ЖУРБОЮ ОПОВИТІ

Журбою оповитий не один,
Ми ворогу не будемо прощати,
Поліг за Україну батько й син,
Чорніє з горя і дружина й мати.

Поліг за Україну батько й син,
І серце рветься в шмаття від розпуки,
Життя стає гірке, немов полин,
Від вічної болючої розлуки.

Життя стає гірке, немов полин,
Не можна вже його підсолодити,
Хоч навіть і мине років той плин,
В сльозах ми руки бу́демо зводи́ти.

Хоч навіть і мине років той плин,
Але відлуння горя не минеться,
Не змеле смуток і життєвий млин,
То ж жити з ним довічно доведе́ться.

Не змеле смуток і життєвий млин,
В життєвій чаші буде біль наза́вжди,
Лиш очі споглядатимуть з світлин,
Хоч він живим усім всміхатись мав би.

Лиш очі споглядатимуть з світлин,
І ні до ко́го вже не скаже сло́ва,
Так без упину йтиме часоплин,
Завершена наза́вжди вся промова.

19.11.2023 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2023
ID: 999354

Кажуть, що герої не вмирають, але насправді вони вмирають за нас. Мій тато — один із них. 💔
https://petition.president.gov.ua/petition/258802
​Друзі, я ніколи не думала, що буду писати цей текст. Що мені доведеться просити про допомогу не для живої людини, а для вшанування пам’яті того, хто був нашій сім'ї цілим світом.
​Мій батько, Білоногий Олег Петрович, був людиною виняткової сили та честі. Понад 30 років свого життя він присвятив східним бойовим мистецтвам, був офіційним представником окінавської асоціації ОКІКУКАЙ. Він вчив інших бути сильними, але сам виявився найсильнішим із усіх, кого я знала.
​Коли прийшла велика війна, він не вагався. Як справжній Майстер і патріот, він пішов захищати нас добровольцем. Він не шукав слави, він просто не міг інакше. Тепер його немає з нами... і це біль, який неможливо висловити словами.
​Наша сім'я створила петицію про присвоєння моєму татові звання Героя України (посмертно). Це найменше, що я можу зробити для його пам’яті. Це те, на що він заслуговує за свою мужність, за своє життя і за свою жертву.

​Я благаю вас про кілька хвилин вашого часу:
​1️⃣Перейдіть за посиланням.
​2️⃣Авторизуйтесь та підпишіть петицію.
3️⃣​Зробіть репост цього допису — це надзвичайно важливо!

​Кожен ваш підпис — це голос за справедливість. Це вдячність доньки, яка хоче, щоб подвиг її батька залишився в історії нашої держави.

​Я борюся за тебе тут, як ти боровся за нас там. 🛡️☁️

​Дякую кожному, хто не пройде повз. 🙏
Обмін: @kseniay_bv
​#ГеройУкраїни #Петиція #ОлегБілоногий #Памʼять #Україна #Війна

Олеся Жураківська присоромила зірок за показ "солодкого життя" під час війни та пояснила, кому з акторів не можна давати роль військових
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини
https://brovaryregion.in.ua/?p=47341

У 21 рік вона познайомилася з ним. Йому було 61. І коли вона спробувала піти, Пабло Пікассо подивився на неї і засміявся:
«Від Пікассо ніхто не йде».

Але вона все одно пішла — і стала єдиною жінкою, якій це вдалося.

Пабло Пікассо руйнував жінок.
Не образно — насправді.

Марі-Терез Вальтер, його кохана, не змогла пережити втрату після його смерті.
Дора Маар, талановита фотографка, яку він зобразив як «Жінку, що плаче», роками боролася з важким психологічним станом після розриву з ним.
Жаклін Рок, його друга дружина, також завершила життя трагічно через роки після його смерті.

Схема повторювалася: Пікассо знаходив молоду, талановиту жінку. Поглинав її молодість, талант, особистість. Він одержимо писав її портрети, увічнюючи на полотні, але водночас руйнуючи в реальному житті. А коли втомлювався — переходив до наступної.

Він казав, що жінки — «або богині, або килимки під ногами».
І ще — «машини для страждання».

Довгі роки майже ніхто не міг вирватися з його впливу. Одні залишалися, поки він їх морально ламав. Інші ламалися, намагаючись піти.

Поки не з’явилася Франсуаза Жило.

Париж, 1943 рік. Місто під окупацією, напруження в повітрі. У задимленій кімнаті Франсуаза — студентка живопису з сильним характером — знайомиться з Пікассо.

Він каже:
— Ти така молода. Я міг би бути твоїм батьком.

Вона спокійно відповідає:
— Ти не мій батько.

Такою вона і була — м’яка зовні, але сильна всередині.

Десять років вона жила поруч із ним. Малювала. Любила його. Народила йому двох дітей — Клода і Палому. Він писав її портрети сотні разів, називав музою, «жінкою, яка бачить занадто багато».

І саме це вона й бачила — пастку.

Пізніше вона скаже:
«Я його любила. Але я бачила, як він потребував руйнувати те, що любить».

На початку 1950-х його інша сторона стала очевидною. Він вимагав обожнювання, а не рівності. Розмови перетворювалися на боротьбу. Мовчання — на психологічний тиск.

Він знецінював її мистецтво. Злився через її незалежність.
«Він хотів бути і богом, і дитиною одночасно. І в такому світі не було місця ні для кого іншого», — згадувала вона.

Інші жінки не витримували цього. Але Франсуаза була іншою.

У 1953 році, після чергового конфлікту, вона подивилася на себе в дзеркало у своєму будинку. Їй було лише 32, але вона почувалася виснаженою.

Вона сказала спокійно:
— Я йду.

Він засміявся.
— Ти не зможеш піти. Від Пікассо не йдуть.

Але вона пішла.

Зібрала речі. Забрала дітей. І вийшла з його життя.
Без скандалу. Без драм. Просто з тихою силою жінки, яка повертає собі себе.

Вона не зникла.

Вона продовжила писати картини. Виховувала дітей сама. Відновила кар’єру.

У 1964 році вона опублікувала книгу «Життя з Пікассо» — чесні спогади без прикрас. Це викликало шок у мистецькому світі. Книгу критикували. Її звинувачували. Пікассо намагався заборонити її публікацію у Франції.

Але вона сказала:
«Я повинна була сказати правду — щоб інші жінки знали, що вони теж можуть вижити».

Книга стала світовим бестселером. Світ уперше побачив іншу сторону генія — жорстокість, маніпуляції, психологічний тиск.

І свобода стала її головним шедевром.

Пізніше вона знову закохалася — у Йонаса Солка, вченого, який створив вакцину від поліомієліту і врятував мільйони життів.

Вона казала:
«Пікассо хотів володіти світом. Йонас хотів його лікувати».

Вони одружилися у 1970 році і були разом до його смерті у 1995. З ним вона отримала те, чого ніколи не мала з Пікассо — любов, засновану на повазі.

Її мистецтво розквітло. Її роботи виставлялися у найбільших музеях світу. Її картини говорили про виживання, силу, відродження.

Вона стала тим, чого Пікассо найбільше боявся — самостійною художницею, чия слава не залежала від нього.

Пікассо помер у 1973 році.
Франсуаза прожила до 2023 року — до 101 року.

Вона малювала. Викладала. Надихала. Бачила, як ростуть її діти і онуки. Вона довела, що жінка може пережити навіть найвідомішого митця свого часу — і залишитися собою.

Наприкінці життя її запитали, звідки вона взяла силу піти.

Вона усміхнулася і сказала:
«Бо свобода — це єдина любов, яку варто берегти».

Пікассо писав її портрети сотні разів, намагаючись зафіксувати її, утримати, контролювати.

Але Франсуаза сама написала свою долю.

Вона познайомилася з ним у 21.
Пішла від нього у 32.
І прожила ще 70 років, доводячи: вона ніколи не була лише музою.

Вона завжди була художницею.

Пікассо зламав багатьох жінок.
Але не її.

Франсуаза Жило не просто пережила його — вона вийшла з його тіні і пішла у власне світло. І прожила в ньому все життя.

Іноді найсильніший акт творення — це відмовитися дозволити себе зруйнувати.

#поезія
А ти мене колись уже стрічав...
У тих століттях, що давно минули.
Як слід метелика, у сутінках втрачав,
Як шепіт трав, що у зимі заснули.
Ось-ось, і згадка ледве оживе...
Чи, може, все оте мені наснилось?
Як і колись, зима твої сніги мете...
Як і колись, моя весна спізнилась...
І знову розійшлися у світах,
Як нічка в небі зорі розгубила.
І знову я живу в своїх казках
В яких недожила й недолюбила.
Мабуть, зустрінемось наступного життя,
Як не забудемо свої паролі.
Згадай моє й своє серцебиття,
Коли потрапим у тенета долі.

Людмила Галінська

#історія #факт
ТАЄМНА ПРИСТРАСТЬ ВІКТОРА ГЮГО: СПІРИТИЗМ ТА РОЗМОВИ З ПРИВИДАМИ.
Острів Джерсі, 1853 рік. Скелястий берег, омитий холодними водами Ла-Маншу, став для Віктора Гюго не лише місцем політичного вигнання, а й брамою в інший світ. Величний інтелект, що створив «Знедолених», опинився в полоні містичної одержимості, яка почалася з одного-єдиного стуку по дерев’яному столу.
Трагедія, що зламала внутрішній стрижень письменника — загибель його улюбленої доньки Леопольдіни, — шукала виходу. Коли подруга сім’ї Дельфіна де Жирарден запропонувала влаштувати спіритичний сеанс, Гюго спершу поставився до цього з притаманним йому скептицизмом. Проте, коли стіл «заговорив», вистукуючи літери, що склалися в ім’я покійної доньки, раціоналізм генія капітулював перед болем батька. 🕯️
Протягом наступних двох років щовечора о восьмій Гюго, його родина та близькі друзі збиралися в напівтемряві. Те, що починалося як пошук розради, перетворилося на справжній інтелектуальний марафон з потойбіччям. Гюго був переконаний, що через посередників він веде діалоги з Шекспіром, Данте, Мольєром і навіть із самими абстракціями — Смертю, Драмою та Тінню. Він ретельно записував кожен стук, заповнюючи сотні сторінок «протоколами» цих розмов.
Ця приватна сторона життя Гюго була сповнена легкої інтелектуальної іронії долі: людина, яка була символом прогресу та боротьби за права людини, щоночі занурювалася в архаїчний туман окультизму. Друзі побоювалися за його психічне здоров’я, адже письменник почав чути кроки в порожніх коридорах і бачити знаки в польоті птахів. Проте саме цей досвід подарував його пізній творчості ту неймовірну метафізичну глибину та містичний трепет, що пронизує його поезію. Гюго вірив, що він не просто пише — він записує диктування Всесвіту. Сеанси припинилися лише тоді, коли один із учасників збожеволів, але для самого Віктора межа між реальним та потойбічним назавжди залишилася прозорою, як туман над океаном. 🌊📜

#дати
Всесвітній день боротьби проти раку: Коли знання стають зброєю
​4 лютого світ відзначає не «свято» у звичному розумінні, а день мобілізації інтелекту, медицини та людської підтримки — Всесвітній день боротьби проти раку. Ця дата була заснована у 2000 році на Всесвітньому саміті з боротьби проти раку в Парижі з єдиною метою: нагадати, що хвороба — це не фатум, а виклик, який можна і треба долати. 🎗️🔬

​Міфи, що вбивають швидше за клітини

​Найбільша проблема онкології — це не лише біологія, а й страх. Довгий час діагноз сприймався як вирок, що змушувало людей ігнорувати симптоми до останнього. Сьогодні медицина каже чітко: рак — це група хронічних захворювань, багато з яких на ранніх стадіях виліковні на 90% і більше. 🏥📈
​Головні вороги хвороби: Профілактика та скринінг
​Близько 30–50% випадків раку можна попередити, просто змінивши спосіб життя. Це не нудні поради з підручників, а реальна статистика:
​Тютюн: Відмова від паління — це мінус 25% від загальної смертності від онкології. 🚭
​Харчування: Менше переробленого м'яса, більше клітковини. Ваша тарілка — це ваш перший щит. 🥦
​Сонце: УФ-захист — це не про красу, а про здоров'я шкіри. ☀️🧴
​Але головне — це чек-ап. Рак підступний тим, що на ранніх етапах він «мовчить». Регулярна мамографія, огляд у дерматолога чи аналіз крові раз на рік — це інвестиція, яка окупається життям.

​Український контекст: Боротьба в умовах стресу

​Для України цей день має особливе значення. Постійний стрес, екологічні виклики та наслідки війни виснажують організм. Проте українська медицина продовжує впроваджувати сучасні протоколи лікування, а пацієнтські організації доводять, що солідарність — це потужні ліки. 🤝🇺🇦

​Заклик до дії: «Я є і я буду»

​Гасло останніх років нагадує, що кожен із нас може вплинути на ситуацію. Хтось — вчасно записавшись до лікаря, хтось — підтримавши фонд, а хтось — просто проявивши емпатію до тих, хто зараз проходить через «хімію».

​Пам'ятайте: рак боїться світла, розголосу та передових технологій. Не дозволяйте страху забирати ваш час. Своєчасний візит до лікаря — це вияв любові до себе та своїх близьких. ❤️🩹🩺

#історія #постаті
Роза Паркс: Жінка, яка сіла, щоб весь світ підвівся.
4 лютого 1913 року народилася жінка, чия впертість виявилася міцнішою за цілу державну систему пригнічення. Роза Паркс не була професійним політиком чи революціонеркою з барикад — вона була швачкою, яка просто одного разу дуже втомилася. Втомилася бути людиною «другого сорту». 🚌✊

Автобус, що став полем битви

1 грудня 1955 року в місті Монтгомері (штат Алабама) Роза зайняла місце в автобусі. Коли вільних місць для «білих» не залишилося, водій звично наказав чотирьом чорношкірим пасажирам поступитися. Троє підвелися. Роза — ні. На роздратоване запитання водія «Чому ви не встаєте?», вона відповіла коротким: «Я не думаю, що повинна вставати». 🙅‍♀️🚫
Це не була втома ніг після робочого дня, як пізніше писали в газетах. Це була втома духу від щоденного приниження сегрегацією. Її заарештували, оштрафували, але саме цей тихий протест став іскрою, що спалила стару Америку.

Бойкот довжиною в рік

Вчинок Рози Паркс спровокував «Бойкот автобусів у Монтгомері». Протягом 381 дня чорношкіре населення міста (яке було основною аудиторією громадського транспорту) ходило пішки, їздило на возах або організовувало власні служби таксі. Автобусні компанії несли колосальні збитки. Саме під час цього протесту на політичному небосхилі зійшла зірка Мартіна Лютера Кінга. 🚶‍♂️👣

Перемога справедливості

Зрештою, Верховний суд США визнав сегрегацію в автобусах антиконституційною. Роза Паркс довела, що одна людина з чіткою позицією може зрушити з місця маховик історії. Вона втратила роботу через свій вчинок, отримувала погрози, але до кінця життя залишалася «Матір’ю руху за громадянські права». 🎖️✨

Чому це важливо для нас?

Історія Рози Паркс вчить, що несправедливість тримається лише на мовчазній згоді більшості. Як тільки одна людина каже «ні» системі, система починає тріщати. Сьогодні, коли ми боремося за свою свободу та гідність, приклад маленької жінки, яка змінила наддержаву одним словом, надихає не менше, ніж великі армії. 🛡️🇺🇦

#історія #постаті
Чарльз Ліндберг: 33 години над безоднею, що зробили світ меншим.
4 лютого 1902 року народився чоловік, який перетворив авіацію з небезпечної забавки для відчайдухів на глобальну індустрію. Чарльз Ліндберг — людина, яка першою наодинці перетнула Атлантику, ставши справжнім «рок-зіркою» свого часу, хоча сам він понад усе цінував тишину кабіни пілота. ✈️🌊

Політ, у який ніхто не вірив

У 1927 році авіація все ще нагадувала лотерею зі смертю. Кілька досвідчених екіпажів уже загинули, намагаючись виграти приз у 25 тисяч доларів за безпосадковий переліт між Нью-Йорком та Парижем. Ліндберг, колишній поштовий пілот, підійшов до справи з фанатичною точністю.
Він замовив літак «Spirit of St. Louis», з якого викинули все зайве ради палива: навіть радіостанцію та парашут. У нього не було навіть переднього скла — лише перископ, бо прямо перед носом пілота стояв величезний бензобак. На запитання, як він бачитиме шлях, Чарльз відповідав: «Мені потрібно летіти вперед, а не дивитися на краєвиди». ⛽🔧

33 години проти сну та галюцинацій

20-21 травня 1927 року Ліндберг провів у повітрі 33,5 години. Найстрашнішим ворогом був не шторм, а сон. Він кусав себе за пальці, тримав очі відкритими силою волі та розмовляв із привидами, які, як йому здавалося, сиділи в кабіні. Коли він приземлився в Парижі, його зустрічав натовп у 150 тисяч людей. Світ збожеволів: Ліндберг став символом того, що для людини немає нічого неможливого. 🇫🇷🗽

Тінь слави та особиста трагедія

Проте життя «Святого Чарльза» не було солодким. Його неймовірна популярність призвела до жахливої трагедії — викрадення та вбивства його маленького сина, що стало «злочином століття» у США. Пізніше його репутація постраждала через симпатії до ізоляціонізму та суперечливі висловлювання щодо нацистської Німеччини перед Другою світовою війною, хоча згодом він особисто брав участь у бойових вильотах проти японців на Тихому океані. ⚖️🌑
Спадщина: Від пошти до космосу
Ліндберг першим показав, що океан — це не нездоланна перешкода, а лише питання кількості палива та витримки пілота. Без його божевільного польоту 1927 року сучасні трансатлантичні рейси, якими ми користуємося сьогодні, з'явилися б на десятиліття пізніше.

#історія #постаті
Тадеуш Костюшко: Генерал двох світів і головний «біль» імперій.
Якщо ви шукаєте приклад людини, для якої слово «свобода» не було порожнім звуком, то 4 лютого варто згадати про народження Анджея Тадеуша Бонавентури Костюшка (1746). Це був справжній «проєктний менеджер» революцій, який встиг повоювати за незалежність США, очолити повстання в Польщі та стати особистим ворогом російської імператриці катерини II. ⚔️🛡️

Американські пригоди: Фортифікація та рівність

Не знайшовши собі місця на батьківщині через нещасливе кохання та політичні чвари, Костюшко вирушив за океан. У США він став одним із найближчих соратників Джорджа Вашингтона. Його інженерний геній створив укріплення Вест-Пойнта, які британці так і не змогли взяти. 🇺🇸📐
Але Костюшко був не лише військовим, а й гуманістом. Отримавши від уряду США гроші та землі за службу, він заповів продати їх, а на отримані кошти викупити з рабства темношкірих і дати їм освіту. Томас Джефферсон назвав його «найчистішим сином свободи».

Повстання проти москви: Коси проти гармат

Повернувшись до Речі Посполитої, Костюшко застав її у критичному стані — росія вже почала свій кривавий «бенкет» з поділу територій. У 1794 році він очолив національно-визвольне повстання. Одним із його найяскравіших ходів було залучення селян-косинерів. Селяни з перекованими на списи косами під проводом Костюшка розгромили російські регулярні війська під Рацлавицями. 🌾⚔️

Для України ця постать також знакова, адже повстання охопило й частину Волині та Холмщини. Костюшко вірив у союз вільних народів, але сили були нерівними. Після поранення він потрапив у російський полон і був ув'язнений у Петропавлівській фортеці москви.

Людина, яку поважали навіть вороги

Цікавий факт: коли після смерті катерини II престол посів її син павло I, він особисто прийшов до камери Костюшка, щоб запропонувати йому свободу (і гроші) в обмін на присягу. Костюшко відмовився присягати, але виторгував звільнення для 12 тисяч інших польських полонених. 🤝🔓

Він помер у Швейцарії, залишившись символом боротьби проти тиранії. Його іменем названа найвища гора Австралії, округи в США та незліченна кількість вулиць по всій Європі. Тадеуш Костюшко довів: можна програти битву імперії, але неможливо перемогти ідею свободи, яку ти несеш крізь усе життя. 🏔️🇦🇺