Засновника харківської школи бандури Гната Хоткевича засудили до розстрілу 29 вересня 1938 року. Звинуватили в участі у "контрреволюційній організації" і шпигунстві на користь Німеччини.

Народився Гнат Хоткевич 31 грудня 1877 року в Харкові. З 1920-го активно долучився до літературно-мистецького життя України. Викладав українську мову та літературу в Деркачівському зоотехнікумі. За 6 років повернувся до Харкова, де керував класом бандури у місцевому музично-драматичному інституті. З 1928 року став художнім керівником полтавської капели бандуристів. Писав художні, драматичні твори, кіносценарії.

У період згортання українізації потрапив у немилість до радянської окупаційної влади за свої твори і відродження давніх українських традицій. Усі його твори заборонили, а видавництва вимагали повернути гонорари - не влаштовувало ідейне спрямування.

1937-го 60-річний Хоткевич, який проживав із родиною у злиднях, написав листа президентові Академії наук урср Олександрові Богомольцю. Просив того посприяти виданню декількатомної художньої праці про Шевченка, підручника "Бандура" та історичного огляду музичних інструментів. Той пообіцяв підтримати, але не встиг.

23 лютого 1938 року Хоткевича арештовують. За 3 місяці чекісти змусять його підписати зізнання, що є "німецьким шпигуном". Вирок призначить особлива трійка унквд по Харківській області.

Розстріляли Гната 8 жовтня 1938 року у харківській в'язниці нквд на вулиці Чернишевській. Похований у братській могилі.

Пізніше дружина Платоніда Скрипко отримає звістку від брехливої влади совєцьких окупантів, що чоловік помер у в'язниці 1942 року від серцевого нападу.

24 вересня 1941 року совєцькі війська вчинили військовий злочин підірвавши вулицю Хрещатик в місті Києві, провину за який десятиліттями перекладали виключно на нацистських окупантів.

Відступаючи з міста, сапери Красной армії та агенти НКВД таємно замінували Хрещатик і прилеглі вулиці радіокерованими фугасами. Вибухівку закладали у підвали житлових будинків, державних установ та архітектурних пам'яток. Детонатори активували дистанційно, за кілька днів після того, як німецькі війська увійшли до Києва.

Пожежа тривала майже два тижні. совєцька влада під час відступу завбачливо вивезла пожежну техніку та пошкодила водогін, тому загасити вогонь було фактично неможливо. Внаслідок цього було повністю знищено понад 300 будівель. Тисячі киян втратили житло, сотні цивільних мешканців загинули у вогні та під завалами.

Довгі роки совєцька пропаганда стверджувала, що Хрещатик спалили німці. Правду про те, що знищення серця столиці було спланованою операцією радянських спецслужб у рамках нещадної тактики «спаленої землі», вдалося широко оприлюднити лише після розпаду СРСР. Ця трагедія є прямим доказом того, що для тоталітарного сталінського режиму життя мирних людей та збереження міста не мали жодної цінності.

(20)
АНТИКОЛОНІАЛЬНА ВІЙНА
українського народу
проти
ПОЛЬСЬКОГО НАЦИЗМУ

«ПОЛЬЩА – ГІЄНА ЄВРОПИ» -
Вінстон Черчіль, 1938 рік.

ПАЦИФІКАЦІЯ –
ЗЛОЧИН ПРОТИ ЛЮДСТВА,
здійснений польською окупаційною владою
на українському населенні Галичини!
ПОЛЬСЬКИЙ ТЕРОР!

ПАЦИФІКАЦІЯ –
ПОЛЬСЬКИЙ ГЕНОЦИД УКРАЇНЦІВ.

Армія Крайова та УПА
були двома
національно-визвольними арміями.
Значна частина
польської реакції на УПА
грунтується
на НЕЗНАННІ
УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ.
польський історик
Казімєж Вуйціцький,
який наважився сказати правду.

Головний обвинувачувач від срср Роман Руденко,
який до того був прокурором урср,
намагався довести у 1946 році на Нюрнберзькому трибуналі,
що ОУН та УПА нібито були спільниками гітлерівців.
Проте
ЦЯ СПРОБА ПРОВАЛИЛАСЯ:
Міжнародний суд офіційно
НЕ ВИЗНАВ
ОУН та УПА злочинними організаціями
і не засудив їх.
Головна мета срср –
визнання українського визвольного руху воєнними злочинцями –
ПРОВАЛИЛАСЯ!
ВСЕ ІНШЕ - КРЕМЛІВСЬКА ПРОПАГАНДА.
Польську пропаганду чекає те саме –
ПРОВАЛ!
Неможливо збудувати щось на БРЕХНІ.
ЛИШЕ на ПРАВДІ!

Я опублікувала вже 20 дописів про польсько-українські трагічні сторінки історії. І зрозуміла, щоб показати українцям основу взаємного нерозуміння, потрібно зануритись глибше. Корінь всього знаходиться в глибині колективної свідомості кожного народу. Як виникло польське усвідомлення себе і як формувалось те польське розуміння світу навколо себе.
Воно було імперське. Як і в московитів. Від самих своїх початків.
Але визнавати це їм не під силу. Вони ховаються за маскою ЖЕРТВИ.
В порівнянні: Польща хоче побудувати свою державу «ВІД МОЖА ДО МОЖА», тобто захоплюючи чужі території, Україна – НА СВОЇХ ЕТНІЧНИХ ЗЕМЛЯХ. Різниця в державному мисленні, державній філософії і державній психології величезна. Це боротьба двох протилежностей. Тому між нами немає розуміння.

РЕПРЕСІЇ !!
ЯК ПОЛЯКИ НИЩИЛИ УКРАЇНЦІВ
ЗАДОВГО до виникнення УПА
ЯК ПОЛЬСЬКА РЕПРЕСИВНА МАШИНА ВЕЛА УКРАЇНЦІВ
ДО 1943 РОКУ ПОДІЙ на ВОЛИНІ
Продовжуємо.

Ми вже писали. Українці пережили: Тотальна асиміляція, де було знищення української мови, українських церков, української освіти. ОСАДНИЦТВО – дуже тяжка форма колонізації, яка переслідує мету заміни українського етносу на польський.

І ось – 1943 рік! Той самий, у який вчепилися поляки, вихопивши його з єдиного польсько-окупаційного процесу західноукраїнських земель і подають його як щось окреме. Окремим цей рік не був. Це було продовження.
ПОЛЬСЬКА РЕПРЕСИВНА МАШИНА власноруч ВЕЛА УКРАЇНЦІВ ДО ПОДІЙ на ВОЛИНІ 1943 РОКУ!
Бо після страшної «пацифікації» навіть у міжвоєнний період бездержавна Польща руками поляків, які пішли служити німецькими поліціянтами та в інші гітлерівські структури, вбивали, били, грабували українців. ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА продовжувалась!

На основі цих подій у 1942-1943 роках виникла Українська Повстанська Армія (УПА). Щоб захиститись, українці добровольцями йшли до цієї воістину Народної Армії. Це була НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА війна. Війна ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, ЗА УКРАЇНСЬКУ САМОСТІЙНУ СОБОРНУ ДЕРЖАВУ.
І вже на військовому рівні почалась справжня
АНТИКОЛОНІАЛЬНА ВІЙНА
українського народу
за визволення від гітлерівців і проти червоних партизанів та
ПОЛЬСЬКОГО НАЦИЗМУ!

На початок літа на Волині було 3000-5000 вояків УПА. Сама лише територія трьох повітів (Володимирського, Горохівського, Ковельського) охоплює тисячі квадратних км. Щоб одночасно оточити 100 сіл (в Інституті Національної пам’яті Польщі декларується 100 сіл, знищених УПА за одну ніч!?!), блокувати їх, виставити застави та провести бойову операцію, БУВ БРАК ЛЮДСЬКИХ РЕСУРСІВ.
На той момент 11 липня 1943 р. УПА просто не мала для цього технічних і людських можливостей. УПА діяла у глибокому підпіллі, була розкидана малими групками по лісі, не маючи радіозв’язку між дрібними підрозділами. Накази передавалися зв’язковими пішки. Синхронізувати наступ дрібних груп на такій великій площі в умовах німецької окупації та присутності радянських партизанів було ТЕХНІЧНО НЕЗДІЙСНЕННО.

У ЗВІТАХ самої Армії Крайової за ЛІТО 1943 НЕМАЄ ЗГАДОК про «100 сіл за одну ніч».

Тому це вигадка. Фальшивка, яку, на жаль, самі поляки собі придумали і самі цим папірцем помахують перед українцями. Але цей «папірець» нічим не підтверджений.
На Волині загинуло поляків аж ніяк не 100 тисяч, чи, як останнім часом вже дехто говорить – від пів мільйона до мільйона, а 30-35 тис. поляків і 10-15 тис. українців. Це те, що підтверджено документами поіменно.

Таке протистояння тривало до весни 1944.
Слід додати, що ще до тих подій на Волині 1943 року польська Армія Крайова співпрацювала як з гітлерівським гестапо, так і з радянськими партизанами проти УПА.
А після приходу совєтських військ АК переходила на службу і до промосковської армії людової, і у винищувальні московитські «Істрєбітєльні загони нквд» і проводили каральні операції проти українських націоналістів та свідомих українців. Це був грабунок і пацифікація свідомих українців.
Тому протистояння УПА з АК не вщухало.
У зв’язку з цим нагадуємо польському президенту Навроцькому і полякам: загальновідомо, що АК вчинила низку масових злочинів та етнічних чисток проти мирного українського населення, жертвами яких стали 20 000 + УКРАЇНЦІВ.

На рахунку Армії Крайової. Найбільші, наймасовіші вбивства, вчинені АК на Волині та Холмщині:
1) Знищення села КРАСНИЙ САД. 19 квітня 1943 р. польські загони разом з нацистами напали на УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО на Волині. Загинуло 104 цивільних УКРАЇНЦІ, серед яких цілі родини з ДІТЬМИ.

Холмщина:
2) Різанина в САГРИНІ і повне знищення села Сагринь 10 березня 1944 р. АК та Батальйони Хлопські знищили, замордували та розстріляли від 800 до 1240 цивільних УКРАЇНЦІВ, переважно жінок та дітей. Село та місцеву церкву спалили.

3) ГРУБЕШІВСЬКА різанина у березні 1944. Там було вбито до 1240 українців, серед яких понад 100 - діти.

4) Того ж дня АК атакувала ще понад ДЕСЯТЬ СІЛ Холмщини!

5) 3 березня 1945 року АК знищила село ПАВЛОКОМА, ВБИТО 366 українців, включно з жінками і дітьми.
Трагедія села ПАВЛОКОМА. Загін АК під командуванням Юзефа Бісса («Вацлава») з участю місцевих польських добровольців оточив село. По-звірячому вбито 366 мирних українців, яких перед розстрілом тримали та катували в місцевій церкві.

6) У квітні 1945 знищено село БЕЗКОРОВИЧІ.

7) Різанина в ПИСКОРОВИЧАХ (квітень 1945 р.). Загін польського підпілля («Національної військової організації», що входила до складу АК) напав на українців, які очікували на переселення до срср. У приміщенні місцевої школи було розстріляно близько 180 мирних жителів.

8) У червні 1945 знищено село ВЕРХОВИНА і т.д. і т.п.

9) Різанина в селі ЗАВАДКА МОРОХІВСЬКА - січень-березень 1946 р. Цього було дуже багато.

У 1945 польський ворожий агент був вистежений УПА і розстріляний разом з 15 охоронцями. Це капітан Майян Голумбєвський, який був комендантом Грубешівського р-ну АК і саме він дав наказ знищити УКРАЇНСЬКІ СЕЛА:
10) ПРИГОРІЛЕ;
11) МЕТКЕ;
12) ШЕХОВИЧІ;
13) ТЕРЕБІНЬ;
14) СТРУЖИНЕЦЬ;
15) ДРУКОВИЧІ та ін. Тобто це далеко не повний список.

То була ПОЛЬСЬКА ЕТНІЧНА ЧИСТКА. Поляки СВІДОМО ЗНИЩУВАЛИ УКРАЇНЦІВ, щоб звільнити ДЛЯ СЕБЕ УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ.

(продовження буде)

Копіюйте, бо видаляють...
ЗА ЩО БАНДЕРІВЦІ ЗАКАТУВАЛИ ДРУЖИНУ ОРГАНІЗАТОРА УПА ТАРАСА БУЛЬБИ-БОРОВЦЯ?

Історія українського визвольного руху середини XX століття сповнена не лише героїчних битв, але й глибоких особистих трагедій, які породжувалися в ході протистояння різних течій національно-визвольної боротьби українського народу.

Українська нація — сильна, потужна нація з тисячолітньою історією свого розвитку.

Але що нас губило — це міжусобна боротьба.

Ми в ході братовбивчих змагань за булаву під час Руїни після Богдана Хмельницького втратили свою державу на століття.

Ми її втратили на початку ХХ століття в змаганнях між Скоропадським, Петлюрою, Винниченком — замість обʼєднання проти московської шовіністичної орди.

Поляки тоді зуміли стати всі однією стіною — і повернули свою державу, знищеною Катериною ІІ.

В ході Другої світової ми знову пішли розʼєднаними протиборчими колонами — і втратили черговий шанс на відновлення незалежності.

Однією з найдраматичніших і водночас найменш висвітлених сторінок є доля Анни Боровець (у дівоцтві — Опоченської), дружини засновника «Поліської Січі», УПА та наказного отамана Тараса Бульби-Боровця.

Її мученицька смерть восени 1943 року стала наслідком жорстокого протистояння всередині самого українського підпілля.

ОТАМАНША З ЛАГІДНОЮ УСМІШКОЮ

Анна Опоченська була чешкою за походженням, донькою заможного чеського колоніста з Луцька. У 1931 році вона вийшла заміж за Тараса Боровця.

Польська служба безпеки у 1933–1935 роках фіксувала, що саме вона допомагала чоловікові грошима у його просвітницькій та підпільній діяльності.

Охоронець отамана Микола Ширко згадував її як невисоку біляву жінку з дуже лагідним, усміхненим обличчям, вихованою та освіченою, яка «більше цікавилася політичними питаннями, ніж приватними справами».

Сама ж «отаманша» ніколи не цуралася найважчої роботи. Повстанці згадували її як сестру милосердя, що ділилася пайком із голодними гімназистами, доглядала до самої смерті хворого на туберкульоз підпільника Геннадія Янкевича, прала білизну та перев’язувала рани бійцям Поліської Січі.

КОРІНЬ КОНФЛІКТУ: ЧОМУ БАНДЕРІВЦІ ПІШЛИ ВІЙНОЮ НА БУЛЬБУ-БОРОВЦЯ?

Трагедія Анни Опоченської стала прямим наслідком жорсткого політичного розколу.

Щоб зрозуміти, чому загинула Анна Боровець, необхідно звернутися до подій літа–осені 1943 року на Волині. Саме тоді загострився конфлікт між двома течіями українського визвольного руху.

Протягом січня-квітня 1943 року Тарас Бульба-Боровець вів переговори з Проводом ОУН(б) про об’єднання зусиль. Конфлікт розгорівся навколо принципового питання: хто має керувати повстанською армією?

• Позиція Бульби-Боровця: Армія має підпорядковуватися позапартійній Революційній раді, куди увійдуть представники всіх українських політичних сил.

• Позиція ОУН(б): військові сили мали беззастережно підпорядковуватися виключно партійному Проводу ОУН(б). Така концепція передбачала повну монополію на керівництво визвольним рухом.

Згодом ОУН(б) взяла собі вже існуючу назву УПА, яку раніше використовували загони Тараса Бульби-Боровця. У відповідь отаман перейменував свої формування на УНРА — Українську Національно-Революційну Армію — та створив Українську народно-демократичну партію.

10 серпня 1943 року він звернувся до Проводу ОУН(б) з відкритим листом. У ньому Бульба-Боровець прямо звинуватив бандерівське керівництво в «партійній диктатурі», «розпалюванні міжусобиці» та «вирізуванні нацменшин (поляків)».

Натомість він закликав спрямовувати боротьбу виключно проти збройних польських формувань — Армії Крайової та колоністів, які співпрацювали з радянськими партизанами.

Реакція ОУН(б) була швидкою і жорсткою — силове роззброєння «бульбашів».

ЗАХОПЛЕННЯ ТА МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ

Уночі 19 серпня 1943 року біля села Хмелівка на Рівненщині бандерівський курінь Дороша оточив штаб УНРА.

Бульба-Боровець, прагнучи уникнути великої братньої крові, дав наказ не стріляти, а розсіяно відступати.

Самому отаманові вдалося вирватися з оточення, але бандерівці захопили трьох його старших полковників та Анну Опоченську.

Її відвезли до Великого Стидня. Як свідчать пізніші дослідження Олександра Гриценка, дружину отамана співробітники Служби безпеки ОУН утримували та катували з 19 серпня до 14 листопада 1943 року.

Від неї вимагали видати плани чоловіка, місця розташування складів зі зброєю, друкарень та архівів УНРА.

Згідно зі свідченнями охорони та учасників катувань, Анна Опоченська виявила надзвичайну стійкість і не зрадила справу свого чоловіка.

У розсекречених архівах СБУ, оприлюднених уже в часи незалежної України, зберігся лист Тараса Бульби-Боровця, який він написав до Проводу ОУН-Бандери:

"Ваша "влада" поводиться не як народна революційна влада, а як звичайна банда… Замість провадити справді революційну роботу в теренах, Ваші люди бундючно бавляться у владу, а так звана безпека направо і наліво шомполить та катує людей.

… Дійшло до мого відома, що мою дружину за спробу втечі з Вашого ув’язнення покарано шомполами".

Оскільки Бульба-Боровець не пішов на компроміс і продовжив свою діяльність, оприлюднивши гострий звинувачувальний лист «Взаємопоборювання», доля Анни була вирішена.

14 листопада 1943 року її стратили співробітники СБ ОУН(б) у лісах Рівненщини.

Її смерть стала прямим наслідком внутрішньої міжусобиці, коли зброя та катування спрямовувалися не проти зовнішніх ворогів — нацистів чи більшовиків, — а проти своїх же побратимів.

ПАМ’ЯТЬ ПРО ТРАГЕДІЮ

Тарас Бульба-Боровець із глибоким болем згадував смерть своєї дружини, називаючи цей вчинок страшним злочином, який назавжди ліг плямою на сумління тих, хто віддав відповідний наказ.

Він наголошував, що Анна була цивільною жінкою, яка нікому не бажала зла і щиро любила Україну.

Загибель Анни Боровець — одна з найтрагічніших ілюстрацій того, як внутрішній фанатизм і боротьба за владу можуть руйнувати визвольний рух зсередини.

Вона загинула не від рук німецького гестапо і не від рук радянського НКВД.

Вона загинула від рук українців, які так само проголошували своєю метою боротьбу за незалежну Україну.

Сьогодні ця історія служить суворим нагадуванням про те, якою страшною може бути ціна внутрішнього розбрату, коли боротьба за владу всередині визвольного руху починає переважати боротьбу проти зовнішнього ворога.

Ця публікація не є засудженням усіх учасників ОУН(б) чи УПА.

Серед бандерівців були тисячі щирих патріотів, які зі зброєю в руках боролися проти нацистської та радянської окупації, віддали життя за Україну і заслуговують на повагу та пам’ять.

Але історія визвольного руху не є чорно-білою.

У ній були героїзм, жертовність і боротьба за свободу.

Але були й внутрішні конфлікти, жорстокі помилки, злочини та трагедії.

Пам’ять про Анну Боровець-Опоченську заслуговує на те, щоб бути почутою.

Ми маємо це знати і памʼятати — щоб не повторювати помилок.

Сьогоднішні, в ході нової війни за нашу свободу ми не маємо ділити українців на «своїх» і «чужих».

Ми маємо єднатися!
@Хомо Фабер Леусенко Олег

.
Охоронець колишнього командира
українського батальйону "Нахтіґаль", Романа Шухевича...
.
На цій світлині ви бачите Федора Кононовича зі села Нивиці поблизу Радехова на Львівщині (світлина зі сторінки Zenon Borovets).
.
До ОУН Федір Кононович вступив у 1937 році, а починаючи із 14 листопада 1943 року до 20 березня 1944 року він був співробітником спецвідділу зв’язку при проводі ОУН. Після цього аж до квітня 1945 року Федір Кононович був охоронцем Головного керівника УПА (а, кількома роками раніше - командиром батальйону "Нахтіґаль"), Романа Шухевича. Ті ж самі охоронні функції при Головному командирі УПА, Федір Кононович виконував із жовтня 1947 по літо 1948 року. Згідно із Постановою Української Головної Визвольної Ради від 22 листопада 1947 року і згідно з Наказом Головного військового штабу УПА ч.3/47 від п’ятого грудня 1947 року Федір Кононович нагороджений Срібним хрестом заслуги УПА.
.
Наприкінці 1952 року будучи оточений опергрупою МГБ, 36-річний Федір Кононович застрілився, щоб не датися живим у руки ворога.
.
І, наприкінці кілька слів про саме село Нивицю, звідки родом герой мого сьогоднішнього допису.
.
Отже, події розгорталися так: 27 січня 1944 червоні партизани загону особливого призначення НКВД «Победители» під командуванням Дмітрія Медведєва в селі Нивиці спалили стодолу із замкненими у ній українськими селянами. Перед тим їх по-садистськи катували, відрізаючи пилами і відрубуючи сокирами руки та ноги. Всього того дня тими НКВДистами в селі було замордовано і спалено 25 (за іншими даними - 29) селян. Це була помста «мєдвєдєвців» за дошкульні втрати у сутичці із маленьким чисельністю 17 осіб, відділом українських повстанців, 11 з яких загинули в цьому бою.
.
Серед полеглих був тоді Роман Сеньків — талановитий художник, давній член ОУН, засуджений на Львівському процесі (1936) до 15 років ув'язнення за участь в атентаті на провокатора польської поліції і за те, що намалював план радянського консульства та портрети його працівників, якими користувався при атентаті Микола Лемик. Причому найстаршим із загиблих був 55-літній Леонід Панасюк, наймолодшою 16-річна Ганна Смаль.
.
Ну, от що на це сказати... Приходить на думку лиш одне: як буде погожа днина, то перейдіться по цвинтарях біля свого села чи міста і як де зустрінете на могилі замість хреста якусь металеву червоного кольору облуплену пірамідку зі звіздою нагорі, то постарайтеся довідатися: а хто був отой чоловік чи жінка, які спочивають у тій могилі..? Якими заслугами при житті та людина вславилася..?
.
І, якщо ненароком виявиться, що та особа у 1940-1950 роках приїхала до нас з-за Збруча "піднімати" тут колгоспи чи боротися із "националистическим подпольем" на Західній Україні, то...
.
Одним словом ви самі знаєте, що маєте далі робити: докладно взнаєте всю інформацію про цю особу, потім йдете до місцевого священника і просите щоби дав благословення викопати ті останки і відправити їх "Новою Поштою" рідним того "визволителя" у росію чи деінде.
.
Не мають права спочивати у нашій землі останки тих, які прийшли сюди вбивати нас і наших рідних...
.
.
.

Удар по Лаврі доводить просту думку: московити не є рускімі.


Справжні нащадки Русі берегли б свою культурно-історичну спадщину. А для цих вона звісно чужа.


Століттями на зовнішній арені народ орків прикидається "вихідцями з Русі".
Путін ще недавно (коли фріка ще пускали на поріг в країни Європи) розповідав тому ж Макрону дивні історії про "рускую княжну Анну Ярославну". Донька київського князя буцімто об'єднує народи Франції і Московії. Цей полоумний писав статті, що нинішня росія походить із "купєлі Херсонеса", бо в Корсуні окупованій московитами колись хрестився київський же князь Володимир.
Чи не маячня божевільних?
Але цю маячню на повному серйозі прямо зараз через шкільні підручники прошивають в голови дітям різних племен на території російської федерації. Після цього пермяки, башкіри, татари і навіть явно монголоїдні буряти виростають з переконанням, що вони православниє рускіє. А далі когнітивний дисонанс в головах веде їх до думки: а чому тоді їхнім Києвом володіють якісь фашисти-укрАінци?
Жерцям культу з Кремля просто залишається підсунути обкраденим і знедоленим тубільцям рішення — іти на релігійну війну, продаючи сатані свої душонки за 3 копійки.


Але сьогодні болотні дикуни здійснють цілеспрямований удар по Лаврі. Просто від безсилля від того, що не можуть захопити Україну, виміщують злобу на її найціннішій культурній пам'ятці, яку вони типу вважають своєю. Їхня слабка культурна ідентичність не здатна витримати конкуренції - всі храми на території РФ молодші, не йдуть за своєю історичною цінністю ні в яке порівняння з тисячолітніми храмами Києва чи навіть Чернігова, а тому ніколи не здатні були ефективно об'єднувати московитів.
І саме тому предки з НКВД ще в 1941 замінували і взірвали культурну пам'ятку, коли тікали від німців і розуміли, що не зможуть більше володіти Руською спадщиною. Бо там були усипальниці всіх українських князів з часів Русі. З існуванням такого доказу давньої державності народу, який вони безуспішно намагалися інкорпорувати в своє безрідне плем'я на правах молодшої гілки, цей ІДІЛ не міг змиритися.
Власне цей кармічний цикл почав ще "перший вєлікорос" Андрій Боголюбський, який почав кар'єру з розграбування київської святині, а тому був затаврований як чужинець на Русі ще авторами тогочасних руських літописів.


Але московити не тільки є чужинцями на планеті, вони є антихристиянами.
І це важливо.
Бо багато християн у світі розчаровані повісткою в своїх державах і симпатизують рашці, бо помилково вірують, що РФ це "християнська держава і вона захищає цінності, які втратив Захід". Багато навіть в США збуджується, коли в Україні намагаються заборонити РПЦ.


Але Російська путінославна церква сьогдні так і не засудила російську армію за удар по християнській святині.


Отже навіть релігійний підрозділ ФСБ це антихристиянська агресивна організація.
Вони прикидаються християнами, але мають бути викинуті звідусіль.


За цей удар має бути покарання — повна заборона РПЦ. Ми маємо посилити процес викорінення цієї агресивної секти в світі і у нас. Кожен удар буде відплачено втратою Кремлем свого впливу. А потім цей процес перекинеться всередину нинішньої РФ.
А закінчиться в Москві.

🤬🤬🤬❌✍️7 квітня 1944 р. була прийнята директива нквд ссср № 130 про виселення сімей оунівців до Красноярського краю, в Іркутську, Омську та Новосибірську області.

✅ℹ️ 🗣️Після вигнання нацистів, на західноукраїнських землях знову розпочалася «радянізація», що супроводжувалась масовими репресіями проти «ворогів народу», арештами, вбивствами, депортаціями

Депортації місцевого населення у віддалені регіони ссср розпочалися ще з 1939 року. Від жовтня-листопада 1939 року по липень 1941-го із Заходу України було переселено близько 1 млн осіб. У листі до Папи Римського від 7 листопада 1941 року митрополит Андрей Шептицький наголошував, що військами нквд загалом було вислано до Сибіру, заарештовано або страчено 200 тисяч українців із Львівської єпархії, а всі втрати українців у Галичині сягали 400 тисяч. До віддалених районів росії висилалися також поляки та євреї.

Переселенські акції стали ефективним засобом для примирення населення з ідеологічними та політичними цілями совєцького тоталітарного режиму. Депортаційна політика радянської влади на західноукраїнських землях стосувалася, насамперед, членів ОУН та воїнів УПА, їхніх сімей, а також осіб, що підтримували український національно-визвольний рух.

7 квітня 1944 року вийшла директива нквд ссср № 130 про виселення сімей оунівців (19 тисяч осіб) до Красноярського краю, в Іркутську, Омську та Новосибірську області.

На підставі цієї директиви нарком внутрішніх справ усср Василь Рясний підготував інструкцію-вказівку про порядок проведення виселення сімей активних учасників націоналістичного підпілля, що була терміново поширена по всіх районних відділах унквд-умдб західних областей усср. Відтак у кожному районі були складені списки сімей учасників національно-визвольної боротьби, яких потрібно виселити. До списків включали усе чоловіче населення віком від 15 років.

Лише у Львівській області на виконання цієї директиви у жовтні 1944 року були підготовлені списки на виселення 10 517 осіб. Вже через рік у віддалених регіонах ссср було близько 2 млн 230 тисяч 500 спецпоселенців, серед яких – 20 800 оунівців.

Спецпереселенців використовували як дешеву робочу силу на лісоповалах та в інших трудомістких процесах. Сім’ї, які не мали працездатних осіб, потерпали від злиднів. За спецпереселенцями було встановлено агентурно-оперативний нагляд, а на великих залізничних станціях – оперативні заслони. За втечу з місця поселення термін заслання замінювався ув’язненням у виправно-трудових таборах.

Масові депортації тривали до смерті сталіна в березні 1953 року, однак ще до 1956 року для депортованих існували правові обмеження.

🇺🇦🇺🇦🇺🇦 Історія України🔱

.
"Ненаситець" з-під Косова,
який вирізав НКВДистів у наших горах...
.
На цій світлині ви бачите Василя Палинюка, який мав псевдо "Ненаситець" і який у червні 1937 року вступив до ОУН. Спершу він був кур'єром в українських повстанців і після польового вишколу почав брати участь у засідках і боях проти ворога.
.
Однак, 4 червня 1941 року біля містечка Жаб’є (нині - Верховина) якимось чином Василя Палинюка вистежили прикордонники 95 загону НКВД і етапували до в"язниці у Станіславові (нині - Івано-Франківськ). Але завдяки бойовому вишколу і кмітливості Василь Палинюк втік з-під варти і повернувся в УПА.
.
От тоді для цього молодого й мужнього гуцула й почалося вкрай насичене військове життя. За свій хист і подвиги Василя Палинюка призначили Провідником Косівського районного проводу ОУН, де він був до грудня 1949 року. У ті роки він пройшов через десятки запеклих боїв із радянськими спецслужбістами і разом зі своїми побратимами відправив до праотців близько 800 тих російськомовних окупантів.
.
За особливі заслуги - за Наказом Головного військового штабу УПА №2/48 від другого вересня 1948 року - Василя Палинюка нагороджено Срібним хрестом заслуги УПА, а наступним Указом - Бронзовим хрестом за заслуги.
.
Фатальним для Василя Палинюка став 1952 рік, коли 25 червня внаслідок зради він був захоплений у полон опергрупою відділу 2-Н УМДБ по Станіславівській області.
.
Під тривалими тортурами у застінках радянських спецслужбістів, Василь Палинюк не видав жодної інформації і його етапували до Києва, де першого січня 1953 року Військовою Колегією Верховного Суду СРСР його засудили до розстрілу. Вирок було виконано у Лук'янівській в'язниці.
.
От, цікаво: чи є сьогодні у селі Соколівка під Косовом нащадки цього героя..?
.
А, може вже є й меморіальна дошка на будинку де народився Василь Палинюк, яка б наступним поколінням галицьких українців нагадувала про ті роки запеклої війни, яку вела УПА із російським більшовизмом у наших горах..?
.
.
.

🕯⚔️5 березня 1950 року загинув Головний командир УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

«Здобути Українську державу або загинути в боротьбі за неї» — це гасло ОУН було життєвим принципом Романа Шухевича. Він очолив визвольну боротьбу українців у непростий час, коли доводилося протистояти двом тоталітарним режимам, які мало чим відрізнялися один від одного – радянському союзу та нацистській німеччині.

нквд-мґб полювало за Шухевичем рекордний час – понад сім років. Головний командир УПА неодноразово вислизав з рук чекістів: у 1944, 1946, 1947, 1948 роках. Кілька разів пускалися чутки про його загибель. Але робота Служби безпеки ОУН була поставлена якнайкраще.

До трагічної розв'язки призвів арешт 2 березня 1950 року зв'язкової Шухевича Дарії Гусяк. Запідозривши небезпеку, Шухевич готувався перебратися із будинку в Білогорщі, де переховувався з кінця 1949-го, до Львова, де було дві конспіративні квартири. Переїзд було намічено якраз на 5 березня.

Але зранку 5 березня 1950 року емґебісти тісним кільцем оточили цей та декілька сусідніх будинків у Білогорщі. Операцію із захоплення головнокомандувача УПА очолював генерал мґб Павєл Судоплатов. До операції було залучено понад 700 бійців внутрішніх військ. Намагаючись прорватися з оточення, Шухевич вбив майора Ревенка, але сам був поранений. Щоб не здаватися живим до рук ворога, Шухевич пустив собі кулю в скроню.

В офіційному звіті записали, що вбив командира один з сержантів, які оточили будинок. Йому виплатили премію 1000 радянських рублів.

Тіло командира виставили на опізнання рідним, але після цього доля його досі лишається невідомою.

Після смерті Шухевича боротьбу УПА очолив Василь Кук. Сама боротьба тривала ще понад 10 років – останній відкритий бій збройного підпілля ОУН проти оперативної групи Тернопільського укґб було зафіксовано 14 квітня 1960 року, а останній повстанець дав бій кадебістам у 1967-му.

🕯❌❤️‍🩹28 лютого 1938 року у катівні нквд був вбитий Дмитро Тась — український письменник, представник неосимволізму в українській літературі.

Дмитро Могилянський у літературному світі більш відомий як Дмитро Тась. Сучасна літературна критика вважає його одним із найкращих українських новелістів 20-х років минулого століття.

Народився Дмитро Могилянський у Чернігові 10 лютого 1901 року. Дитинство провів у петербурзі. Щоліта з батьками і сестрами приїздив до Чернігова, де у будинку Раєвського по вулиці Єлецькій жила його бабуся Ганна Миколаївна. 1919 року Дмитро закінчив гімназію у Чернігові. Тут він сформувався як поет, працював журналістом у газетах.

Юний поет друкує вірші на сторінках чернігівської земської газети. Про непересічний поетичний талант Дмитра Тася свідчать досконалі за формою рядки його енергійних, сповнених свіжих образів віршів, насичених урбаністичними мотивами і поетичною імпресією. Була у нього і соціологічна, в дусі свого часу, поезія. Добірку віршів молодого літератора подав третій том «Антології української поезії», виданої Книгоспілкою 1930-1931 рр. На жаль, за життя автора не побачила світ збірка віршів Дмитра Тася «Чорний парус».

І у Чернігові, а пізніше у Києві та Харкові молодий письменник друкує вірші та оповідання у збірниках «Голод» (Чернігів, 1919), «Квартали» (Харків, 1924), журналах «Глобус», «Життя і революція», «Нова громада» (усі - Київ), «Всесвіт», «Кіно», «Літературний ярмарок» (усі - Харків), «Селянське життя» (Чернігів), газетах «Література, наука, мистецтво» (Харків), «Кооперація голодаючим», «Чернігівська земська газета», «Чернігівщина» та інших українських виданнях.

Із 1925 року Дмитро Тась працював журналістом у Києві, з 1930 року – у Харкові.

Дмитра Тася, як і його сестру Лідію Могилянську (розстріляна 1937 р.), силоміць було вилучено з літератури. Хоч і не встиг талановитий автор розкрити свій письменницький потенціал, але і з того літературного спадку Дмитра Тася, що дійшов до нас, відчуваємо цінність його творчого доробку.

28 січня 1938 року Дмитро Тась-Могилянський був заарештований органами НКВД у Харкові. Звинувачений в активній контрреволюційній націоналістичній діяльності в Україні, засуджений до розстрілу. 🕯Через місяць вирок було виконано. 14 березня 1958 року Дмитра Могилянського реабілітовано.