 млн гривень:
Не менш цікаво виглядає і фінансова історія самої Барановської: якщо до реєстрації ФОП її офіційні доходи становили 30–40 тисяч гривень на рік, то згодом вони перетворилися на багатомільйонні суми. За даними слідства, вона «подарувала» Тищенку спочатку 12,6 млн грн, а після офіційного розлучення — ще 7 млн грн. Правоохоронці вважають ці операції фіктивними та такими, що могли використовуватися для легалізації коштів невідомого походження.

➡️ Схованка для депутатських документів:
Розлучення пари могло бути суто фіктивним задля приховування статків. Під час обшуків у квартирі Барановської детективи знайшли два закордонні паспорти Тищенка, дублікат його посвідчення та картку для голосування. Під час обшуків у Барановської також вилучили $320 тисяч і €240 тисяч готівкою.

Виглядає так, що за красивим фасадом благодійності ховалася цинічна схема збагачення, де кожен виконував свою роль.

ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

Микола лише сміявся.

— А ще є третій вид.

— Який?

— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

Сміялися всі.

До вечора кузов був заповнений майже доверху.

— Може, вже додому? — запитав Микола.

Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

Навігатор мовчав.

Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

Жодного магазину.

Жодної вивіски.

Навіть собаки не гавкали.

Дмитро взяв гучномовець.

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

Відгук луною покотився між хатами.

Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

Наче давно чекав саме на них.

— Старовину шукаєте?

— Буває.

— Ходімо.

Дід повів їх до старої комори.

Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

Той був дивний.

Без жодної іржі.

Наче його зробили вчора.

Стрілка повільно оберталася сама по собі.

— Не працює? — запитав Микола.

— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

— І що він показує?

— Не північ.

— А що?

— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

Хлопці засміялися.

— Гарний жарт.

— Це не жарт.

Дід раптом став серйозним.

— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

— Чому?

— Бо тоді село прокидається.

Микола підморгнув Дмитрові.

— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?

Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.

Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

Вони рушили.

За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Місцезнаходження не визначено».

— Дивно...

Він відкрив карту.

Дорога була.

Ліс був.

А села... не було.

Ні назви.

Ні позначки.

Наче його взагалі не існувало.

— Миколо...

— Що?

— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

У цей момент колеса різко пішли вбік.

«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

Микола дістав телефон.

— Немає мережі...

Дмитро теж подивився на свій.

Жодної поділки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Дмитро першим вискочив із машини.

— Спробуй ще раз!

Микола натиснув на газ.

Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

— Дарма...

Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

На порозі стояла молода жінка.

Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

— Добрий вечір.

— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

Жінка уважно подивилася на них.

— Можна.

Хлопці вже зраділи.

— Але не в хаті.

— Чому?

— Так треба.

Вона усміхнулася ще привітніше.

— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

— Та нам більше й не треба.

Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

Вона на мить замовкла.

— Не виходьте.

— А хто може кликати?

— Тут уночі багато хто ходить.

І зачинила двері.

---

Сіно пахло літом.

Надворі шумів дощ.

— Добра господиня, — сказав Микола.

— Ага...

Дмитро згадав діда.

«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

— Послухай...

— Що?

— А може, той дід не жартував?

— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

Вони засміялися.

І незабаром заснули.

...

— Дмитре...

Хтось тихо покликав.

Він розплющив очі.

Микола спав.

— Дмитре...

Голос лунав просто за дверима.

Тихий.

Добрий.

Майже знайомий.

Він уже хотів відповісти...

Та раптом пригадав слова діда.

«Не відповідайте...»

Дмитро лише штовхнув Миколу.

— Чуєш?

Микола мовчки кивнув.

Тепер голос кликав уже його.

— Миколо...

Потім обох.

Повільно.

Наполегливо.

Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

Під дверима зашаруділо.

Наче хтось ходив колами.

Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

Спина зігнулася.

Волосся стало довгим і сивим.

Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

Сіно почало ворушитися саме по собі.

Дмитро перехрестився.

— Тільки мовчи...

Стара раптом спинилася.

Понюхала повітря.

І прошепотіла:

— Вийдіть... я знаю, що не спите...

Двері самі скрипнули.

Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

Так минула, здавалося, ціла вічність.

Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

---

На подвір'ї було тихо.

Із хати вийшла та сама молода жінка.

Усміхнулася.

— Добре спалося?

Хлопці мовчки кивнули.

Вони не стали нічого питати.

Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

Та незабаром зрозуміли...

Вони їздять по колу.

Ось стара криниця.

Ось місток.

Ось покинутий млин.

І знову...

Та сама хата.

Те саме подвір'я.

— Ні... цього не може бути...

Вони звертали на інші дороги.

Повертали назад.

Їхали навпростець.

Та щоразу опинялися в тому самому місці.

Микола мовчки відкрив бардачок.

— Компас...

Вони обоє згадали слова старого.

Дмитро відкрив кришку.

Стрілка шалено крутилася.

Потім раптом завмерла.

І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

— Туди?!

— Іншого вибору немає.

Микола повернув кермо.

«Газель» повільно покотилася між деревами.

Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

Попереду блиснула знайома траса.

Телефони одночасно ожили.

На екранах з'явився мобільний зв'язок.

Навігатор спокійно промовив:

— «Маршрут побудовано».

Дмитро озирнувся.

Позаду був лише ліс.

Ні села.

Ні хат.

Ні старого млина.

Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

Лише вітер шелестів листям.

Микола мовчки закрив компас.

— Знаєш...

— Що?

— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

Дмитро розсміявся.

— І я теж.

Біла «Газель» рушила далі.

А старий компас тихо лежав у бардачку.

Його стрілка спокійно показувала на північ.

Наче тієї ночі нічого й не сталося.

‎Знаєш, обійми- не завжди ознака тепла.
‎Знаєш, а ліки- не завжди рятунок від болю.
‎Знаєш, а слово буває, неначе стріла.
‎І під дощем дуже солодко без парасолі.
‎
‎Знаєш, у відчаї сховане світло надій.
‎Знаєш, за радістю часто багато печалі.
‎Знаєш, скарби найдорожчі в любові простій.
‎І не для всіх кораблів вистачає причалів.
‎
‎Знаєш, за гроші не можна купити усе.
‎Знаєш, а вірності завжди погрожують зради.
‎Знаєш, дорога життя- не комфортне шосе.
‎І дуже складно свій напрям до щастя обрати.
‎
‎Знаєш, а щирості часто бракує броні.
‎Знаєш, кохання лиш пристрастю не замінити.
‎Знаєш, не страшно, коли твої руки в багні.
‎Страшно багнюкою душу свою забруднити.
‎
‎© Світлана Башинська

Хочеш знати дещо щодо долі?
Ніхто її тобі не пише на Небі. Її дорога малюється тільки тобою щодня, і варіантів таких шляхів тисячі. Усе залежить від кожного твого вибору, від кожного навіть найменшого твого кроку, жесту і слова. І той, хто каже: "Не доля" - просто не бажає нічого змінювати.